Етика

13.5. Моральний ідеал — мета діяльності

Проблема морального ідеалу наріжна в етиці. Для утвердження морально доброго важливо знати, у чому його сутність, в чому сенс добра в його максимі. Зрештою, в чому сенс життя і кінцева мета людства. Тобто ідеал опертий на ідею добра у всезагальності його змісту. Моральний ідеал є конкретизацією ідеї добра. Як уособлення всезагального він відображає діалектичну єдність реально наявного і перспективи стосунків. Ідеал виявляє себе у двох основних формах. По-перше, у вигляді логічно визначених всезагальних моральних ідей, що укладені в систему понять про добро і зло, честь, совість тощо. Як такі, вони відображають сутність моралі — всезагальність принципу добра. По-друге, в чуттєво даних образах носіїв абсолютної Моральної доброчесності, що покликані виконувати функцію взірців доброчесності. Пояснюючи, чому необхідне уособлення моральної досконалості в конкретному, чуттєво даному образі, Геґель говорить: "Якщо сам бог має з´являтися у належному втіленні, то цим втіленням може бути лише людська форма, оскільки крізь неї сяє духовне начало" [3, с. 234].

Персоніфікація досконалості в суб´єкті дозволяє осягати її образ цілісно і переживати багатство її змісту та способів явлення.

В єдності ідеї добра та чуттєвого втілення морального ідеалу в образах його носіїв досягається стійке утримання сутності добра в духовному досвіді людства. Моральний ідеал живить почуття і надихає на морально добре завдяки органічній єдності особливого і всезагального у ньому. Він закріплює особливо бажане в стосунках. Образ моральної досконалості покликаний формувати ідеальні духовні потреби — здатність жити ідеалом, переживати його буття, тобто підноситися над повсякденним до суттєвого в стосунках.

Витоки морального ідеалу покладені в архетипічному образі "батька", "захисника" і одночасно "першовзірця" — уособлення життєвої сили роду. Ставлення до нього засноване на понятті "табу" (заборони), а тому поєднує бажання і страх. Носіями ідеалу стосунків виступають також грізні боги племінних релігій, що вимагають неухильного дотримання даних ними "вічних" законів. У такий спосіб об´єктивується і персоніфікується ідея свідомої організації життя в самоцінності останньої. Функцію ідеалу перебирає на себе влада, оперта на силу і примус. Але в такий спосіб заявляє про себе самоцінність розумної суспільної організації специфічно людських стосунків. На цій же підставі правителі прирівнюються до богів або бачаться земними богами. Вони"— уособлення принципу порядку. Його забезпечує держава, реалізуючи потреби виживання спільноти та задовольняючи потребу кожного, зокрема, у самозбереженні. Платон у праці "Закони" визначає сенс влади (ідеальний її образ) як творення справедливих стосунків та відповідних їм законів. Він наголошує, що закони розумні тоді, коли відповідають розумним потребам людей. Це явище конкретизації соціального ідеалу в плані його морально визначеного спрямування — на творення злагоди в конкретних спільнотах. їх інтерес та інтерес окремого індивіда збігається у найбільш суттєвому: в потребі збереження злагоджених стосунків як умови виживання. Конкретизація морального ідеалу, що відображає зростаюче самоусвідомлення людством своїх творчих можливостей, втілена в образах міфічних та епічних героїв. Ці герої — носії родових моральних чеснот. Індивідуалізація образу героя здійснюється у двох напрямках, відображаючи суттєве в моральних потребах. По-перше, герой — це упорядник природних стихій та носій творчих умінь роду. По-друге, вів захисник роду, борець за справедливість проти соціального зла т а несправедливості. Кожен народ створює ідеальні образи героїв — носіїв родових чеснот. Вони уособлюють бажане в діяльності, надаючи останній універсального ціннісного змісту. Це естетичний вияв морально доброго.

Ідеал конкретизується також у практиці подвижницького служіння ідеї, як це має місце в релігійній вірі. Ідеальні моральні взірці виконують функцію своєрідного гаранта виживання, що допомагає уникати мінливостей долі. Функцію "гарантів" виконують і боги світових релігій. На них покладається місія утверджувати упорядкований стан світу, причому не лише у вигляді ідеї, але й у формі досконалої моральної практики. Так, гуманістична тенденція культури прокладає собі шлях в образах богів світових релігій, що осягають істину добра і зла, перевіряючи їх дію на собі, проходячи через страждання, біль і смерть. "Релігійна свідомість у варіанті європейського духу набуває форми "нещасного бога", далекого від богів грецького Олімпу, адже лише своїм власним нещастям божество може спокутувати власну бездіяльність чи безсилля серед навколишнього зла" [10, с 356]. У свідомості людських спільнот стійко утримується уявлення про неодмінну справедливість долі. Вона має кожному віддати мірою за міру. В народному епосі ідея справедливості утверджується як світоглядна позиція. Згідно з нею, Попелюшка, що терпляче переносила свою тяжку долю, неодмінно має вийти заміж за принца.

