Етика

6.6. Етична думка в Україні XVII—XVIII ст. Етика Сковороди

Просвітницькі ідеї української філософії складалися і розривалися в XVII—XVIII ст. в Києво-Могилянській академії. Етика посідала тут одне з чільних місць. Курси етики професорів академії Стефана Калиновського (бл. 1700—1753), Сильвестра Кулябки (1704—1761), Михайла Козачинського (1699— 1755), Георгія Кониського (1717—1795) побудовані у формі диспутів на основі "Нікомахової етики" Арістотеля. Однак вони містили не лише виклад ідей Стагірита. В них — глибокі роздуми про добро і зло, про моральну мету людських вчинків, про кінцеву мету та цільові принципи людських дій, про волю та її зв´язок з інтелектом і низка інших, не менш актуальних питань. В праці С. Калиновського "Десять книг Арістотеля до Нікомаха, тобто етика" з´ясовуються питання суб´єкта, об´єкта та мети етичної теорії. Мету етичної теорії філософ бачить так: "Матеріальна мета етики — людина, тому що вона (етика. — В.М.) встановлена на благо людини, формальна мета — почесний вчинок або гідне життя, оскільки тут вона (людина) заспокоюється.

У трактуванні поняття "блаженство" як мети людини філософ вступає в певну полеміку з Арістотелем, який бачить найбільш гідним споглядальний спосіб життя. С. Калиновський, розмірковуючи над поняттям "благо-споглядання", доходить висновку, що блаженство передбачає не лише споглядання, але і дію. Щодо "безсмертних богів", він говорить: "...Ніщо не заперечує, що вони живуть: значить і діють. Адже не гідно їхнього образу постійно спати в своїх будівлях". Людина до дії викликається двома причинами: потребами благ тіла та долею. Блага тіла кличуть до споглядання, але доля змушує відволікатися від споглядання та друзів. І тут людина змушена діяти, щоб зробити блаженство реальним, приймаючи виклики долі. "Нещасна отже людина, що задоволена жертвоприношеннями і дарами" [8, с 113].

Важливе місце у міркуваннях вченого посідає питання свободи: чи має людина свобідний вибір. Філософ дає не просто позитивну відповідь. Він переконує, що свобода є основою людського буття, наводячи такий "аргумент" як постать Бога: "якщо деякі аргументи, здається, позбавляють людину свободи, то вони одночасно позбавляють свободи і Бога...Адже, якщо людські вчинки не свобідні, тому що Бог вічно їх передбачав, а його передбачення не можуть не здійснитися, то з тієї ж причини акти Бога, як створення світу, олюднення і терпіння Христа не будуть свобідними, адже Бог їх також вічно передбачав" [8, с 117]. Цікава сама логіка побудови міркувань, яка містить у собі прихований діалог з церковним вченням, а отже, спонукає слухачів (і читачів) на діалог (активне спілкування) не лише з питань етики, але і більш широкого кола світоглядних проблем.

Міркування і доведення автора оперті на ґрунтовну теоретичну базу. Крім постійного звертання до Арістотеля, він залучає до діалогу-міркування думки стоїків, Сократа, Августина Блаженного, Дунса Скота, Фоми Аквінського та ін. В аналізі проблеми зв´язку інтелекту та волі доводиться активна роль інтелекту у вольових спонуках. При цьому обстоюється характерна для Просвітництва ідея доброго розуму, згодом теоретично обґрунтована Кантом ("Критика практичного розуму"). Калиновський пише: "...Для акту волі недостатньо, щоб інтелект раніше подумав про об´єкт, але вимагається, щоб інтелект так довго про нього думав, як довго воля діє щодо нього". Хоча воля не є цілком залежною від інтелекту, але і всередині себе має спонуки до активного вияву, адже воля, якщо вона не може самій собі здобути свій справжній об´єкт, то "вимагає, щоб він для неї здобувався з допомогою інтелекту". Важливо в загальній гуманістичній концепції людини, що її сповідує філософ, заперечення думки про вроджену схильність людини до пороку. Як оманливе прагнення насолод, вона можлива, але як природна властивість людини — ні, — наголошує С. Калиновський [Див.: 8, с 213].

В "Етиці" С. Кулябки розглядаються питання щодо "останньої цілі людини", добра і блаженства, людських дій та їх принципів. Принципами людських дій філософ бачить інтелект і волю. Визначаючи відмінне між ними, Кулябка вказує: "Інтелект належить до істини, а воля — до добра". На питання: "Що значить — інтелект рухає волю?", — він відповідає: "Це не що інШе як інтелект переконує волю, пропонує наочно не лише природу об´єкта, але і виявляє, розкриває доброту і відповідальність такого об´єкта" [8, с 283]. Не минув Кулябка і питання доброчесності та їх вияви (мужність, помірність, справедливість). На цих свого часу зосередив особливу увагу Арістотель.

