Етика

13.2. Альтруїзм-егоїзм — вихідні принципи родового життя

Сучасна наукова антропологія все глибше проникає в таємницю антропогенезу, зокрема в еволюцію становлення людини Моральної. Виявляючи якісні відмінності людини від тварини, вона показує, що еволюція людини здійснювалася у напрямку зміни характеристик, що споріднювали її з тваринним світом. Процес становлення роду "людина" здійснювався у двох основних напрямках. Перший, той, що визначив становлення розумного життя, пов´язувався з відділенням від природи і закріпленням на генетичному рівні нових якостей, специфічних для антропогенезу. В. Ефроїмсон говорить, що поряд із боротьбою за існування, характерною для тваринного світу, еволюція людини характеризується "надзвичайно інтенсивним відборомза властивостями, які ми можемо назвати людськими" [6, с 126]. Поряд з ними зберігалися тенденції пристосування до природи шляхом відбору наявних у природі (вироблених нею впродовж мільйонів років еволюції) засобів, що забезпечують виживання. Зокрема, інстинкт взаємодопомоги усередині виду — чинник, що визначив явище самоорганізації стосунків всередині пралюдських спільнот. І в цьому сенсі можна говорити, що природа була "першою вчителькою" людини. Наявність у природі внутрішніх механізмів самозбереження видів та окремих істот вперше в науці Нового часу визначив Ф. Бекон. У праці "Велике відродження наук" він пише: "Кожному предмету внутрішньо властиве прагнення до двох проявів природного блага: до того, що робить річ чимось цілим в самій собі, і того, що робить річ частиною якогось більшого цілого. І ця друга сторона природи блага важливіша за першу, адже вона прагне до збереження більш загальної форми. Ми називаємо перше індивідуальним, або особистим благом, друге — суспільним благом" [2, с. 389]. Із двох інстинктів, — першим з яких Бекон називає самозбереження і захист, а другим — розмноження і поширення, — більш плідним він уважав другий. Тобто, в природному світі постійно діють два інстинкти, які можна назвати "егоїзмом" та "альтруїзмом". Егоїзм (лат. ego — я) — це себелюбність, надання переваги особистим інтересам над загальними; альтруїзм (фр. altruisme від лат. alter — інший) — вияв безкорисливої турботи про благо інших і готовність жертвувати заради них особистими благами. Зрозуміло, що ці поняття в природному світі мають не етичний, а вітальний смисл.

Існує безліч фактів, що засвідчують взаємну підтримку істот всередині природних видів. Інстинкт підтримки особливо загострюється в несприятливих умовах, що загрожують існуванню цілої групи. Без сумніву, цей чинник діяв і в гілці гомінідів, що почали виокремлюватися з природи. Але в процесі еволюції він зазнавав якісної зміни щодо зростання чинника свідомого регулювання стосунків.

Важливе значення в еволюції виду "людина" мав відбір і закріплення індивідуальних та групових якостей, що сприяли збереженню життя дітей. Закріплення цього інстинкту стає необхідним у зв´язку з еволюційними змінами всередині виду. Вертикальна хода, зміна конфігурації черепа зумовили більшутривалість розвитку нервової системи потомства. Тривала безпомічність дитини гомінідів потребувала постійної опіки матері (У дикунів період, коли хлопчик вважається мисливцем, тобто здатний самостійно здобувати їжу, починається з 9 років.) Як вважають дослідники, розвиток антропогенезу пов´язувався з культивуванням моральних якостей, що сприяли збереженню потомства та формували у нього здібності, необхідні для виживання. "Людство, що дожило до теперішнього часу, розвивається шляхом дуже інтенсивного відбору за властивостями, які можна назвати самопожертвою, совістю, людяністю, гуманністю, почуттям братства; без закріплення почуття справедливості, обов´язку, самопожертви безпомічне потомство наших предків не змогло б дожити до статевої зрілості" [6, с 126]. В еволюції людини інстинкт виживання та самозбереження виду набув якісно іншого характеру: він переходить на рівень свідомого творення стосунків, тобто підноситься до рівня моральності. Однак він не вкладається цілком у систему морального регулювання, тобто не є лише наслідком розумно виваженого вибору вчинку. Можна стверджувати, що принцип допомоги слабшому та захисту життя укорінений у родовій природі людини і виявляється на рівні інстинкту взаємодопомоги. Руссо в трактаті "Міркування про походження нерівності" слушно зауважує, що "співстраждання — це природне почуття, яке, применшуючи в кожному індивіді дію себелюбності, сприяє взаємному збереженню усього роду" [16, с 416]. Цю здатність не можна пояснити лише впливом розсудку на людські дії. Справді, навіть в умовах наступу відчуження між людьми та зростання егоїзму, спричиненого конкурентною боротьбою, суперництвом за владу та багатство, все ж на рівні безпосередніх стосунків між людьми постійно наявний альтруїзм. Він виражений у співчутті та прагненні допомогти слабким, хворим, немічним, людям, що потрапили в біду тощо, тобто тим, хто не загрожує суперництвом. Так забезпечується "баланс" стосунків, причому в бік творення злагоди, без якої людство давно дійшло б до самознищення.

