Етика

13.3. Колективізм-індивідуалізм — принципи соціального буття

Колективізм та індивідуалізм — це етичні принципи, що відображають соціальну сутність людини як її специфічну видову ознаку, а саме — наявність розумних, свідомо організованих стосунків. Сенс їх у збереженні та удосконаленні суспільної організації життя, з одного боку, та удосконаленні людської особистості — з іншого. Розвиток і збереження суспільностідосягаються єдністю колективізму та індивідуалізму. Колективізм — сутнісна ознака специфічно людської життєвості. Становлення людини пов´язане з творенням відношення, де першим предметом є інша людина. Це стосунки, що їх Л. Фойєрбах визначив як відношення "я" і "ти". Становлення людини розумної відбувалося шляхом творення специфічних "знарядь" спілкування: міміки, жестів, мови. Вони стали засобом депривації, тобто позбавлення організму нормальних подразнень зі зовнішнього середовища або біологічно нормальних реакцій на них. Між природним світом і людиною постало опосередковуюче начало: органи другосигнального спілкування людей. У генезі — це саме органи депривації [Див.: 15, с. 463]. Увесь процес відбувався у формах встановлення гармонії спілкування з метою порозуміння для психічно комфортного виживання. Колективізм виростав на ґрунті наявного в природі людини альтруїзму, але з самого початку супроводжувався свідомим процесом творення стосунків. Тварини, навіть у зграї, є перш за все індивідуальними організмами. Людина, навіть наодинці, є перш за все носієм другосигнальних впливів і тим самим соціального досвіду та соціальної історії [Див.: 15, с 410]. Суспільність є тому видовою ознакою людини, укорінена в її "другій" природі і постійно відтворює себе у спілкуванні, засвідчуючи органічність його людському суспільству.

Брак спілкування призводить до величезної психічної напруги, спричиняє розлад психіки, нервові стреси тощо. Те ж саме відбувається, коли спілкування не налаштоване на гармонію, а має відвертий чи прихований агресивний характер. Знаменно також і те, що люди часто воліють терпіти агресивність інших, аніж уникати спілкування взагалі.

Колективізм історично складається як породжений еволюцією антропогенезу. Він створює умови для прогресивного відбору шляхом взаємної допомоги і підтримки. Вона сприяла збереженню індивідів із різноманітними властивостями, як біологічно сильних, так і біологічно слабких. Колективізм та альтруїзм споріднені на тій підставі, що альтруїзм є особистісним виявом сутності колективізму. Здатність людини сприйняти своїм серцем інше "я", чужі індивідуальності, сприяти їх розвитку, страждати їх стражданнями — вияв безкорисливої людинолюбності [Див.: 11, с. 100]. Колективізм— історичнонайбільш рання форма творення стосунків та усвідомлення їх цінності. В міфології, що є історично першою формою світогляду, створюється і утверджується образ злагодженого життя людини зі світом та членів спільноти між собою як найвища цінність. Колективізм утверджується у його самоцінності шляхом спрямування діяльності окремої людини на спільний (суспільний) інтерес. Індивідуальна доброчесність (ідея її) оперта на уявлення про безсмертя душі: в роді залишаються доброчесні душі. Вони сприяють добробуту та успіхам спільноти, а отже, самі здобувають підстави для безсмертя.

Суспільне (колективне) життя — носій "вічного" життя. Колективізм утверджує сутність людського життя — його суспільність у прямих, невідчужених, безпосередніх формах. Процес має дворівневий характер. У прямих, безпосередніх формах колективізм утверджується діяльністю спілкування, в якій інша людина бачиться метою. Відомий французький письменник Антуан де Сент-Екзюпері визначив цей феномен як "розкіш людського спілкування". Опосередковано він наявний у спільному творенні засобів виживання та взаємній допомозі та підтримці. В названому аспекті функціонування колективізм має сенс засобу людської життєвості. Усвідомлення його цінності відбувається шляхом творення ідей та образів-символів злагоди. Вони утверджують колективізм стосунків як найвищу цінність, надаючи йому досконалості попри обмеженість його історично-конкретних форм. На метафізичному рівні ідея колективізму утверджується як ідея злагоди, гармонійного зв´язку людини і людства зі світом, тобто бачиться ідеалом стосунків.