Курс етики М. Козачинського "Моральнісна філософія, або етика" містить два розділи. Основна увага зосереджена, по-пер-ше, на питаннях теорії (перший розділ) та на моральності людини — моральній доброчесності (другий розділ). Етику автор визначає як "розсудливість стосовно операцій волі, спрямованих на моральну доброчесність" [8, с 300]. Розглядаючи етичні доброчесності, філософ вирізняє діаноетичні та етичні. Порушуючи питання суб´єкта, об´єкта, мети етики, автор стверджує, що "остання мета людини" зосереджена на питаннях моральної доброчесності та шляхах її досягнення. Він розрізняє внутрішні та зовнішні спонукальні причини людських дій. Зовнішні, хоча б знаходились поза людиною, активно впливають на неї. "Внутрішні спонукальні принципи людських дій ті, що є в самій людині, яка діє морально". Особа в міркуваннях Козачинського — свідомий суб´єкт морального вибору. Цільовим принципом вибору є добро, причому добро, оперте на розум, а не те, що пов´язане з чуттєвістю. "Добро почесне є те, що відповідає здоровому глузду, або продиктоване совістю, наприклад доброчесність", — говорить філософ [8, с 311].

Аналіз поняття "щастя" здійснюється шляхом з´ясування позицій з цього питання стоїків, Платона, Арістотеля. Філософ, посилаючись на думку Августина, слушно стверджує, що щастя життя не в царстві смерті, "адже яке щасливе життя там, Де немає життя". Тут ми знаходимо пряму опозицію церковній ортодоксії і утвердження ідеї земного щастя. Аналіз сутності Моральної доброчесності, її суб´єкта, видів доброчесностей та Шляхи їх досягнення визначають велике практичне спрямування трактату М. Козачинського.

Учнем М. Козачинського був Григорій Сковорода, який навчався в Києво-Могилянській академії в період 1734—1753 pp. (з перервами). Очевидно, що широке звертання до проблем ети-ки, всебічне осмислення її теоретичних засад та моральної прак-тики, форма побудови занять — у вигляді диспутів — справили великий вплив на життєвий вибір першого професійного україн-ського філософа — Григорія Сковороду. З нього, власне, і розпочинається історія української філософії, що стає поряд із філософією західноєвропейського Просвітництва. Центральною проблемою його етики є проблема самопізнання, що має виражений моральнісний зміст. У діалозі "Розмова про те: знай себе" він пише: Людиною є глибоке серце чи думка її" [9, с 69]. У діалозі "Розмова 4-та про те ж: знай себе" говориться: "Серце, думки й душа — то все одне" [9, с 80]. У характеристиці "серця", тобто якісних ознак моральної людини, Сковорода виявляє її двояку природу. Він має на увазі не традиційне для християнства протиставлення духовного і тілесного, а двоякість тілесного і духовного начал. Так само, як існує тіло "земляне" і тіло духовне, так можуть існувати і "два серця". Під тілом духовним мається на увазі "істинне тіло, приховане у Христі" [9, с. 82]. Людина, що любить сама себе, любить у собі тіло, "прах", а не духовне начало, що підносить до істини почувань. У п´ятому діалозі обґрунтовується поняття "двох натур": видимої і невидимої. Міркуючи про духовне та тілесне;, божественне та земне, вічне та минуще, філософ обґрунтовує, що основне в людині — "божественний дух". Справді, щоб "знайти у собі людину", потрібно заглибитися всередину себе самого: серцем перелетіти від земного Адама до Павлової людини: до "невидимого, небесного, до нашого світу". Так ми "проникаємо у самий центр нашого серця й душі нашої". Таку людину філософ називає істинною. Через розуміння і взаємну любов уникають смерті, адже пізнають у собі нетлінну й істинну людину.

Вічність здобувається духовним подвигом. Актуальною є думка про духовну силу особистостей, здатних нести у собі істину та утверджувати її власною діяльністю. Звертаючись до образу старозавітного Мойсея, Сковорода бачить у ньому особистість, що об´єднала своєю волею єврейський народ. Він "зробив його щасливим і переможним", — говорить Сковорода.

