Етика

14.4. Суб´єкт свободи

Поняття суб´єкта свободи почало визначатися ще в етиці доби античності. В етиці Сократа розглядається питання свободи морального вибору та шляхів пізнання добра і зла, що визначають зміст вибору.

Етична теорія пов´язує проблему суб´єкта свободи із становленням особистості, яка в діяльності визначається здатністю воліти і здібністю здійснити наміри. Етична теорія фіксує становлення суб´єкта свободи, починаючи з доби Відродження. Це час поступового звільнення людини від тяжіння авторитету абсолюта. Вибір учинків не диктується вищим авторитетом, а переноситься всередину особистості й пов´язується з доброю волею. Уже Данте в праці "Бенкет" говорить про дві природи людини, а отже, — і її подвійне призначення: земне і божественне. В земному вона повинна утвердитися відповідно до "божественної доброчесності". Шлях до неї — діяльність на засадах моральної відповідальності. В етиці Петрарки містяться думки про земну та посмертну славу, шлях до якої — творча праця (трактат "Моя таїна"). Манетті бачить вище призначення людини в діяльності ("Про гідність і вищість людини"). Тобто становлення суб´єкта свободи починається з усвідомлення людини носієм волі до творчого самоутвердження. Останнє означаєпотребу вибирати та здатність вибирати вчинки, керуючись законами розумного. Міра результативності свобідного волевияву знаходить відображення в моральності вчинків. У них особистість засвідчує свою волю як таку, що налаштована на добро та має знання шляхів до добра. Моральність діяльності відображає реальність свободи її суб´єкта.

Диференціація наміру і діяльності, здійснена Гоббсом, дозволяє виявити два чинники свободи. Здатність бажання ставить особу в позицію суб´єкта волі, а здійснення бажаного, за умови розумності останнього, робить свободу дійсною. Спіноза проводить розмежування двох типів волі. Він розрізняє волю як дещо всезагальне — модус мислення — та волю як особливу — волю бажати те або інше. Воля бажати є виявом особистіс-но визначеного відношення, завдяки якому створюються об´єктивні підстави для зміни наявного стану речей не лише в природному та соціальному світі, але і в світі суб´єкта воління. Він визначається в своїх людських можливостях як особа, що має волю перевести внутрішньо необхідне в стан реального явища, надати ідеї дійсного буття. Як суб´єкт свободи, особа несе відповідальність за моральний вибір, предметом якого є добро і зло.

Кант, пояснюючи, в який спосіб наявність морального закону в світі особистості робить останню свобідною, говорить про послідовно проведений принцип розумності вибору вчинків. Внутрішня свобода, згідно з Кантом, — це здатність "настільки позбавлятися від нестримної настирливості схильностей, щоб жодна, навіть найбільш улюблена, не мала впливу на рішення, для якого ми повинні тепер користуватися своїм розумом" [8, с 498]. Інакше кажучи, людину робить свобідною розумна воля, тобто така, що визначається як цінна сама собою.

Правда, послідовність, з якою в етиці Канта проведено розмежування моральної схильності та раціонально виваженої ідеї обов´язку, спричиняє втрату останньою багатства та повноти вияву особистих якостей, що завжди є в стосунках, зігрітих Почуттям. Воління добра, налаштованість волі на добро як розумно вибраний принцип складає в етиці Канта основу цінності людської особистості.

Інший аспект цінності особи обґрунтований в етиці Геґеля. Для нього воля є дійсною не лише як "у собі визначена воля", Тобто така, що знає себе розумною, а отже, моральною волею. Необхідною умовою дійсності волі є її об´єктивація, тобторозгортання волі в діяльності. Об´єктивація волі є двоїстим процесом. По-перше, вона є процесом саморефлексії волі з метою підпорядкування чуттєвих елементів у ній поняттю всезагального. Зняття чуттєвого (природного) і сходження до всезагального є діяльністю мислення. Характеризуючи діалектику розгортання волі до самовизначення, Геґель говорить: "...Воля є справжня, свобідна воля лише як мислячий інтелект. Це самосвідомість, що осягає себе завдяки мисленню як сутність, і отже, відкидає від себе все випадкове і неістинне, складає принцип права, моралі і загалом моральності" [4, с 48].

