Етика

11.3. Феодальна мораль

Доба феодалізму, або середньовіччя — це епоха, що тривала в Західній Європі від V до XV ст. Вона характеризується зміною моральних орієнтацій суспільства, що виростало на ґрунті заперечення рабовласництва. Феодалізм вибудував образ світу, в якому грубий примус був замінений системою всезагальних моральних підпорядкувань і зобов´язань, що зрештою утворювали єдине структурне ціле. Це стосунки, що отримали назву патернальних (лат. pater — батько), оскільки вибудовувалися згідно з принципом "батько" — "діти". Ієрархія підпорядкувань виглядає так: батько у феодальній сім´ї — її захисник і одночасно одноосібний розпорядник майна та долі кожного члена сім´ї. З доби феодалізму прийшов мотив обділеності молодшого брата землею і майном. Землю успадковує старший брат, частина іншого майна дістається середньому. Доля молодшого — батракувати. Герой казок — молодший брат, якому залишається сподіватися хіба що на милість долі. Зрештою в змаганніз долею він заявляє про свої неабиякі людські якості. Свою перемогу над несправедливістю він досягає не силою, а чітко вираженою доброчесністю вчинків.

Батько феодальної сім´ї (що нараховувала до 35—40 осіб: сини, невістки, онуки, правнуки), у свою чергу, підпорядковується феодалу (сеньйору, пану), що є володарем багатьох таких сімей. Феодал підпорядкований вищому за себе, тобто є васалом свого сюзерена. Усі ж феодали в межах держави підпорядковані королю. Він — сеньйор над усіма феодалами, що є його підлеглими. Названа ієрархія підпорядкувань, діючи по вертикалі, зрештою постає структурою: Бог — світ. Точніше: християнський Бог і християнський світ. Він — вище моральне начало, уособлення абсолютної моральності: Бог, що постраждав за людей. Тому кожен віруючий має моральне зобов´язання почуватися вдячним йому і своїми вчинками не примножувати зло світу. У такий спосіб створюється цілісність образу світу, в якому людина почувається морально зобов´язаною жити, діяти і почуватися згідно з місцем, яке посідає в суспільному цілому. Визначеність місця людини в суспільній ієрархії, а отже її долі, розглядалися не як випадковість, а як явище, зумовлене божественною волею. Тому було морально приймати свою долю, а не чинити їй спротив. Ієрархія залежностей оперта на почуття особистого обов´язку. Людина брала його на себе добровільно, щоб органічно вписуватися у соціальне середовище і почуватися психічно комфортно. Стосунки, що трималися не зовнішнім примусом, а були оперті на ідею взаємних моральних зобов´язань, створювали відчуття упорядкованості й захищеності життя. Тому вони регулювалися нормами, звичаями, традиціями, що узгоджувалися із законодавством і правом.

Діяльність, що відповідає поняттю морально доброго, чітко укладається в суспільні регламентації, узгоджується з межами статусних залежностей. Останнє диктується страхом порушити існуючу рівновагу стосунків. Особа не почуває себе вповноваженою на вчинки, що не санкціоновані середовищем. Згідно з поняттями епохи, такі нетрадиційні вчинки "суперечать волі Бога". І навпаки, те, що середовище санкціонувало, розглядалося як волевиявлення Бога. У такий спосіб, тобто через систему моральних спонук і заборон, людина досягла розуміння меж дозволеного та забороненого. Для кожної суспільної верстви(сеньйор, бюргер, ремісник, селянин) були свої межі та мірки доброго і злого. "Свобода" і "несвобода" має в середні віки виражений становий характер. Особа не виступає і не може виступити від власного імені, тобто як "людина загалом". Вона цікава іншим як статусна особа, як носій та виразник ідеї свого суспільного стану. Зміст діяльності та спосіб її розгортання засвідчують, що, з одного боку, в добу середніх віків складається особистість, яка відчуває потребу морального самоутвердження. З іншого боку, це статусна та канонічна особистість, що діє у чітко заданих межах та засобами, окресленими традицією.

