Етика

13.4. Принцип єдності мети і засобів: методологія моральної діяльності

Проблема мети і засобів діяльності набуває актуальності в період становлення особистості — суб´єкта вибору вчинків. Це явище зафіксоване культурою Давньої Греції. У філософії античності, зокрема в етиці Арістотеля, проблема мети і засобів — одна із центральних. Філософ розглядає її у зв´язку з поняттямдоброчесності. Доброчесність він бачить вихідним принципом оцінки вчинків. Об´єктивність цього критерію Арістотель виродить, посилаючись на те, що і боги керуються ним при оцідюванні вчинків людей. Тобто, замість поняття "воля богів" вводиться принцип оцінювання згідно з безумовним моральним імперативом. Людина, що чинить, виходячи з потреби, продиктованої її сумлінням (а не божественною волею), є, отже, творцем власної долі. Критерієм доброчесності, як доводить Арістотель, є не лише зовнішній бік вчинку, але і доброчесність наміру. Тобто вчинок є доброчесним, якщо він позитивний як за об´єктивним наслідком, так і за внутрішнім мотивом. Моральність наміру визначає спрямування діяльності. Щодо доброчесних вчинків, то, як говорить Арістотель, "здійснення цих вчинків має відому якість: по-перше, воно свідоме (eidos), по-друге, вибране заздалегідь і заради самого (вчинку) і, по-третє, воно впевнене і стійке [1, с 83]. Арістотель уважає, що в доброчесності вчинків важливі не знання, а добрі наміри, чисте сумління і воля до їх здійснення. Якщо пристрасті виявляються мимоволі, то доброчесності — це "свого роду свідомий вибір, або... (у всякому випадку) вони його передбачають" [1, с 84]. За родовим поняттям доброчесності стоять не пристрасті і не здібності, а сталість переконань та склад душі людини, що "добре виконує свою справу" [1, с 85].

Етична теорія впродовж подальшої її історії виходить із визначальної ролі мети і засобів у людській діяльності. В етиці І. Канта вимога моральності мети і адекватних засобів здійснення поширюється і на сам суб´єкт діяльності. Згадаймо думку: "Дій так, щоб ти завжди ставився до людства у власній особі і в особі кожного іншого також як до мети і ніколи не ставився до нього лише як до засобу" [9, с 270].

Єдність мети і засобів має в діяльності морального суб´єкта сенс імперативу. Поза їх єдністю втрачається моральна цінність діяльності, а отже, і її суб´єкта. А. Шопенгауер стверджує, що моральна дія, метою якої був корисливий інтерес, позбавляє вчинків моральної цінності, адже в них відсутні моральні мотиви. "Відкриття корисливого мотиву, якщо він був єдиним, цілком позбавляє вчинок моральної цінності, а якщо він діяв як побічний, то применшує її. Відсутність будь-якої егоїстичної мотивації — ось, таким чином, критерій морально-цінного вчинку" [20, с 202].

Поняття мети і засобів, у першу чергу, пов´язане з відношенням до особистості: бачиться вона метою і лише відтак засобом, чи розглядається лише як засіб. Важливим джерелом творення культури стосунків в єдності мети і засобів є здатність поваги до інших людей та самоповаги. В моралі ставлення людини до себе та ставлення її до інших не протистоять одне одному. Самоповага не має егоїстичного характеру, а, навпаки, є виявом духовної спорідненості особи з людством, якщо наявні об´єктивні підстави для самоповаги. Такою підставою є свідоме діяльнісне утвердження цінності інших людей моральністю власного життя.

Розглядаючи людину як мету, Кант вимагає поваги до неї та самоповаги суб´єкта моральності. Відповідно, важлива віднайденість засобів для адекватного втілення моральної мети. їх відповідність має бути законом діяльності. Навіть щодо злочинця потрібно виходити з принципу: "покарати злочинця, але не ображати людство шляхом принизливих засобів покарання" [8, с 181]. Мотивуючи цю думку, філософ пише: "Адже якщо хто-небудь принижує загальнолюдське в конкретній людині, то і в самому собі він не цінує людське і тому сам (тому, що принизив людське в собі) не гідний бути людиною" [8, с 181].

Згідно з Кантом, добро як мета діяльності має покладатися в суб´єкті, диктуючись самоповагою. Критерієм цінності відношення тут є свідома налаштованість на гармонію стосунків. "Якщо ми хочемо, щоб нас поважали, то ми також повинні мати повагу до інших людей і поважати людяність загалом", — говорить Кант [8, с 173]. Сутнісними рисами морально визначеного відношення до світу та до інших Кант називає моральність (тобто свідоме покладання добра), добру волю (тобто готовність до діяльності) та переконання (тобто свідоме і неухильне дотримання принципу добра). Це якості, що надають цінності людському роду, говорить Кант. Етична теорія обґрунтувала ідею активного утвердження добра як основу доброчесності.

