Етика

6.4. Етика Спінози

Етична система Спінози оперта на раціоналізм Декарта, оскільки він твердив, що математичний спосіб мислення наближає до істини. Спіноза, як і Декарт, вважав за необхідне пізнати людські пристрасті, щоб навчитися управляти ними.

Основою моралі Спіноза справедливо бачить розум, керуючись яким людина вибирає вчинок і діє як свідомий суб´єкт, Філософ відкидає такі поняття релігійної моралі як безсмертя душі, одкровення, страх гріха тощо. Поняття Бога у нього вперше з усією послідовністю визначається як тотожне природі, у праці "Короткий трактат про Бога, людину та її щастя" Спіноза зокрема говорить: "Крім безконечної природи немає і не може бути ніякої істоти..." [10, с 104]. Називаючи природу Богом, Спіноза вважає, що вона є причиною себе самої. Є одна субстанція — "Бог, або природа": вічна і безконечна. Оскільки людина є частиною природи, вона є чуттєвою істотою, що керується бажаннями. Бажання, на думку Спінози, не свобідне, на відміну від волі. Пояснюючи відмінне між ними, він пише: "Бажання залежить від поняття про речі, а пізнання (ідея) повинно мати зовнішню причину" [10, с 100]. Не поділяючи ідей аскетизму, Спіноза говорить про природність людських бажань, а причини бажань виводить із того, що природою людина залучається до чогось, приємнішого, ніж попереднє. Отже, причини злого у людині виводяться не з її потреби отримувати приємне (що цілком виправдано), а з її помилкових уявлень про речі, які є предметом її бажань. Тобто, пристрасті зумовлені помилковими судженнями про речі. Філософ спеціально наголошує, що "не слід вважати одне лише тіло головною причиною пристрастей". Пристрасті, що базуються на хибних уявленнях і шкодять людині, можуть бути нею самою подолані. Пізнання пристрастей — шлях звільнення від них. За умови, що "пристрасті не мають інших причин, крім допущених нами, ми ніколи не зможемо впасти в них, якщо правильно будемо користуватися своїм розсудком..." [10, с 103].

На відміну від пристрастей, що базуються на судженнях (часто хибних), "любов є з´єднання з об´єктом, котрий наш розум вважає прекрасним і добрим, і ми розуміємо тут з´єднання, завдяки якому любов і любиме стають одним і тим самим і складань разом одне ціле" [10, с 79]. Наведена думка розкриває об’єктивні підстави істинності людських почувань та адекватного ставлення до предмета небайдужості. Такою підставою є людський розум, здатний пізнавати об´єктивні якості предметного світу. Любов, що базується на розумі, також пристрасть. Однак вона суттєво, як свідчить сказане, відрізняється від пристрасті, опертої на хибних судженнях. З останніх випливають усі пристрасті, тоді як з ясного пізнання — "істинна і чиста любов". Однак вважати, що для Спінози раціональне пізнання є єдиним джерелом істини, було б неправильним. Світ не вичерпується поняттям про нього. Спіноза наголошує на моральному зв´язку зі світом у його чуттєво даній достовірності. "Ясним же пізнанням ми називаємо те, що випливає не з розумного переконання, але з почуття і насолоди самими речами, і це пізнання далеко перевершує інші" [10, с. 72].

Вклад Спінози в історію етичної думки, як бачимо, зумовлений якісно новим підходом до розуміння сфери дії моралі. У її компетенції не лише стосунки людини з Богом (теоцентрична мораль) чи її стосунки з іншими людьми (античний та ренесансний гуманізм). У сферу стосунків людини Спіноза включає увесь природний світ. Його етика зорієнтована на діяльного суб´єкта. Вона відображає потреби людини Нового часу. Поступово звільняючись від релігійно-теологічних уявлень про цінності життя, вона відчуває потребу в теоретичному обґрунтуванні шляхів розумного вибору діяльності, засобів здійснення розумного. Не менш важливим було звільнення від страху відповідальності за наслідки діяльності. Страх її усувався доведенням об´єктивних підстав зв´язку морального і розумного. Діючи згідно із законами розумного,-людина виявляє себе моральним суб´єктом. "Людина, — пише Спіноза, — доки вона складає частину природи, повинна слідувати її законам. Це і є богослужіння" [10, с 102]. Відповідно до змісту діяльності Спіноза, посилаючись на Арістотеля, поділяє волю на добру і злу. Воля, що має у передумові добро — "добра воля", а та, що виявляє схильність до поганого — "погана воля". Добро і зло не мають місця у природі. "У природі немає ні добра, ні зла", — пише Спіноза [10, с 77]. Добро, як і зло, є наслідком людського воління. Добро як бажане у діяльності — те, що має силу для роду: утверджує розумну і моральну сутність людини.

