Етика

7.5. Евдемоністична етика Фойєрбаха

Основні ідеї етики Л. Фойєрбаха викладені у працях "Про спірітуалізм і матеріалізм, особливо у ставленні до свободи волі" (1863—1866), "Евдемонізм" (1867—1869), "Сутність християнства" (1848—1849). Етика Фойєрбаха спиралась на його антирелігійні ідеї. Філософ рішуче розводить мораль і релігію. Причина цього — у розумінні витоків релігії: вона народжена страхом перед природними і соціальними стихіями, а також ілюзорними надіями на можливе щасливіше життя у потойбічному світі. "Чим обмеженіший світогляд людини, чим менше вона знайома з історією, природою і філософією, тим щирішою є її відданість своїй релігії" [5, с 252]. Об´єктом критики з боку Фойєрбаха є релігійний аскетизм, у тому числі у розумінні потреб людини та можливостей їх задоволення на ґрунті релігійної віри. Вона віддає власні творчі уміння та їх наслідки вищій істоті — Богу. Людство залишає собі хіба що надію на відплату за страждання та муки в цьому (земному) житті. Фойєрбах називає уособлену в образі Бога власну творчу силу людства, віддану вищій силі, феноменом відчуження. Філософ описує цей феномен так: "Людина мимоволі силою уяви наочно споглядає свою внутрішню сутність; вона ставить її поза собою. Ця наочно спостережувана, уособлена, діюча на неї з нездоланною силою уяви сутність людської природи як закон її мислення і дії, — є Бог" [5, с 245]. Моральні вчинки на тій самій підставі, тобто тому, що вони є наслідком Божих велінь, а не доброї волі, не є справді моральними. На відміну від моралі послуху, Фойєрбах пропонує мораль любові. Джерелом її є наявність предмета небайдужості в особі конкретної іншої людини. Я, співвідносячись із Ти, здобуває відчуття повноти буття. Почуття індивідуального Я стає дійсним лише опредметнюючись завдяки буттю Ти — іншого суб’єкта. Оскільки ж мораль має своєю справжньою метою щастя, тобто, згідно з Фойєрбахом, стан безперешкодного задоволення індивідуальних людських потреб, то людина стійко зорієнтована на іншу людину. Філософ виходить із того, що людина не може бути щасливою без іншої людини (тобто сама собою, без суспільства). Почуття щастя, що характеризується як духовний феномен, базується на принципі: "не роби нічого злого".

Шляхи досягнення морально доброго розглядаються у діалектиці об´єктивного та суб´єктивного. Кожен хоче свого щастя, говорить Фойєрбах, однак досягається воно шляхом злагоди з іншими, оскільки мораль сутнісно єдина. В основу її покладено духовність зв´язків між людьми. Мораль "не знає жодного щастя без щастя чужого, не знає і не хоче жодного ізольованого щастя, відокремленого і незалежного від щастя інших людей або свідомого і навмисне заснованого на їх нещасті; вона знає лише їх товариство, загальне щастя" [4, с. 621]. Філософ виходить з ідеалу моральнісних стосунків, сутність яких визначена родовою природою людини: її розумністю. Фойєрбах критикує розуміння Кантом цінності моралі, як покладене у ній самій. Натомість він бачить її цінність у прагненні до щастя. Останнє виступає спонукою для волі, налаштовуючи її на свідоме виконання моральних зобов´язань. У діяльності, що неодмінно передбачає благо інших, долається егоїзм індивідуального Я. Критерієм цінності вчинків є принцип їх розумності. Те, що особа вважає дозволеним для себе, вона вважає дозволеним також для інших. Цей принцип близький до сформульованого Кантом категоричного імперативу, що вимагає від людини діяти щодо інших так, як би вона хотіла, щоб інші діяли по відношенню до неї. Чому моральна діяльність є запорукою щастя? Тому, що згідно з Фойєрбахом, добро приносить почуття радості та задоволення. Зло, навпаки, — відчуття болю та втрати. Джерело моральності Фойєрбах бачить у "родовій природі" людини, у "сутності людини", яку розглядає як незмінну. Мораль, говорить він, є не що інше, як "істинна, досконала здорова природа людини; помилка, порок, гріх — не що інше, як викривлення, недосконалість, суперечність правилу" [4, с 637].

