Етика

11.2. Мораль доби рабовласництва

В історії процес становлення свободи розпочинається на ґрунті індивідуалізації діяльності суб´єкта — в добу кризи первіснородових стосунків. Виникнення майнової нерівності, що спричиняє виокремлення і протиставлення окремих членів спільноти за ознакою винятковості долі, сприймається родом як величезна трагедія. Разом з тим, моральнісні стосунки, вироблені родовою спільнотою, починають усвідомлюватися як величезна цінність саме в умовах їх руйнації. З потреби затримати їх розпад, утримати принцип зрівняльної справедливості багатих вбивали зі словами: "Ти не повинен мати нічого більше понад те, що мають інші". Подекуди багатіїв оголошували чаклунами. Накопичені багатства публічно знищували [Див.:-1,с. 269—270]. Згодом заможних примушували поділитися майном із бідними. Вони мали влаштовувати бенкети, робити подарунки родичам, сусідам, гостям. У скупого могли відібрати майно.

Поняття душі почало пов´язуватися з майновим статусом. Глава патріархальної сім´ї, як пише П. Лафарг, "один володів власністю" [7, с 121]. Патріарх розпоряджався життям великої патріархальної сім´ї. Він міг продавати в рабство і вбивати її членів. Відносно патріарха всі члени сім´ї були позбавлені і прав, і душі. Тобто, патріархальна сім´я утверджувалася через насильство. Оскільки тільки власник великого майна (причому "майном" були і члени сім´ї) мав душу, він визначався як особистість. Після смерті він ставав божеством, об´єктом сімейного культу.

Моральні доброчесності також пов´язувалися з наявністю майна. "Патриції залишали за собою привілей захисту батьківщини, оскільки одні вони мали вітчизну: в той час, щоб мати вітчизну, слід було володіти шматком її ґрунту" [7, с 85]. Тобто фізичні і моральні доброчесності втілювалися в матеріальних благах. Останні надавали своїм власникам не лише особливого суспільного статусу, але і моральних якостей. Держава, що складається з необхідності регулювати стосунки майнової нерівності, закріплює наявні суспільні відносини як норму. Пояснити цю ситуацію, застосовуючи моральні критерії, і побачити в ній риси морального поступу можна лише виходячи з поняття свободи як такої, як самоцінної. Становлення її у формі суспільного привілею відбулося шляхом прориву в свободу окремих людей, що виступили руйнівниками існуючої зрівняльної справедливості. Реальною підставою свободи стає матеріальне багатство. Моральним критерієм не осягається шлях руху до багатства (останнє характерне для всіх епох існування майнової нерівності). Особистість хоча і привласнює собі всілякі доброчесності, насправді утверджується завдяки енергії та активності, зосереджених на виборюванні багатства як самоцінного. У такий спосіб зазнає заперечення первіснородова мораль, що тримала суспільство заохоченням його членів на творення добробуту для загалу. Доба рабовласництва відкинула моральність як гальмівне начало і опиралася на силу та примус як рушії суспільного життя.

Зруйнувавши моральні стосунки родового суспільства, рабство створило об´єктивні умови для якісно іншого типу суспільних зв´язків. Зміна кровнородинної спорідненості (біологічна ознака) спорідненістю за спільністю долі — суспільність зв´язку — революціонізувала свідомість. Вона поставила перед необхідністю вибирати стосунки. Межі вибору були величезні: між рабством і свободою. На двох полюсах життя народжуються дві непримиренні суспільні сили: раби і рабовласники. Виборювання свободи рабами та узурпація її рабовласниками тим не менше створюють певну цілісність — суспільство, що відкрило свободу як вищу цінність життя. Вона визначилася як привілей, завдяки якому людина отримує право називатися людиною, а не "річчю, що говорить", як називали рабів.

Творчий потенціал, що його створило суспільство доби рабства, виявив себе у вигляді протиставлення матеріального та духовного начал діяльності. Грандіозні споруди давнього світу (єгипетські піраміди, римські терми, колізей тощо) були зведені працею рабів. Вільний дух цурався фізичної праці, вбачаючи в ній ознаку приниження людини. Свобідний дух виявляв себе у формах рефлексії над буттям, над людиною та її місцем у всесвіті. Моральна рефлексія, що складається в період так званого "вісьового часу" (Ясперс) в межах 800—200 років до нашої ери, не обіймає проблему свободи і рабства. Вона бачить рабство нормою суспільного життя. Мораль заявляє про свою актуальність, оскільки визначається як предмет дослідження етики, а привілей законів доброчесного життя розглядається як привілей свобідних людей. Етика складається як наука саме в цю епоху. Моральний ідеал, що стає її наріжною проблемою, засвідчує невідповідність реальності бажаному в стосунках. Констатуючи названу духовну ситуацію в культурі давньої Греції, дослідники пишуть, що Сократ і Платон були "фундаторами індивідуалістичної моралі, тої моралі, що здатна лише виявити суперечність слів і справ та філософськи освятити дуалізм життя, його розпад на життя ідеальне, чисте, і на життя практичне, нечисте, причому одне є ніби платнею за інше" [7, с. 99].

Практика стосунків, побудованих на силі та примусі, розкрилася своєю вичерпаністю у вигляді самовичерпаності духу епохи. Рабство загинуло, по-перше, внаслідок зростання аморалізму в середовищі носіїв його ідеї та практики. Нечувана жорстокість, розпуста, жадоба розкошів, підступність — такою була історія Пізнього Риму. По-друге, мораль заявила про себе як могутнє формуюче начало духу становленням стосунків, що заперечували силу і примус. Натомість утверджувалися співчуття, взаємодопомога, братерство, ідея рівності людей за тою ознакою, що вони люди. Моральна практика нового типу складалася в середовищі рабів та поневолених Римом народів. Як ідея добра і справедливості, вона визначилася і уклалася в ідеал християнства. Раннє християнство зародилося як "релігія рабів" та знедолених. Вихідним принципом стосунків воно утверджувало моральність відношення людини до людини. Критерієм оцінки людини стає не її суспільний статус, а її моральні якості.

У такий спосіб мораль, що заперечувалася в епоху рабства, стає засобом заперечення рабства в його аморалізмі. В історії перемогла тенденція до розширення меж свободи для більшої кількості членів суспільства, а примус набув менш гострих форм. Рабство було замінене феодальними стосунками.