Етика

9.8. Фройдизм. Неофройдизм

У другій половині XIX — на початку XX ст. ідеї "філософії життя" вплинули на фройдизм, етична система якого базується на принципі ірраціоналізму. Засновник психоаналізу Зиґмун Д Фройд (1856—1939) розглядає етичну проблематику у зв´язку з розробленою ним теорією психоаналізу в таких працях: "Я і Воно", "Психологія мас і аналіз людського Я", "Тотемі і табу", "Майбутнє одної ілюзії", "Незадоволеність у культурі" та ін. Фройд вважав, що витоки людських вчинків у безсвідомому. Структуру психіки він загалом поділяв на 3 шари: несвідоме, свідоме і надсвідоме. За його термінологією це відповідно: "Воно", "Я" і "над-Я". Свідомість служить для того, щоб надавати ірраціональним потягам зовні прийнятних форм. Це раціональні "маски" наших вчинків. Переведення свідомістю неприйнятного по суті у зовні прийнятні форми — явище сублімації (заміщення) наявних у природі людини ірраціональних потягів. Це, у першу чергу, статеві потяги. Тим не менше, фройд не заперечує існування морального почуття. Для розуміння його природи важливі роботи вченого, у яких досліджуються ранні форми культури, зокрема культура табу. Фройд чітко вирізняє мотиви дотримання заборон, що народжені містичним страхом перед невідомими явищами (табу), від заборон, які свідомо накладені людьми на певні шкідливі для спільноти дії. Останні — це моральні заборони, оперті на розум. Фройд пише: "Від заборон вони (табу. — В. М.) відрізняються відсутністю приналежності до системи, що вимагає загалом утримання та наводить підстави для такої вимоги. Заборони, табу позбавлені будь-якого обґрунтування" [10, с. 347]. Згідно з Фройдом, табу значно вагоміше впливає на психіку саме своєю незбагненністю, ніж свідомо вироблені заборони.

"Значення табу розгалужується у двох протилежних напрямках. З одного боку, воно означає святий, освячений, з іншого — жахливий, небезпечний, заборонений, нечистий. ...Наше сполучення "священний трепет" збігається із змістом табу" [10, с 347]. Заборони, обмеження, що пов´язані з певним типом об´єктів, викликають до цих об´єктів особливий інтерес, концентрацію уваги. Утаємниченість об´єктів зумовлює стійке зосередження на них, а отже, вони посідають важливе місце у психічних структурах і концентруються саме у сфері безсвідомого.

За Фройдом, безсвідоме складає найбільший шар у структурі людської психіки, отже, контроль над ним з боку свідомості — явище дуже складне. На цій підставі робиться висновок про Домінування ірраціональних начал у людині.

Разом з тим, Фройд не заперечує явища удосконалення психіки в історичному розвитку людства. У праці "Майбутнє одної ілюзії" він наголошує: "Неправильно, що людська психіка з давніх часів не розвивалась і, на відміну від прогресу науки і техніки, сьогодні все ще така ж, як і на початку історії... Наш розвиток іде у тому напрямку, що зовнішній примус поступово входить усередину, а особлива психічна інтонація, людське над-Я,включає його до числа своїх заповідей. Кожна дитина демонструє нам процес подібного перетворення, завдяки йому долучаючись до моральності і соціальності" [9, с 100]. Шлях виходу з-під влади ірраціональних темних сил, що організують собою психічні структури людини, — це збільшення кола знань про світ. Прояснюючи розум, знання позбавляють людину страху перед світом, а отже, поступово усувають (мають усувати) із психіки ілюзорні уявлення про світ. Щодо перспектив такого процесу Фройд пише: "...Наша природна організація, тобто наш психічний апарат, сформувались саме у ході зусиль, спрямованих на пізнання зовнішнього світу, тому у її структурі повинна мати хоч якесь місце відповідність цій меті..." [9, с 142]. Характеризуючи психіку як явище еволюції, Фройд наголошує, що у людському житті все ще мають місце патологічні, з погляду моралі та культури загалом, явища: вбивства, інцесту тощо. Саме вони і є предметом дослідження у психоаналізі. Перспективу людства вчений бачить у моральному вдосконаленні. "Посилення над-Я є надзвичайно цінним психічним здобутком культури. Особистості, у яких воно відбулося, робляться з противників культури її носіями. Чим більша їх кількість утому чи іншому культурному регіоні, тим більш забезпечена ця культура, тим швидше вона зможе обійтися без засобів зовнішнього примусу" [9, с 100]. У філософсько-культурологічних працях (в першу чергу, саме у них) Фройд виступає виразником ідей прогресу, зокрема морального прогресу людства.