Моральне самоутвердження утримувалося не лише традицією. Феодальне право чітко регламентувало становий статус кожної суспільної верстви, створюючи численні градації прав і обов´язків. Не можна було порушити окреслених вимог, не ризикуючи при цьому "відпасти" від свого середовища. Це, разом з тим, означало автоматично "випасти з життя загалом". Кожен член суспільства об´єктивно змушувався до того, щоб діяльністю утверджувати себе в межах відведеного йому суспільством економічного та духовного простору. Натомість, особа — носій і виразник духовного клімату свого часу, досягала відчуття визначеності власного буття, адже виступала не від власного імені, а від імені загального цілого.

Яскраве поєднання особистісного та станового начал характерне для дворянства — суспільної верстви, що спонукалася на духовно-моральнісне самовизначення своїм соціальним статусом "батьківства" [10, с 58—76].

Виняткове суспільне становище дворянства обґрунтовується (і морально виправдовується) правом народження. Разом із майном, феодал успадковує титул — ознаку винятковості. Однак свій статус носій високого титулу мав підтверджувати, тобто свідчити про себе як носія титулу за реальною підставою. Зобов´язання, покладені на нього становою приналежністю, торкалися, в першу чергу, чеснот роду, — вимога не осоромити рід, передати разом з майном та титулом статусні чесноти. Тому Дворянство ставить честь вище за життя, адже суспільний статус сприймався як дещо конкретне, як "моральна" реальність, Невіддільна від індивіда. Дворянин — благородний на підставі Народження. Його статус зберігається за ним, не зважаючи наможливі мінливості долі, тобто "дворянин — завжди дворянин". Правда, в добу раннього феодалізму з утратою землі феодал втрачав і титул, що переходив до його переможця [7, с. 89]. Згодом привілей народження стає гарантом стабільного соціального становища навіть у разі втрати майна за умови, що суб´єкт не скомпрометував себе поведінкою, яка занапастить рід і верству. Моральні зв´язки всередині станових груп дозволяли уникати випадковостей долі: скажімо, збіднілий дворянин зустрічав у своєму середовищі підтримку і допомогу, сприймався як рівний і міг досягти великого життєвого успіху, навіть не докладаючи особливих зусиль. Досить згадати історію Растиньяка — героя романів Бальзака.

Станово-статусний поділ суспільства зумовлював стійкість уявлень про "належне місце" в ієрархії стосунків у соціальних груп, корпорацій і кожного індивіда зокрема. Поняття "соціальної приналежності" обіймало собою усі, навіть найдрібніші сторони життя. Моральні приписи регламентували дрібниці побуту, аж до найменших, а саме: одяг, який мала носити людина, розмір будівлі, де вона мала жити, їжу, яку мала споживати тощо. Усі приписи робилися згідно з положенням та родовитістю людини. "Маєтність і стани, знання і професії відрізнялися одежею, — пише Гейзинга. — Вельможні пани пересувалися не інакше, як виблискуючи чудовою зброєю та одежею, всім на страх та заздрість" [14, с 19].

Моральний ідеал середньовіччя складався і визначився під впливом ідеалу християнства — панівної релігії Європейського середньовіччя. Образ Христа задав виражену змагальність людини в доброчесності згідно з релігійними приписами. Образ Бога, що з´явився в людській подобі, спонукав на моральне самоздійснення згідно з ідеальним взірцем. На його основі складаються два типи морального ідеалу в культурі середньовіччя: релігійно-аскетичний та світсько-лицарський. Обидва оперті на ідеальний першовзірець, але шлях до досконалості бачать по-різному. Перший пов´язаний з відмовою від радощів життя, що даються його повнотою. Монах, пустельник накладає на себе аскезу — обмеження на тілесні бажання. Його життя — це пости та молитви, відмова від "гріховних" спокус життя: любові, шлюбу, дітонародження; втеча від дружнього спілкування заради надії на порятунок душі. Пустельництво, чернече життя,виокремлене від світу, бачилися засобом уникання гріха. Шлюб та дітонародження церква вважала гріховними, оскільки виходила з біблійного вчення про "первородний гріх" людини, який спричинив до існування зла у світі, а отже, і до хресних мук Христа. Ченці та пустельники брали на себе своєрідне моральне зобов´язання власним безгрішним життям применшувати гріховність світу та служити для інших моральним взірцем. Л. Фойєрбах говорить, що "чернечество випливає з самого християнства; воно було необхідним наслідком віри в небо, яке християнство обіцяло людству" [12, с 194]. Земне життя бачиться неістинним, позбавленим справжньої цінності.