В етико-психологічному плані колективізм стосунків надзвичайно важливий тим, що налаштовує психічні структури людини на гармонійну взаємодію із навколишнім середовищем. Вона, в свою чергу, спирається на практику взаємин, а отже, Дає відчуття стабільності життя, очікуваного перебігу подій. Суспільність бачиться гарантом виживання кожного з її членів, а отже, і гарантом вічності та незнищенності людського життя. Суспільність як така, що постійно відтворює себе в стосунках, є умовою самозбереження людства. Колективізм утверджується в його самоцінності, а творення стосунків колективізму шляхом усунення джерел виокремлення і протиставлення людини — одним із засобів здобути безсмертя душі. Саме такбачиться християнський образ доброчесного життя: відмова від багатства заради врятування душі (зберігаюче, рятівне начало — життя у злагоді зі світом). Порада Христа багатому юнаку роздати багатство і йти за ним для життя духовного лежить у названій площині (Див.: Єв. Марка 10, с 17—21).

Історично склалося і визначилося декілька типів колективізму: первісний, феодальний, соціалістичний. Це не означає, що в інші періоди історії колективізм стосунків відсутній. Колективізм — іманентний вияв суспільності людського життя. Мова йде лише про домінуючі тенденції його вияву.

Названі історичні форми колективізму були провідними у відповідні історичні епохи, а саме: в первісному, феодальному та соціалістичному суспільствах. В епоху рабовласництва та у добу вільної конкуренції провідною є тенденція індивідуалізму. Колективізм відходить на другий план, зберігаючись у локальних людських спільнотах, але не втрачає свого значення формуючого начала суспільності. Інша справа, що кожна з історичних форм колективізму, виконуючи своє основне призначення, розкривається також історичною обмеженістю. Основною його вадою можна вважати те, що колективізм у його історичних формах тяжів до збереження суспільності коштом особистості. Так, у первісну епоху саме завдяки підпорядкуванню інстинктів системі регулятивів, що визначали межі дозволеного та забороненого, розвиток виду "людина" ставав можливим на ґрунті злагодженості стосунків. Увесь процес виглядав як явище міжіндивідуального та внутрішньо індивідуального регулювання поведінки, спрямування її на злагоду.

Патріархальний колективізм як тип соціальності доби феодалізму своїм корінням сягає родового ладу. Він складається у середовищі селянства, розгортаючись тут у порівняно розвинуті форми стосунків: регулювання спільного общинного землеволодіння, допомога в межах общини слабшим, зокрема хворим, немічним або потерпілим від стихійного лиха тощо. Слов´янофільство та російський філософський ідеалізм XIX — початку XX ст. при обґрунтуванні ідеї "всеєдності людства" спиралися на реальні підстави — практику російського общинного колективізму. Зазначимо однак, що общинний колективізм об´єктивно спрямований на формування моральних якостей непротиставлення індивіда загалу. Неминучим її наслідком є усереднення людини.

Колективізм як явище суспільності і як тип соціальності складався об´єктивно і визначився своєю цінністю в соціогенезі. Його слід відрізняти від колективізму доби соціалізму в СРСР (20—80-ті роки XX ст.). Це умоглядна ідея творення вільного суспільства, заснованого на соціальній справедливості, рівності та соціальній захищеності членів суспільства. Ф. Хайєк у праці "Дорога до рабства" пропонує розрізняти ідеал соціалізму та методи, з допомогою яких прихильники доктрини соціалізму намагаються її досягнути [19, с 131]. Хайєк показує, що контроль у галузі економіки, зокрема планова економіка, обмежує свободу особистого вибору, а влада, що базується на плановій економіці, неминуче прямує до тоталітаризму. Носії тоталітарної ідеології апелюють до "людей маси", тобто людей невисокого рівня моральної свідомості [19, с 158].