Психоаналіз Фройда також має виражене етичне навантаження. Адже неусвідомлені психічні комплекси, що спричиняють хворобу психіки, як наголошує Фройд, можуть бути подолані за умови їх "прояснення": моральної рефлексії над ними. В своїй лікарській практиці Фройд широко вдавався до цього методу.

Ідеї Фройда знайшли переосмислення у працях представників неофройдизму, в першу чергу, — його учня Карла Юнга (1875—1961). Юнг — засновник аналітичної психології. Основні ідеї його вчення викладені у працях: "Психологія і релігія", "Метаморфози і символи лібідо", "Архетипи колективного без-свідомого", "Поняття колективного безсвідомого" та ін.

Розбіжність Юнга з Фройдом стосувалася, по-перше, ролі сексуального начала ужитті людини. По-друге, тлумачення природи безсвідомого. Юнг заперечує ідею пансексуальності, піддаючи критиці підхід Фройда до пояснення будь-якої діяльності витісненням сексуальних потягів. Він доводив також безпідставність спроби пояснення усіх явищ культури витісненими сексуальними потягами. Юнг радикально переосмислює концепцію Фройда щодо природи несвідомого. На його думку, несвідоме поєднує у собі не лише індивідуальний психічний зміст, але і колективні, безособові форми реагування на явища, досвід якого складався впродовж еволюції. Ці форми не довільні. Вони зумовлені наявними у психіці людини образами, що і визначають спільність реагування. Юнг називає їх архетипами (гр. початкові образи, або прообрази). Тобто, він розрізняє архетип і архетипний образ, або архетип, що знайшов утілення в міфах, казках, художніх творах. Вихідною засадою для формування поняття архетипу стала виявлена психологом спільність мотивів міфології, сновидінь людей, а також фантазії психічно хворих.

В етиці Юнга поняття архетипу розглядається у зв´язку із несвідомою активністю людей. Вона зумовлюється змістом об´єктів небайдужості, що знаходяться не в об´єктивній дійсності, а в психіці людини, у її глибинних шарах. Згідно з Юнгом, образи, що є носіями колективного безсвідомого, відіграють роль формуючого начала психіки. Юнг розумів їх то як психічний корелят (лат.: виправлення) інстинктів, то як наслідок мимовільного породження образів нейродинамічними структурами мозку, то як чистий формуючий елемент сприймання. Сутнісною ознакою архетипічних образів є їх принципова непізнаваність. Архетипічні образи Юнг характеризує як засіб організації духовного досвіду окремої особистості. Архетип "збуджує нас тому, що пробуджує у нас голос набагато Могутніший, ніж наш власний", — пише він [16, с. 27].

Архетипічні образи є вихідною засадою для творення повноти психічного буття окремої особистості. Складниками його є Я (Ego), Маска (Persona), Тінь (Sehalten, Ombra), образ душі (Апіта), особисто-несвідоме з комплексами та колективне невідоме з архетипами. Підставою їх єдності має бути самість. Інтеграція самості з Я є кінцевою метою розвитку особистості (індивідуалізації). В етичному плані цікаве поняття "Маска", або "соціальна шкіра" особистості. Вона служить джереломзахисту для Я завдяки тому, що особа вписується в середовищі безконфліктно. Хоча Маска, якщо вона пронизує психічні структури особистості, може набути руйнівного характеру -~ нівелювати особу. Цей феномен, як його розуміє Юнг, близький до дії феномена безособового (Man) у філософії Гайдеґґера.