Протиставлення земного і небесного оперте на моральні переконання. "Небесне життя не може бути предметом, законом віри, без того, щоб не бути в той же, час моральним законом. Воно має визначати мої вчинки для того, щоб моє життя відповідало моїй вірі" [12, с 195]. Згідно з логікою розуміння смерті як умови блаженства, законом моралі стає приборкання тіла. Вияв морального ентузіазму знаходить себе у фанатизмі. Кінцева мета аскетичного ідеалу — особисте безсмертя. Шлях до нього — відмова від минущого. Людина середньовіччя прагнула здобути свободу над собою — тілесним буттям, над своїми плинними потребами. Там, де мало місце щире служіння, людина підносилася до самоусвідомлення себе суб´єктом вибору і подавала взірці подвижництва, як, скажімо, святий Августин чи святий Стовпник.

У релігійні шати ідеального служіння добру був вбраний світсько-лицарський ідеал. Служіння васала сюзерену вибудуване згідно з прикладом служіння апостолів Христу. Поклоніння прекрасній дамі відповідало ідеї схиляння і поклоніння образу Богородиці. Лицар виявляв свої людські (станові) чесноти беззастережним служінням своєму сюзерену. Навіть несправедливості з боку останнього не були предметом рефлексії, а смерть заради короля вважалася вищою честю. Досить згадати середньовічний епос: "Пісню про Роланда" та "Пісню про Сіда".

Лицарство доби розквіту (XI—XIII ст.) здійснювало хрестові походи на відвоювання гробу господнього у "невірних". Кожен лицар за життя мав узяти участь у декількох лицарських змаганнях, які, звичайно, присвячував прекрасній дамі. Перемоги Лицаря у військових походах, у турнірах служили уславленнючеснот панночки його серця. Зазначимо, що це не була дружина лицаря. Любов та шанування прекрасної дами мали ритуальний характер. Обраниця лицаря була ідеальним (ідеалізованим) об´єктом, що давав змогу проявитися його лицарським чеснотам. Вибір дами серця часто був довільний, оскільки лицар міг бути навіть незнайомий з обраницею. Це було суто духовне служіння.

У той же час лицар зобов´язаний був зберігати рід, примножуючи його багатства, знатність та чисельність. Тут особисті симпатії, не говорячи вже про почуття кохання, не мали будь-якого значення. Тобто, ідеальне та реальне розійшлися між собою до протилежного: любов до прекрасної дами — це сфера ідеального; сім´я і дітонародження — сфера "матеріального" життя. Подвиги на честь прекрасної дами, уславлення її краси та чеснот сприяли усвідомленню самоцінності любові як піднесеного почуття, здатного надихати на благородні вчинки.

