Етика

14.3. Фаталізм. Волюнтаризм

Потенціал свобідного самоутвердження і проблема свободи конкретного суб´єкта часто наштовхуються на бар´єри чи то у вигляді страху діяльності з можливої відповідальності за вчинки, чи то у формі вияву стихії волі, яка набуває неочікуваного для суб´єкта спрямування, а отже, і наслідків. Страх діяльності — характерна риса фаталізму, так само як стихія волі на самоздійснення — для фаталізму. І фаталізм, і волюнтаризм зосереджені на питаннях свободи волі, зокрема реальності свободи загалом, та на питанні чинників, що впливають на свободу волі. Висновки, до яких приходить і один, і другий напрями, розкривають складність руху людства до свободи. Фаталізм виходить з ідеї приреченості й невідворотності долі, що тяжіє над людиною. Не людина відповідає за свої вчинки, а доля, що штовхає на них. Фаталізм як тип світовідчування відображає відчуження між людьми, втрату духовних зв´язків і породжене нею відчуття випадковості та незахищеності існування. Приречена вибирати шляхи та засоби діяльності, вибирати між діяльністю та бездіяльністю, людина бачить світ невизначеним, випадковим. Як такий він не піддається пізнанню. Людина, що не виробила досвіду відношення до світу та не в змозі опанувати суспільним досвідом стосунків, не знає себе ні свобідною, ні моральною особою. Як така вона є іграшкою в руках обставин. Саме тому відповідальність за наслідки вчинків вона покладає на певні зовнішні, чужі її буттю і волі надприродні сили.

Ідеї фаталізму простежуються в культурі, починаючи з часів Давньоєгипетського царства. В етичній теорії вони яскраво відображені в античному, особливо римському стоїцизмі. В етиці Нового часу вони наявні у Гоббса, Спінози, Ляйбніца, Шеллінга, Фіхте, Геґеля та інших, хоча і виводяться з різних засад. У філософському ідеалізмі утверджується ідея залежності людини від волі абсолюта. В етиці представників природничо-наукового напряму поняття фаталізму оперте на принцип причинності, що панує в природному світі. В етиці Геґеля фаталізм долається моральнісним зв´язком суб´єкта з цілями абсолюта. Абсолют вибирає виразника своїх ідей та намірів. Однак суб´єкт не іграшка в руках абсолюта, оскільки він особисто визначається до діяльності, усвідомлюючи її як власну потребу. Тож людинав намірах, і в процесі здійснення почуває себе суб´єктом вибору. Внутрішньо необхідне здійснюється з можливою повнотою, опертою на волю і пристрасть, притому, що зміст діяльності має всезагальний характер.

На прикладі історичних постатей Геґель переконливо доводить, що уникання невідворотності долі полягає не у втечі від неї, а в русі назустріч їй. У міру причетності до цілей розумного особа підноситься над долею, відповідаючи на її виклик розумно вибраною діяльністю. В ній особа утверджує себе як вільний і моральний суб´єкт вибору. Випробування, що випадають на її долю, — необхідна складова процесу. Сенс їх у тому, що випробування дають змогу перевірити особу на її людську спроможність. Той, хто не діє, "не виявляє силу назовні", обмежуючись намірами, той, згідно з Геґелем, є порожньою і беззмістовною людиною. Особа, що діє, свідомо обираючи моральну ідею та визначаючи відповідні їй шляхи діяльності, реалізує цілі всезагального. Зміст всезагального, набуваючи в суб´єкті індивідуально неповторного образу, утверджує особу в статусі суб´єкта свободи. Інша річ, що здійснення всезагального як суб´єктивно бажаного розгортається в суперечливих формах. Геґель називає таке явище "хитрістю розуму", що за-діює у реалізацію об´єктивно необхідного людські пристрасті.