Поняття добра не має в етиці Спінози суто умоглядного характеру. Переводячи проблему в план практичної філософії, він наголошує на важливості утримання поняття для самовдосконалення суб´єкта розумного воління. "Оскільки ми у нашому розумі склали поняття про досконалу людину, це може бути причиною, щоб подивитися (якщо ми досліджуємо самих себе), чи не маємо ми якоїсь змоги досягнути такої досконалості". Саморефлексія бачиться як шлях самоудосконалення, оскільки "людська душа, — як говорить Спіноза, — сприймає не лише стани тіла, але й поняття цих станів" [10, с. 395]. Закономірності цього процесу розкриваються не як специфічно антропологічні. Природа (Бог — за термінологією Спінози) — єдина субстанція, а отже всі тіла в ній об´єднані у сутнісне ціле — у принцип доцільної життєвості (душі). Спіноза з цього приводу говорить так: "Наша душа як поняття тіла, хоча і здобуває з нього свою першу сутність, але вона лише свідчить про нього у мислячій речі як у цілому, так і в частинах" [10, с. 114]. Отже, об´єктивні засади моральності виводяться не із специфічно людської життєвості, а із сутності (з ідеалу) життя як вищого блага. Як таке, воно є безумовне добро.

З поняття душі (сутність) виводиться принцип свободи. "Чим більшою сутністю володіє річ, тим більше вона має діяльності і тим менше страждання. Адже достовірно, що діяльна річ діє завдяки засобам, якими володіє, тоді як страдницька страждає від того, чого не має" [10, с 121]. При тому, що філософ звертає увагу на "корисність" моральної дії, зміст поняття "корисність" не має вузькоутилітарного характеру, так само як не пов´язане воно з конформізмом, соціальною мімікрією. Сенс корисності, у першу чергу, пов´язується з ідеєю утвердження людини у її суттєвому: носія життєвості. Оскільки людина прагне зберегти своє існування і здатна здійснити прагнення, вона доброчесна. А хто нехтує власною корисністю, тобто збереженням свого існування, той безсилий. Інакше кажучи, "корисність" у розумінні Спінози є виявом поваги людини до себе як суб´єкта життєвості. Останнє є не що інше, як об´єктивна підстава гуманізму: той, хто живе з відчуттям цінності життя як вищого блага, прагне утверджувати його у кожному суб´єкті життєвості. Причому, утверджувати не як певну умоглядну ідею, а з "почуття і насолоди самими речами". У цьому випадку— з насолоди світом іншої людини. Знаменно, що завершальною тезою його "Етики" є міркування щодо зв´язку доброчесності та блаженства.

"Блаженство, — пише Спіноза, — не винагорода за доброчесність, але сама доброчесність; і ми насолоджуємося ним не тому, що приборкали свої пристрасті, але, навпаки, внаслідок того, що ми насолоджуємося ним, ми спроможні приборкати свої пристрасті" [10, с 590].

Етика Спінози справила великий вплив на подальший розвиток європейської етичної думки. Його твір "Етика" друзі видали після смерті філософа. У відповідь уряд Голландії опублікував спеціальну постанову, у якій попереджалося, що всіх, хто буде поширювати або продавати це "богохульне" видання, чекає суворе покарання. Великий інтерес праця викликала у визначних просвітителів XVIII ст. її вивчали Вольтер, Дідро, Гольбах у Франції; Лессінг, Гердер, Гете в Німеччині.