Загалом, епоха середньовіччя зіткана із суперечностей. Це суперечності між матеріальним та ідеальним, духовним та тілесним, формою та змістом стосунків. Вимога обмеження тілесних бажань, спонука до аскетизму шляхом залякування муками пекла у потойбічному світі народили двоїсту мораль. Люди грішили і каялися в гріхах, щоб знову грішити. Характеризуючи суперечності епохи, Л. Шестов пише: "Середньовіччя відчувало загадкову і незрозумілу ненависть до всього нормального. Католицтво вимагало від людей крайньої напруги усієї їх істоти. Звичайну, природну любов, що знаходить собі задоволення, а отже, і кінець у шлюбі та сім´ї, католицтво вважало гріховною. Воно заборонило не лише монахам, але і священикам мати сім´ю — і в наслідку домоглося аморальних, жахливих пристрастей. Воно проповідувало бідність, — і на світ з´явилася нечувана пожадливість, яка тим пишніше розросталася, чим більше їй доводилося приховуватися. Воно вимагало смирення, і з босих монахів виходили деспоти, що не мали суперників своїй владолюбності" [15, с 156—157].

У середовищі лицарства змагальність в особистих чеснотах доходила часом до крайніх меж, вироджуючись у ворожнечу, підступність тощо. Скажімо, в епосі германців, записаному в XIII ст. ("Беовульф", "Старша Едда", "Пісня про Нібелунгів"), частими є теми боротьби за славу та коштовності, кривавоїпомсти як імперативи поведінки. "Старша Едда" містить оповідь про вбивство Гудрун своїх дітей від другого чоловіка Атлі. Вона подає Атлі страву з тіл вбитих дітей, а потім вбиває і його самого. Це її помста за вбивство Сигурда — першого чоловіка.

Подібних за жорстокістю сцен в епосі зустрічається чимало.Ілюзорна віра у потойбічне життя спричинила до знецінення людського життя загалом. "Кінець Середньовіччя, — пише Гейзинга, — став безумним, кривавим часом тортурного правосуддя і судової жорстокості...

У жорстокості юстиції пізнього середньовіччя нас дивує не хвороблива спотвореність, але тваринні, тупі веселощі натовпу, що панують тут, як на ярмарку" [14, с 33—34].

Епоха характеризується не лише суперечностями духовного та матеріального начал життя. її вирізняє виражена нормативність стосунків. Усе тілесне, матеріальне набувало в середні віки "санкціонованого" характеру лише тоді, коли було одягнуте в шати ідеального. Життя було схожим на гру. Ритуалізоване, театралізоване, воно підносилося над буденністю в сферу мрій. Характеризуючи три можливі шляхи самоздійснення культури, Гейзинга говорить, що для середніх віків характерні були два: перший — втеча від світу, відмова від усього земного в надії на кращий потойбічний світ. Другий шлях до прекрасного світу — шлях мрій та фантазій, тобто прикрашування життя, театралізація його. Чого не знали середні віки, на що вони не були налаштовані, це спрямованість на практичне удосконалення життя. "Ніщо так не нагнітало страх перед життямвідчай перед майбутнім, як ця всезагальна відсутність твердої волі до того, щоб зробити цей світ кращим і щасливішим"

14, с 46]. Тобто, людина не світ удосконалювала для себе — для зручності власного життя, а удосконалювала себе, готуючись до "вічності". "Туга за вічним блаженством робить хід земного життя і форми його байдужими — за умови, що при цьому насаджується і підтримується доброчесність. Способу життя та суспільним формам дозволяють зберігатися такими, які вони є, прагнучи однак до того, щоб вони були просякнуті трансцендентальною мораллю. Тим самим заперечення світу впливає на суспільство не лише негативно, через зречення та відмову, але і відображається на ньому посиленням корисної діяльності і практичного милосердя" [14, с 47].

Отже, доба середньовіччя — історичний час становлення особи, що починає усвідомлювати себе суб´єктом моральності. Вона визначається у своєму ставленні до ідеалу, формуючи "належні" моральні чесноти згідно з ідеальним взірцем. Останній коригується статусним становищем особи. Вичерпаність цього відношення відкрилася тим, що воно не має свого предмета в реальності, а тому дух не може виявити себе в об´єктивній результативності у вигляді реального удосконалення життя. Разом з тим, величезною заслугою середньовіччя є спрямування зусиль людини всередину себе самої — на самопізнання та самоудосконалення згідно з ідеальним моральним взірцем — боголюдиною.