Формою заперечення однобічності історичних типів колективізму є індивідуалізм. Індивідуалізм як принцип відношення до світу сучасна наука включає, поряд з колективізмом, до низки чинників, що активно впливали на творення фізичних та духовних умов виживання.

Характеризуючи схему універсального еволюціонізму, академік М. Моисеев говорить, що на певному етапі становлення суспільства рівновага первісних орд з природним середовищем зумовила потребу в новому рівні колективної пам´яті. Тут недостатньо було принципу "роби, як я", властивого і стадним тваринам. Виникає необхідність зберігати умільців і знавців не менше, ніж самців з могутніми біцепсами. З цією метою виникають різні табу, що змінюють механізм природного відбору. Він поступається місцем відбору надорганічному. Укорінюються в житті ті племена, в яких вироблялися раціонально-моральні норми поведінки. Вчений називає період, коли розпочався названий процес, "мезолітичною революцією" [13, с 10]. Принцип індивідуалізму складався на ґрунті індивідуалізації досвіду ставлення людини до світу в діяльності опредметнення. Об´єктивною підставою індивідуалізації є виділення суб´єкта із загалу на основі відмінного в уміннях, здібностях до формування предметності, а отже — відмінного в духовному досвіді. Прискорення темпів суспільного розвитку пов´язане з принципом індивідуалізації, природа якої має творчий характер. На ґрунті принципу індивідуалізації якісно змінюється змістспілкування. Люди відтворюють у спілкуванні не те, в чому вони подібні, а те, в чому відмінні одне від одного. Названий тип спілкування — це обмін специфічно людськими сутнісними силами.

Індивідуалізація базується на ідеї "абсолютної особистості". Це поняття є вихідним у змісті християнської релігійної свідомості. Воно зумовлює "західний принцип індивідуальності", — як його визначає Геґель [5, с 1, 329]. Поняття індивідуалізації містить у собі утвердження особи в її діяльнісних здібностях. Воно відображає об´єктивний процес становлення особистості в діяльності творення нових життєвих умов: матеріальних та духовних. Початки індивідуалізації наявні в міфології. Герої міфів — приборкувачі природних стихій, такі, скажімо, як Геракл, Тезей чи Орфей — відображають різні види творчих умінь. Геракл завдяки фізичній силі упорядковує стихійні прояви могутності природи. Тезей перемагає Кентавра кмітливістю розуму. Орфей утверджується мистецьким талантом, завдяки якому схиляє на свій бік навіть бога підземного царства Аїда. Герої міфів уособлюють родові уміння спільноти і тому не протистоять іншим, а утверджують особисті якості як спільне досягнення. Індивідуалізація на підставі концентрації в особливому рис всезагального має виражене моральнісне спрямування. Саме виходячи з ідеї єдності особливого і загального в діяльності суб´єкта, етична теорія утверджує цінність його особистості: його духовного досвіду і практичних умінь. Завдяки зростанню особистих умінь людство розширює межі досвіду і позбувається страху існування.

Із часу становлення особистості, що історично пов´язаний з культурою Давньої Греції, досягнення в галузі науки, мистецтва, техніки є наслідком творчих зусиль "індивідуалізованого" людства, тобто особистостей, кожна з яких має здібності до того або іншого виду формування дійсності. Названі здібності моральні за своєю природою, оскільки відображають моральне ставлення до предмета формування, уміння укладати свої конкретні життєві потреби в естетично визначені форми: досконалої, красивої предметності. Моральність процесу індивідуалізації, вираженої в діяльності опредметнення, полягає і в тому* що вона є джерелом розширення меж свободи людства завдяки усуненню страху існування.