Зазначимо, що поняття "егоїзм" не має в природі негативного морального забарвлення, оскільки егоїзм пов´язаний тут з інстинктом виживання і діє поряд з інстинктом взаємодопомоги. Інстинкт самозбереження істоти реалізує принцип еволюції, згідно з яким у природі виживають сильніші. У такий спосіб природа зберігає свої види. На рівні свідомості егоїзм виявляє себе як воля до життя. У наинесприятливіших умовах людина знаходить у собі сили для боротьби за життя. "Егоїзм" людства зумовив потребу якісної зміни умов життя: творення гарантованих засад виживання шляхом виробництва матеріальних благ. Свідомий процес творення гідних умов життя розкривається як явище альтруїзму. Альтруїстичне спрямування має також захист слабших за допомогою законів та авторитету громадської думки, що засуджує відверті утиски слабких сильними. Названі засади специфічно людської життєвості створюють матеріальні й духовні підстави для укорінення та саморозвитку виду "людина" у планетарному масштабі. Моральнісне ставлення людини до людини, особливо виражене в здатності практичного утвердження іншого шляхом допомоги і захисту в разі необхідності, зумовили розвиток поняття щодо цінності життя як такого.

Ідея самоцінності життя, що культивується етичною теорією та оперта на інстинкт збереження родового життя, усвідомлення спорідненості людей з усім іншим природним світом, служить джерелом оптимізму щодо перспектив збереження життя на планеті.

Природний відбір, що діяв у процесі становлення людини розумної, сформував надзвичайно сильні й постійні альтруїстичні людські емоції. Він же сприяв спадковому їх регулюванню, применшуючи егоїзм індивідуального виживання, що постійно зберігається в природі. Сказане свідчить, що альтруїзм у вигляді потреби захисту родового життя укорінений на всіх рівнях розвитку психічних структур людини. На рівні емоцій він проявляє себе як неусвідомлений, інстинктивний вияв не-байдужості до іншого життя, що опинилося під загрозою. На рівні почуття він розгортається як емоція, оформлена інтелектом і спрямована на іншого у вигляді співпереживання та потреби допомогти йому. Кожен інший — це носій життя як у собі визначеного цілого. Захистити його — означає захистити життя у властивій йому повноті.

На рівні моральної свідомості альтруїзм формується у послідовний принцип утвердження людяності стосунків шляхом активного і цілеспрямованого усунення джерел людських
страждань. Культивуючи альтруїзм як принцип відношення людини до світу, людство створює об´єктивні підстави для саморозвитку виду "людина — розумна".

Альтруїстично зорієнтована особистість здатна піднестися до героїзму. Герої часто гинуть, не залишаючи нащадків. Потреба утвердження роду (альтруїстичне начало) домінує тут над егоїстичним (індивідуальне виживання). Однак укорінення героїв у роді від цього не слабшає. Воно лише здійснюється в інший спосіб: не генетично, а духовно. Не випадково слово "герой" у перекладі з грецької означає "захисник роду". Героїзм є наслідком здатності до самоорганізації психічних структур особи на здійснення необхідного як особисто бажаного. Поняття необхідного в героїчному завжди зосереджене на альтруїстичних мотивах. Почуття і воля спрямовуються на вчинки, що покликані усунути джерело чужого страждання. Для героя чуже горе болить так сильно, а може навіть сильніше, ніж власне. Момент самозречення, що завжди наявний у героїчній дії, навіть якщо вона завершується щасливо і герой залишається жити, є виявом внутрішньої потреби утвердити родове життя в його самоцінності. Предметним утвердженням є захист життя конкретного представника чи групи представників роду, або усунення джерел зла, що несуть загрозу їх життю. Альтруїзм людства щодо героїв — у пам´яті нащадків про них, у шануванні та схилянні перед їхньою моральною величчю.