Геґель, обстоюючи позицію діяльнісного відношення до світу, бачить сенс моральної діяльності в творенні добра. "Добро в собі і для себе є... абсолютна мета світу, і обов´язок суб´єкта, який зобов´язаний мати почуття добра, зробити його своїм наміром і здійснювати в своїй діяльності" [5, с 3, 336]. Добрі наміри при усій їх важливості недостатні для того, щоб добро стало реальністю. Воля суб´єкта визначається в діяльності як добра і зберігає себе як така, якщо стійко витримує усі випробування долі. В результативності діяльності відображається міра розвитку в суб´єкті сутнісних сил людини. Геґель говорить про творення морального відношення як "виявлення сили назовні". "Яка людина зовні, тобто в своїх діях,... така вона і внутрішньо, і якщо вона лише внутрішня, тобто залишається доброчесною, моральною тощо лише всередині намірів, умонастроїв, а її зовнішнє не тотожне з її внутрішнім, то воно так само беззмістовне і порожнє, як і друге" [5, с 1, 308]. Розбіжність між метою і засобами внаслідок відсутності боління до добра або незнання шляхів до нього — явища духовного безсилля особи. Дух її, що не визначився здатністю впливати на волю, не має наснаги на творення добра. Тому критерієм цінності особистості є моральна результативність діяльності. Геґель, обґрунтовуючи названий критерій, говорить, що людина може приховувати своє єство. Однак вона не може приховати своєї внутрішньої природи, що неминуче виявиться в її діяльності. Тому можна стверджувати: "Людина є не що інше, як низка її вчинків" [5, с 1, 311]. Ця думка не суперечить сказаному раніше щодо важливості наміру, тобто покладання принципу добра як мети діяльності, на чому наголосили Кант та Шопенгауер. Визначеність мети та пошук засобів до її здійснення важливі як процес ще і тим, що в діяльності засоби неминуче коригуються у напрямку їх відповідності меті. Тому творцем моральних цінностей є не споглядальний, а діяльний суб´єкт.

Етична теорія доводить, що цінним є не стільки досвід уникнення зла, скільки досвід входження в його поле, пізнання його проявів із тим, щоб свідомо викорінювати зло і як намір, і як результат. Справді моральною є та особистість, що перебувала серед зла, але не піддалася його впливу, а навпаки, своєю стійкістю довела неспроможність зла перемогти добро. Геґель У "Філософії права" підкреслив "необхідність зла" як принципу суб´єктивної індивідуальності, котрий особа має здолати.

Складність віднайдення альтруїстичних засобів діяльності, що Утверджували б цінність інших людей, пов´язана з суперечливою Природою людини. її вчинками керують не лише альтруїзм, але й егоїзм, причому, як твердить Кант, природа людини скоріше злa, ніж добра. Хоча він же говорить, що моральна сила, спрямована на інших, є "дійсною силою всезагальної любові до людини" [8, с 183]. Оскільки моральна діяльність є особливимвиявом всезагальності змісту моралі, вона завжди в передумові покладає творення індивідуально-неповторного образу людяності. Усвідомлена необхідність діяльності, що містить в собі цілі всезагального, відкриває дійсну людяність її суб´єкта.

Спонукою до діяльності, що в особливому відображає інтерес всезагального, є страждання людини за конкретну іншу або інших людей. Тобто, організуючим началом моральної діяльності може виступати не свідома воля суб´єкта (він може не знати себе як моральну особистість), апотрібність іншому. В етиці Шопенгауера, що виходить з ідеї природного егоїзму людини, засобом применшення егоїзму є співстраждання іншій людині. Оскільки задіяними у відношення виявляються дві його сторони — та, що страждає, і та, що співстраждає, конкретизується його зміст. Суб´єкт, що співстраждає, спрямовує свою волю на творення добра іншому. Досягається останнє шляхом крайньої небайдужості відношення, тобто коли чуже горе болить, як власне. Засіб витіснення егоїзму волі і заміщення його альтруїзмом досягається, як вважає Шопенгауер, завдяки пізнанню іншого. Воно можливе лише в стражданні за іншого. Пізнання іншого — це "уявлення про нього в моїй голові", — пише автор [20, с 205].

Творення пізнавального відношення виявляє свою результативність в діях, що засвідчують глибину ототожнення "я" з іншим, а саме: коли "не-я" до певної міри перетворюється на "я". При тому, що Шопенгауер наголошує на егоїзмі волі, співстраждання іншим він не вважає ні винятком, ні явищем нереальним. Навпаки, філософ стверджує, що це "процес дійсний, навіть зовсім не рідкісний: це — повсякденний феномен співстраждання" [20, с 206]. Саме в феномені співстраждання можна побачити "дійсну основу будь-якої свобідної справедливості і будь-якої справжньої людинолюбності".

Чинником, що збуджує моральні почуття і спонукає до співстраждання, є "скорбота, страждання, злидні, бідування". Шопенгауер, посилаючись на класичну традицію, зокрема на Руссо, доводить, що "безпосереднє співчуття іншому обмежене його стражданням і не збуджується так само, принаймні прямо, його добробутом, останнє само собою залишає нас байдужими" [20, с 207]. Егоїстична природа людини, згідно з Шопенгауером, зумовлює здатність небайдужості лише з приводу біди іншого, але в жодному випадку не радості. Позитивнимищодо творення моральнісного відношення є речі негативні для людського життя, оскільки вони безпосередньо відчуваються. І, навпаки, явища позитивні, а саме насолода, задоволення тощо мають негативне значення для емоційного переживання, як уважає філософ.

Принцип єдності мети і засобів покладає в собі і такий аспект прояву, як моральна відповідальність за результати діяльності з огляду їх впливу на інших людей. Суб´єкт діяльності зобов´язаний стежити за тим, щоб його дії не лише не подавали негативного прикладу, не лише не містили в собі зла, але містили добро. Цінною є діяльність, що створює загальну атмосферу доброзичливості та вказує іншим шляхи до її утвердження.

Отже, принцип єдності мети і засобів є методологічною засадою моральнісного відношення людини до світу та принципом моральної діяльності. Принцип моральнісного відношення покладає у собі орієнтацію на моральний ідеал.