У зв´язку з проблемою щастя, Фойєрбах говорить про обов´язок людини перед собою. Тут важливим є питання морального критерію щастя. "Обов´язок щодо себе самого є не що інше, як правила поведінки, необхідні для збереження чи набуття тілесного і духовного здоров´я" [4, с 607].

Згідно з Фейербахом, умовою щастя є не прагнення людини бути щасливою за будь-яку ціну, а моральні засади ставлення до інших та до себе самої. Умовою "морального прагнення до щастя" філософ бачить розум. "Для людини немає порятунку без розуму і моралі", — констатує Фойєрбах. Поняттю волі він відводить другорядне місце.

Своєрідної інтерпретації в етиці філософа набуває поняття егоїзму. Він вважав егоїзм не порушенням моралі, а її умовою. Людина, що байдужа до власних життєвих негараздів, буде байдужою до чужих страждань, оскільки вона позбавлена здатності переживання загалом. У понятті особистого щастя міститься образ іншого як причини і джерела щастя. Моральним є щастя, що не хоче знати себе поза щастям інших, не мислить себе поза ним, а тим більше не припускає власного існування коштом інших.

Категорії добра і зла в етиці евдемонізму розглядаються у зв´язку з їх розумінням проблеми щастя. Добро — те, що відповідає людському прагненню до щастя; зло — те, що йому суперечить.

Філософ не лише полемізує з етикою раціоналізму, зокрема етикою Канта щодо розуміння щастя та шляхів його досягнення. Він обґрунтовує ідею несуперечності "егоїстичного" прагнення людини до щастя, з одного боку, та її моральності — з іншого. Оскільки людство сутнісно єдине, то критерії цінності життя і сенсу щастя для нього також єдині. Те, що складає Поняття щастя для одної людини, принаймні в суттєвому, збігається з поняттями людства. Простежується прагнення філософа створити єдину, вселюдську мораль. У його етиці не залишається поза увагою питання соціального детермінізму моралі. Звертається увага на зв´язок між типом суспільних стосунків та умовами соціального життя у плані їх впливу на мораль. На думку Фойєрбаха, "там, де не стає необхідного для життя, там відсутня і моральна необхідність" [4, с 615]. Правда, уточнюючи думку, філософ говорить, що це зовсім не виключає роздумів над питаннями сенсу добра і справедливості, А отже, можливості свідомого утримання від неморальних учинків, у яких би складних умовах людина не опинилася.

Останнє засвідчує, що сутність людини нетотожна її існуванню. Етична концепція Фойєрбаха має позаісторичний характер, оскільки оперта на ідею "родової сутності" людини як на певну сталу величину.

Етика Фойєрбаха стала завершальною ланкою у системі німецької класичної філософії, етики зокрема. У цій системі особистість бачиться центром морального життя як у плані закладеної у її природі здатності розумного вибору добра, так і в плані активної потреби здійснення у добрі. Принаймні, філософія бачить людину саме у такому образі — суб´єкта моральності, що свідомо вибирає морально добре і діє згідно з вибором.

Література

  1. Гегель. Философия права // Соч. — Т. VII. — М. — Л.: Соцэкгиз, 1934. — 380 с.
  2. Гегель. Философия истории // Соч. — Т. VIII. — М. — Л.: Соцэкгиз, 1935. — 470 с.
  3. Кант И. Соч.: В 6 т. М.: Мысль, 1965. — Т. 4. — Ч. 1.— 544 с.
  4. Фейербах Л. Эвдемонизм // Избр. филос. произв.: В 2 т. — М.: Политиздат, 1955. — Т. 1. — С. 578—641.
  5. Фейербах Л. Сущность християнства // Избр. филос. произв.: В 2 т. — М.: Политиздат, 1955. — Т. 2. — 942 с.
  6. Фихте. Общие принципы наукоучений // Антология мировой философии: В 4 т. — М: Мысль, 1971. — Т. 3. — С. 197—243.
  7. Шеллинг Ф. Философские исследования о сущности человеческой свободы и связанных с ней предметах // Соч. — М.: Мысль, 1998. - 1664 с.