Отже, герой захищає не конкретний тип суспільності, а "тіло" її — живих носіїв суспільності стосунків. Він завжди правий, адже його предмет — людське життя, що є вищою цінністю. Можна констатувати, що егоїсти примножують рід, утверджуючись у ньому генетично. Альтруїсти гинуть, захищаючи його. Їх діяльність є прямим і моральнісно визначеним способом утвердження родового життя в його самоцінності. Моральнісна ідея завдяки носіям практики людяності утверджується в свідомості людства. "Егоїсти" підтримують і утверджують її необхідність. Вони культивують альтруїзм як умову самозбереження. Зрештою, в цій площині лежить творення культурою образу страдницького Бога християнства. Його добровільна жертва — засіб врятування людства. Егоїзм людства живиться альтруїзмом Бога. На ґрунті релігії, зокрема християнства, альтруїзм утверджується як божественне — духовне, творченачало. Егоїзм — як людське — тілесне, а отже, плинне, обмежене. Шлях до морального удосконалення покладений в применшенні егоїзму і сходженні до альтруїзму. Принцип егоїзму, що осмислюється сучасною етичною теорією як явище морально негативне, має двоїсту природу. На рівні вітального життя інстинкт збереження істоти забезпечує виживання природних видів, а отже, і феномена життя як такого. Сила інстинкту виживання визначила явище пристосування видів до несприятливих умов. Часто воно викликає подив і захоплення наявною в природі здатністю виживання та біологічного відтворення у вкрай несприятливих умовах. Досить назвати, скажімо, піщану пустелю Сахару чи пустелю Гобі, в яких наявні свої види живого.

Дослідники антропогенезу вважають, що в процесі розвитку гомінідів чинником прискорення розвитку виду homo sapiens (людина розумна) були несприятливі кліматичні умови. В тих регіонах планети, де умови виживання були складніші, активніше мобілізувалися фізичні сили, відточувалися психічні реакції та швидше удосконалювалися мисленнєві структури для творення належних умов виживання. Предметом критики є не "вітальний егоїзм" на рівні природного життя, а егоїзм як усвідомлена моральна позиція особи щодо інших людей та суспільства загалом. Бачення їх лише як засобу для досягнення вузькокорисливої мети небезпечне творенням стихії стосунків — боротьби "всіх проти всіх". Правда, в етичній теорії Нового часу, поряд з утвердженням принципу альтруїзму, відчутна тенденція "виправдання" егоїзму. Вона може бути зрозуміла як вияв зростаючої моральної сили людства. Воно дає "санкцію" на індивідуальні прояви егоїзму, коригуючи їх можливу стихію законами та громадською думкою. Починаючи з доби Відродження, наголошується на ролі особистого інтересу як рушія людських вчинків. Так, Гоббс називає самозбереження першим з усіх благ, оскільки, як пише філософ, "природа влаштувала так, що всі хочуть собі добра" [7, с 241]. Філософське просвітництво XVIII ст. висунуло ідею "розумного егоїзму", що містив поняття розумної міри в досягненні особистого інтересу. Застосування принципу міри відкривало, на думку просвітителів, можливість гармонії стосунків. Особа реалізує особистий інтерес, але не коштом інших людей. Просвітителі сподівалися,людство спроможне досягти гармонії інтересів, регулюючи прояви егоїзму в межах розумного.

У "Філософії життя", зокрема в етиці Ф. Ніцпіе, утверджується думка про важливість звільнення творчої волі від ідолів роду. Порівнюючи ранні етапи історії і сучасне йому суспільство, Ніцше говорить, що раніше почуватися індивідом було карою, а не задоволенням. "Свобода думки вважалася суцільною незручністю. В той час, коли ми сприймаємо закон і порядок як примус і шкоду, раніше сприймали егоїзм як дещо пекельне, як дійсну біду" [14, с 588]. "Егоїзм" волі, що утверджується західною культурою, відображає зосередження уваги на діяльнісній природі людини. Для утвердження особистісного Я потрібна здатність дистанціювання від нівелюючого впливу середовища. "Егоїзм" спільноти диктує усереднення індивідуального Я з метою отримати очікувану поведінку. Закріплюючи образ діяльнісної волі, етична теорія Заходу XVIII—XIX ст. виходить з того, що в діяльності розумна воля утверджує себе як моральна воля. Творення підстав для морального самоутвердження полягає в применшенні егоїзму.

Аналіз свідчить, що принцип егоїзму, точніше "розумного егоїзму", покладається в основу західної гілки гуманізму (лат. humanus — людяний). Він утверджує доброчесність укорінення в життя, активне творення умов, сприятливих для гідного життя людини. Активно взаємодіючи з природою, в якій бачиться засіб для задоволення життєвих потреб, цивілізація Заходу, зрештою, засвідчила егоїзм людства, загрозливий для природного світу.