Соціальні проблеми, що розв´язуються у працях філософа, мають виражене моральнісне забарвлення. Цінність людської діяльності пов´язується з спрямуванням її на інтереси ментального життя. У праці "Вхідні двері до християнського добро-честя", вдаючись до поняття "всезагальний розум", філософ обґрунтовує його зміст у системі цінностей народного життя. Організовані на засадах розумного стосунки в сім´ї, у державі дають життя, що буває "раєм, небом, божим домом". Для самоорганізації народу на звільнення від соціального і духовного рабства важлива духовна єдність етносу, віра у власні сили і воля до досягнення мети. Беручи відомий епізод зі Старого Завіту про вихід євреїв з єгипетського полону, філософ зосереджує увагу на питанні: чому "600 тисяч були викликані в обіто-вану землю піші, а чому лише два в неї увійшли". Він наголошує, що ті, хто повірив, дійшли. Саме вони заснували роди, їх нащадки народом стали: не лише кровно спорідненим, але і духовним цілим.

Розмірковуючи над питанням щастя, Сковорода протиставляє матеріальні чинники добробуту людини і душевний спокій. Досягнення у науках ще не роблять людину щасливою. Не дає їй щастя і ситість шлунку та інші тілесні задоволення. Справжнє духовне задоволення, що дає людині відчуття щастя — самопізнання. "Оце ж і є бути щасливим — пізнати, знайти самого себе" [9, с 234].

В етиці Сковороди має місце певне протиставлення логічного пізнання на користь чуттєвого. На ґрунті останнього відкривається людині розуміння суті щастя. "Серце" у його філософії — це чуттєвий розум, на відміну від суто раціонального знання.

Велика увага в етиці Сковороди приділена питанням виховання особистості. Притчево-повчальна форма його діалогів має моральнісне спрямування. Філософ прагне шляхом діалогу героїв спонукати читача до внутрішнього діалогу, попередити можливі питання та дати на них вичерпні відповіді. Діалогова форма важлива як засіб пробудження інтересу до любомудрості.

Отже, епоха Просвітництва засвідчила про себе як час особливо великого інтересу до етичної проблематики. На відміну від середньовіччя, людська особистість розглядається у цю епоху як суб´єкт морального вибору. Філософія зосереджує увагу На пошуку об´єктивних засад моралі, намагається відповісти на питання джерела існування добра і зла. Саме доба Просвітництва остаточно "реабілітує" людську природу, утверджуючи у Полеміці з релігійною ортодоксією цінність людської чуттєвості для пізнання світу та для цілеспрямованої людської діяльності. Людська природа бачиться моральнісною. Причини існування зла у світі філософи пояснюють не людською приро-доо, а характером суспільних стосунків. Недосконалі державні закони, негуманні суспільні відносини — джерела соціального зла. Шлях морального удосконалення життя бачиться у творенні добрих законів, у розумному державному управлінні, а також у моральному вихованні громадян. Етика Просвітництва підготувала ґрунт для етики німецького класичного ідеалізму.

Література

  1. Гердер И. Идеи к философии истории человечества. — М.: Наука, 1977. — 703 с.
  2. Гоббс Т.Сочинения: В 2 т. — М.: Мысль, 1980. — Т. 1. — 624 с.
  3. Кропоткин П. Этика. — М.: Политиздат, 1991. — 496 с.
  4. Гольбах П. Письма к Евгении. Здравый смысл. — М.: Акад. наук, 1956. — 455 с.
  5. Лейбниц Г. Теодицея: Соч.: В 4 т. — М.: Мысль, 1989. — Т. 4. — 554 с.
  6. Мандевилъ Б. Басня о пчелах. — М.: Мысль, 1974. — 376 с.
  7. Локк Дж. Педагогические сочинения. — М.: Педагогика, 1939. — 305 с.
  8. Памятники этической мысли на Украине XVII — первой половины XVIII вв. / Пер. с лат. и вступ, статья М. В. Кашубы. — К., 1987. — 528 с.
  9. Сковорода Г. Пізнай в собі людину. — Львів: Світ, 1995. — 527 с.
  10. Спиноза Б. Избранные произведения. — Ростов-на-Дону: Феникс, 1998. — 606 с.
  11. Хатчесон Ф., Юм Д., Смит А. Эстетика. — М.: Искусство, 1973. — 540 с.
  12. Шефтсбери. Эстетические опыты. — М.: Искусство, 1975. — 375 с.
  13. Юм Д.: Сочинения: В 2 т. — М.: Мысль, 1965. — Т. 1. -847 с.

Література для самостійного опрацювання

Обов´язкова:

1. Гоббс Т. О свободе и необходимости: — Сочинения: В 2 т. " М.,1989. — Т. 1. — С. 574—611.