Етична теорія від часів Сократа, Платона та Арістотеля звертається до індивідуально визначеного суб´єкта життєвості. Вона апелює до його свідомості з тим, щоб спонукати на примноження моральних чеснот для повноти особистого самоутвердження з привілею відчути себе людиною. Ідею людяності вона утверджує як самоцінну. Розумність людини вона вважає засобом морального поступу: людина покликана свідомо применшувати в собі тваринне єство, приборкувати природний егоїзм, щоб формувати хороші стосунки з собою та з іншими.

Акцент етичної теорії на егоїстичній природі людини, особливо характерний, починаючи з доби раціоналізму, не варто розуміти як приниження людини. Філософсько-етична теорія прагне відійти від тенденції ідеалізації людини. Натомість вона розкриває недосконалість її природи, спонукаючи на удосконалення себе для особистісного самоутвердження. Тобто, процес індивідуалізації відображає об´єктивну потребу самоутвердження людства як виду в багатстві та неповторності його творчих здібностей. Виходячи з цієї потреби, Гоббс говорить про важливість знати людську природу. Філософ пише: "Природа людини є сума її природних здібностей і сил, таких, як здатність харчуватися, рухатися, розмножуватися, таких, як почуття, розум тощо" [7, с. 510]. Відповідно дається розгорнутий аналіз багатства людських почуттів і пристрастей, таких, як прагнення до слави, смирення, сором, хоробрість, гнів, помста, надія, каяття, заздрість, любов, доброзичливість тощо. Описуючи їх, філософ говорить про складність удосконалення людських пристрастей. "Людське життя можна порівняти з бігом. Потрібно лише уявити, що єдина мета і єдина нагорода кожного з учасників цього змагання — опинитися попереду своїх конкурентів" [7, с 553]. Наведена думка цінна тим, що показує межу переходу індивідуалізації в індивідуалізм: пристрасті спонукають людину до змагальності, часто за рахунок інших, викликаючи з глибин людської психіки зло, помсту, егоїзм та інші негативні якості. Тобто, егоїзм як свідомо обраний принцип самоутвердження за рахунок інших стає на заваді моральному самоутвердженню суб´єкта, штовхаючи його на розпорошення сил і здібностей.

Згідно з Шопенгауером, егоїзм волі, що прагне самоздійсненНя, неминуче призводить до індивідуалізму: утвердження над будь-якими іншими засобами. "Головна і провідна пружинау людини, як і у тварини, є егоїзм, тобто потяг до буття і благополуччя. ...Все для мене і нічого для інших — такий його девіз. Егоїзм колосальний — він підноситься над світом. Адже якщо кожній окремій людині був би наданий вибір між її власним знищенням і загибеллю усього іншого світу, то немає потреби говорити, куди зазвичай схилявся б цей вибір" [20, с. 196].

Отже, якщо порівняти явище індивідуалізації і принцип індивідуалізму, то перше відображає об´єктивний процес становлення особистості. Індивідуалізація є відображенням морально визначеного змісту духовного досвіду суб´єкта. В особливому відображається всезагальна цінність досвіду. Етична теорія спрямовує свій інтерес саме на носія індивідуально визначеного образу дійсності, закріплюючи набутий ним досвід бажаного в моральнісних взаємодіях. У моральному ідеалі наявні риси індивідуального досвіду особистості в його суттєвих проявах.

Індивідуалізм — це принцип ставлення особи до себе та інших у формі самоутвердження через протиставлення себе іншим. Тобто, принцип індивідуалізму є виявом порушення міри морального відношення в бік абсолютизації суб´єктом власного "я". Стосунки вільної конкуренції, що ставлять особу перед необхідністю вибору діяльності для укорінення в світі, де панує змагальність, неминуче підштовхують на ігнорування моральних засобів самоутвердження. Особа опиняється перед вибором: або діяти, реалізуючи свій інтерес, і не зважати на моральні вимоги та на інших людей, або ж уникати моральної відповідальності за вибір шляхом уникнення діяльності. Складність віднайдення міри моральності ставить перед питанням зв´язку мети і засобів діяльності.