Колізії між розумом і пристрастями пояснюють не лише джерела історичного поступу людства, але і трагічні суперечності на цьому шляху. Пристрасті закладені всередині людини, в сфері її суб´єктивного "я". Саме вони зумовлюють риси стихійності у діяльності суб´єкта. "Ідея сплачує данину наявного буття минущості не з себе, а з пристрастей індивідів", — констатує Геґель [3, с 32]. Інакше кажучи, суперечності, часом трагічні, зумовлені наявністю двох природ людини: чуттєвої та розумно діючої. Причина фатальності долі наявна не ззовні, а всередині людини, в її чуттєвій природі, що схильна діяти всупереч законам розумного. Мистецтво часто звертається до ідей фаталізму, щоб показати граничні ситуації, в яких опиняється людина, та шляхи, що вона обирає для долання невідворотності долі. Яскраве художнє втілення ідеї фаталізму знайшли в естетиці та мистецтві романтизму. Романтичні герої надихаються ідеями свободи для активного протистояння обставинам, що усереднюють та нівелюють людську особистість. Фаталізм у філософії та мистецтві романтизму долається моральним вибором суб´єкта, що не лякається випробувань долі. Людське, духовне начало в собі герой ставить вище зручностей комфортного існування. Останнє пропонує людині "бути як всі", мімікрувати в середовище, розчинитися в ньому стандартністю мислення та поведінки. Тобто набути "завершеного" образу людини, що знищила в собі будь-який потяг до свободи і відзначилася цілковитою безпорадністю перед життям.

Протилежністю фаталізму в плані розуміння цінності свободи є волюнтаризм. Генеза та сутність волюнтаризму, зокрема його об´єктивістське спрямування, розглянуті в дев´ятій темі у зв´язку з аналізом "філософії життя" та екзистенціалізму — напрямків, які найбільш послідовно стоять на позиціях волюнтаризму. При розв´язанні проблеми свободи волі важливо звернутися до деяких аспектів волюнтаризму суб´єктивно-ідеалістичного спрямування. В етиці Камю бунтівна воля є єдиним засобом протистояння "абсурдної людини" в "абсурдному світі". Однак бунт не дає свободи, а створює лише її ілюзію, оскільки відсутня вища свобода — "свобода бути". Джерелом відчуття абсурду, як його бачить філософ, є "розкол між сповненим бажання розумом і оманливим світом, між... ностальгією за єдністю та універсумом, що розпадається на незліченні шматки" [7, с 50]. Шлях виходу з абсурду — "бунт, неперервна конфронтація людини з пітьмою всередині себе... Бунт — упевненість в гнітючій силі долі, але без смирення, що зазвичай її супроводжує", — так визначає Камю способи протистояння абсурду буття. Мораль у системі абсурдного буття не підносить, а, навпаки, уніфікує людину, вирізняючи її хіба що за кількістю та різноманітністю досвіду. Однак вона не впливає на реальний стан людини в абсурдному світі. Бунтівна людина живе своїм бунтом. Згідно з логікою відношення до життя з позицій бунту, "переживати своє життя, свій бунт, свою свободу якомога повніше — значить жити, і в повну міру" [7, с 57]. Позиція етичного волюнтаризму в цьому випадку близька до фаталізму.

Інший різновид волюнтаризму має місце в етиці деяких представників так званого "нового напрямку". Він спирається на Щеї "філософії життя" та екзистенціалізму, однак, на відміну відних, пропонує людині цілковите сприйняття дійсності. Свою концепцію представники "нового напрямку" визначають з допомогою поняття "етика іманентної мудрості". Сенс її — повне цілковите сприйняття дійсності та людського буття шляхомспрямування волі на духовну практику поєднання із Всесвітом. На місце метафізичного бунту, характерного для екзистенціалізму, приходить цілковите сприйняття реалій життя. Етика "нового напрямку" відмовляється від абсолютів, що дають людині відчуття співвіднесеності з чимось значно вищим, ніж одиничне буття. На місце "ірреальних фантомів" та "потойбіччя" вона ставить "людське бажання", "тіло", "радість", "життя", розуміючи під бажанням "волю до влади". Остання розглядається як могутня сила, що закорінює людину у світі як іманентну [Див.: 10, с 532].

У протистоянні світові (волюнтаризм) чи в покорі йому (фаталізм) людина однаково несвобідна, оскільки бунт проти метафізичної волі, так само, як покора незбагненній волі, не наближають до свободи.