На інших — альтруїстичних підставах — ґрунтується принцип гуманізму в етичній теорії Слов´янського Сходу. Так, російський філософський ідеалізм виступає непримиренним критиком егоїзму, що применшує людяність — духовний зв´язок між людьми — і прирікає людину на обмежене, суто фізичне існування. Володимир Соловйов називає егоїзм згубним для особи, оскільки він зосереджує увагу на тваринному існуванні коштом духовного. Зв´язок духовного і тілесного бачиться у такий спосіб, що духовне начало має домінувати над тілесним. Але аскеза тіла цінна лише тоді, коли вона зміцнює дух і спрямовує його у бік моральності. Для того, "щоб сильний дух мав моральнісний сенс, тобто був не злим, а добрим, потрібно, щобвлада над власною плоттю поєднувалася в ньому з позитивним, доброзичливим ставленням до інших істот" [18, с 153]. Як морально негативне явище, філософ наводить практику аскетизму західних отців церкви, що не супроводжувалася любов´ю та доброзичливістю до людей. "Служителі середньовічної церкви, що катували і спалювали єретиків, євреїв, чаклунів і відьом, були переважно в аскетичному сенсі бездоганними, але однобічна сила духу, за відсутності жалості, робила їх справжнісінькими дияволами" [18, с 153].

Альтруїзм, на противагу егоїзму, характеризується глибоко вкоріненим у природі людини почуттям жалості до інших. Як слушно наголошує філософ, це почуття споріднене в людині з іншими живими істотами. Почуття жалю пов´язує людину з усім живим у двоїстому сенсі. "По-перше, тому, що воно належить людині разом з усіма іншими живими істотами, а по-друге, тому, що всі живі істоти можуть і повинні стати предметами цього почуття для людини" [18, с 153]. Тобто, укорінені в її природі альтруїстичні почуття повинні стати також предметом осмислення і свідомого творення стосунків — свідомим альтруїстичним ставленням до світу. Страждання за іншого — альтруїстичне почуття, що протилежне егоїзму — егоїстичному задоволенню життям. Щодо масштабів альтруїзму, то він не має зовнішніх меж прояву. Він здатний розгортатися у напрямку від сім´ї до роду, племені, громадянської общини, цілого народу і поширюватися на усе людство, а також на все живе у всесвіті.

Важливим аспектом альтруїзму Володимир Соловйов називає моральнісне ставлення людини до себе, виражене в повазі до своєї людської природи. А отже, з поваги до себе людина не повинна піддаватися спокусам, які її не варті. Нарешті, "мисленнєвий зміст (ідея) жалю або співстраждання, взята у своїй всезагальності і незалежно від суб´єктивних душевних станів» в яких вона проявляється (тобто взята логічно, а не психологічно), є правда і справедливість" [18, с 165]. В основу альтруїзму як моральнісного ставлення покладається визнання 3 іншою людиною права на існування і можливий добробут.

Отже, східна гілка гуманізму покладає в основу моральнісного ставлення до іншого (і до світу загалом) не розсудливість, а почуття. Тобто, бачить альтруїзм укоріненим на усіх рівнях людської природи: як на рівні емоційно-почуттєвому, так ірівні розсудковому, як явище свідомого творення моральнісного ставлення до світу. Отже, альтруїзм та егоїзм — принципи, що відображають вихідні засади родового життя людини. "Крайня межа" альтруїзму — утвердження іншої людини аж до самопожертви собою заради її щастя і добробуту.

Однак самопожертва може переходити межі моральності й набувати згубного змісту як для жертовної особи, так і для предмета її почуття. Скажімо, сліпа любов батьків до дитини спонукає їх до відмови від найнеобхіднішого для себе в ім´я того, щоб дитина ні в чому не відчувала себе ущемленою. Така любов — не що інше, як плекання егоїзму дитини. Вона починає бачити в батьках, а згодом і в усіх інших людях, лише засіб для задоволення власних потреб. Батьки ж ставлять себе в становище жертв, зрікаючись утвердження власної особи. Отже, альтруїзм має моральнісно визначений зміст за умови утвердження, а не руйнування духовної цінності людини. Жертвування власним життям заради іншого життя в разі небезпеки для нього має виражений альтруїстичний зміст, оскільки, захищаючи конкретну людину, альтруїстично налаштована особистість утверджує життя як найвищу цінність. У самопожертві вона підноситься до вершинних проявів людяності й саме тому залишається жити в пам´яті людства.

Крайня межа егоїзму — використання інших у вузькокорисливих цілях, аж до їх морального топтання та фізичного знищення. Кара, що неминуче чекає на егоїста, — духовне зубожіння і душевне виснаження. З потреби почуватися психічно комфортно він вдається до чуттєвих тілесних насолод. Часто їх наслідком є фізичне саморуйнування.