Цікаві міркування Юнга щодо впливу різних типів соціального середовища на психіку та мораль окремої особистості. Повне злиття та розчинення її у колективних формах, в архаїчній стихії колективного безсвідомого — характерне для східних релігійно-містичних культів. Інша крайність стосунків особи з суспільством явлена сучасною європейською цивілізацією. Вона раціоналізувала життя і прибила та спотворила наявне у нашій психіці колективне безсвідоме. Порушення рівноваги психічних структур, особливо такого їх формуючого начала, як колективне безсвідоме, спричиняє нерегульовані спонтанні вибухи асоціальності. Розрив з колективним досвідом, наявним у психічному світі людини ранніх культур, ставить сучасну людину в ситуацію безпорадності, коли вона з жахом виявляє, що є об´єктом якихось містичних сил, "факторів" [15, с 142].

Етична проблематика розглядається у філософії відомого представника неофройдизму Еріха Фромма (1900—1980). У працях "Втеча від свободи", "Людина для себе","Мати і бути" та інших Фромм доводить суперечність людського існування, взятого не як суб´єктивно-особистісний, а як онтологічний факт. Він виділяє різні типи організації суспільства (патріархат і матріархат), різні типи свідомості (авторитарна і гуманістична), різні типи організації життя людей (екзистенційну та історичну) тощо. Виділяє два типи свободи: "свобода від" (негативна) і "свобода для" (позитивна). Основна проблема його праць — аналіз шляхів та засобів індивідуалізації людини та усвідомлення складності й суперечності цього процесу. З одного боку особистісне і онтологічне начала людського буття не суперечать, а доповнюють одне одного. З іншого — суперечать одне одному, оскільки унікальність і всезагальність несумісні.

Фромм виділяє три передумови істинного буття людини: свобода; незалежність і критичність мислення; моральна освіченість — головна умова. Велика увага приділена у його працях реальній духовній ситуації західного суспільства, яке вінназиває хворим суспільством. Неврози, як наголошує Фромм, є наслідком відчуження, домінування пристрастей над людьми. Єдиний вихід запобігання кризи цивілізації — це повернення людині душевного здоров´я, а шлях до останнього — це гармонійний розвиток особистості. Шлях до гармонії, натомість, — в радикальній зміні стосунків між людьми. Фромм розглядає повернення гуманізму як умову збереження західного суспільства. "Для того, щоб зберегти зв´язок індивідуалізованої людини зі світом, існує єдиний можливий шлях: активна солідарність з іншими людьми, спонтанна діяльність, любов до праці — усі ці чинники в сукупності можуть відновити зв´язок людини зі світом і скріпити його, але вже не первинними зв´язками, а зв´язками, що будуть передбачати людину як незалежного і вільного індивіда", — пише Фромм у праці "Втеча від свободи" [11, с. 55—56]. Реальність здійснення такої перспективи Фромм бачить у моральних здібностях людини: в розкутій здатності до любові, віри і розмірковувань. Відродження самості людини замість "удаваного Я", внутрішнє її моральне "відновлення" можливе на основі застосування "гуманістичного психоаналізу". У ньому вчений бачить суспільно прийнятний засіб звільнення людей від ілюзій їх буття.

Справжньою цінністю людського життя Фромм уважає здатність любити. Любов — "це єднання за умови збереження власної цілісності, індивідуальності... У любові має місце парадокс: дві істоти стають одною і залишаються при цьому двома" [12, с 36].

Згідно з Фроммом, правомірно вирізняти декілька видів любові: материнська (природна); батьківська (народжена почуттям обов´язку); любов дитини до батьків (незріле почуття); братська ("фундаментальний" вид: переживання єдності); еротична (ілюзія єдності); любов до себе (згідно з принципом: "возлюби ближнього як самого себе"); любов до Бога (прагнення Подолати відчуження від світу). У любові людина здобуває справжній сенс життя, оскільки любов народжує інтерес до життя, потребу в єднанні зі світом. Любов змінює характер людини і систему цінностей, переводячи егоїзм на альтруїзм.