Поряд з образами-першовзірцями, в культурі з часів античності складається поняття морального ідеалу, що стає предметом філософської рефлексії. Поширене за межі трансцендентного, поняття ідеалу починає осягати індивідуальне буття суб´єкта. Апелюючи до свідомості суб´єкта, філософи утверджують ідею розумного вибору моральної доброчесності як умову творчого самоутвердження згідно з ідеалом людяності. Тобто моральний ідеал бачиться реальним не лише в діяльності виняткової особистості, але і в діяльності кожного, хто усвідомлює себе суб´єктом вільного вибору добра та послідовно Утверджує його як мету діяльності. Моральний обов´язок творчого самоутвердження на основі вільного вибору добра розглядається не лише як обов´язок, але й як привілей особистості.

В етиці Арістотеля проблема морального ідеалу ґрунтовно Розроблена саме у зв´язку зі свободою вибору моральноїдоброчесності як способу життя. "Людське благо є діяльністю душі, узгодженої з доброчесністю", — пише філософ [1, є. 64]. Вище благо, що збігається з вищою формою діяльності і найкращою доброчесністю, є щастя, блаженство. Практична та інтелектуальна діяльність, особливо остання — розглядаються як основа доброчесності.

Пояснюючи підстави, на яких окрема особистість може підноситися до ідеалу, Володимир Соловйов говорить, що людині властиво хотіти бути кращою і вищою, ніж вона є насправді. Якщо вона справді хоче, то і може, а оскільки може, то і повинна, адже дійсністю людини є те, "що вона сама робить" [17, с 629]. Тобто ідеал знаходиться не десь у сфері суто умоглядній.

Реальністю ідеалу є особистість, що здатна свідомо вибирати моральне добро і послідовно втілювати його власним доброчесним життям, виходячи з розумного вибору добра. Шляхи духовного піднесення особи до рівня, на якому вона власним буттям уособлює ідеальне моральне начало, ґрунтовно просте-жені в етиці Канта. Бути носієм ідеї морально доброго та послідовно утверджувати його, це, згідно з Кантом, і означає бути справді людиною. Сенс щастя покладений не в зовнішніх речах, а в чистому сумлінні, що народжує самоповагу та відчуття причетності до чогось значно вищого, ніж одиничне і випадкове буття.

Отже, ідеал бачиться не лише перспективою творення стосунків, але і їх реальністю. Він відображає висхідний рух людства до розумного упорядкування життєвої енергетики та чуттєвої природи людини згідно зі законами людяності. Орієнтація на моральний ідеал задає спрямування на творення справжньої моральності стосунків, а отже, свідчить про прагнення особи і людства свідомо рухатися до самоудосконалення згідно з ідеєю та образом досконалості.

Література

  1. Аристотель. Никомахова этика. Соч.: В 4 т. — М.: Мысль, 1983. — Т. 4. — 830 с.
  2. Бэкон Ф. О достоинстве и приумножении наук. Соч.: В 2 т. —-М.: Мысль, 1977. — Т. 1. — 567 с.
  3. Гегель. Философия истории // Соч.: — Т. VIII. — М. — Л.: Соцэкгиз, 1935. — 470 с.
  4. Гегель. Философия права // Соч.: — Т. VII. — М. — Л.: Соцэкгиз, 1934. — 380 с.
  5. Гегель. Энциклопедия философских наук: В 3 т. — М.: Мысль, 1974. — 300 с.
  6. Генетика человека, ее философские и социально-этические проблемы. Круглый стол "Вопросов философии" // Вопр. философии. — 1970. — № 8. — С. 125—134.
  7. Гоббс Т. Человеческая природа. Соч.: В 2 т. — М.: Мысль,1989. — Т. 1. — 624 с.
  8. Кант И. Лекции по этике. — М.: Республика, 2000. — 431с.
  9. Кант И. Соч.: В 6 т. — М.: Мысль, 1965. — Т. 4. — Кн. 1. — 544 с.
  10. ЛифшицМ.Собр. соч.: В 3 т. — М.: Изобр. иск-во, 1988. — Т. 3. — 560 с.
  11. Лосский Н. Условия абсолютного добра. — М.: Политиздат, 1991. — 368 с.
  12. Марксистская этика: Учеб. пособие для вузов / Под ред. А. Титаренко. — М.: Политиздат, 1980. — 352 с.
  13. Моисеев Н. Идеи естествознания в гуманитарной науке // Человек. — 1992. — №2. - С. 5—16.
  14. Ницше Ф. Веселая наука. Соч.: В 2 т. — М.: Мысль,1990. — Т. 1. — 832 с.
  15. Поршнев В. О начале человеческой истории. — М.: Мысль, 1974. — 487 с.
  16. Руссо Ж.-Ж. Об общественном договоре. — М.: Канон-пресс, 1998. — 416 с.
  17. Соловьев Вл. Идея сверхчеловека // Соч.: В 2 т. — М.: Мысль, 1990. — Т. 2. — 822 с.
  18. Соловьев Вл. Оправдание добра // Соч.: В 2 т. — М.: Мысль, 1990. — Т. 1. — 892 с.
  19. Хайек Ф. Дорога к рабству // Вопр. философии, 1990. — № 10. — С. 113—151; № 11. — С. 123—165; № 12. — С. 103—145.
  20. Шопенгауэр А. Свобода воли и нравственность. — М.: Республика, 1992. — 448 с.
  21. Эфроимсон В. Родословная альтруизма // Вопр. философии. — 1971. — № 10. — С. 193—213