Всезагальне Геґель визначає як "розумне". У всезагальності способу її буття воля виявляє себе "як у собі і для себе суща воля". Як така, вона безконечна в собі. По-друге, воля об´єктивується шляхом виконання своєї мети, тобто в діяльності опредметнення. Як така, вона набуває "зовнішнього існування". Потреба волі досягти об´єктивації, тобто стати безпосередньою дійсністю, така ж нагальна в суб´єкті свободи, як і об´єктивація себе в мисленні. Однобічність, якої зазнає воля в процесі її об´єктивації, зумовлена однобічністю форми, на відміну від суб´єктивного волевияву, але не змістом воління. Геґель наголошує, що в моральній діяльності особа утверджує "не себе саму, а суть". Розкриваючи діалектичний зв´язок розумної визначеності волі та її об´єктивації в діяльності, Геґель говорить, що "свобода має своїм змістом розумне загалом, наприклад, моральність у дії, істину в мисленні" [5, с 105].

Позиція раціоналізму в обґрунтуванні свободи волі цінна тим, що утверджує особистість у статусі суб´єкта волі. Тобто розглядає її як розумне, творче начало дійсності, а не як об´єкт дії метафізичної волі. Разом з тим, зберігаючи усталене християнством протиставлення чуттєвої та раціональної природи людини, раціоналізм заперечує позитивний вплив чуттєвої спонуки на моральнісний зміст діяльності. В українській філософії, що містить елементи античного розуміння тілесної природи людини як розумно-чуттєвої в сенсі, близькому до ідеї античного соматизму, розумне та чуттєве не протиставлені одне одному. У філософії П. Юркевича утверджується думка, що "мислення не вичерпує всієї повноти духовного людського життя так само, як досконалість мислення ще не позначає всіх досконалостей людського духу" [14, с 84]. Філософ говорить, щоз позицій раціоналізму складно пояснити дійсність вільної волі в людині та її моральну гідність, що випливає з моральних потягів та почувань. Вони оперті, говорить Юркевич, на життя серця. Плідною є думка філософа щодо свободи волі не лише на ґрунті розумно усвідомленої необхідності, але і в зв´язку з живим почуттям любові, полум´яним прагненням серця до добра.

Художньо переконливе відображення ролі почуттів у формуванні феномена людяності характерне для творчості Ф. Достоєвського. В романі "Злочин та покарання" Родіон Розкольников, діючи згідно з "розумно вибудуваною" теорією "меншого зла", здійснює злочинне подвійне вбивство. Звинувачення в ньому падає на іншу людину, яка з відчаю вкорочує собі віку. Здавалося б, справжній убивця назавжди уникнув правосуддя. Однак суддя перебуває всередині самого героя. Це його моральне сумління. Почуттями він не може змиритися з діями, що скоїв, керуючись теорією, яку сам створив. Розумом скоїв злочин, а серцем не сприйняв його. Добровільно віддаючи себе до рук правосуддя, герой частково звільняється від пекельних мук совісті. Фізичні страждання, якими супроводжується покарання каторгою, дещо гасять муки сумління. Герой знову починає відчувати принаймні свою спорідненість з іншими людьми, зв´язок з ними, що приходить завдяки стражданню. Роман переконливо доводить перевагу серця над розумом у творенні людяності відносин.

Очевидно, що поняття суб´єкта свободи в західній та східній парадигмі оперто на різні підстави. В західній підставою свобідного волевияву суб´єкта бачиться раціональний вибір морально Доброго та слідування йому як закону, що покладений в розумній природі людини. Чуттєві схильності або не беруться до Уваги, або, як це характерно для етики Канта, видаються перешкодою на шляху до свобідного волевияву.

У східній парадигмі свобода пов´язується з принципом сходження від індивідуального (суб´єктивного) в досвіді до всезаагального в ньому на ґрунті досвіду безпосередніх моральних зв’язків. Через посередництво почуття приходить усвідомлення духовної спорідненості людини з іншими. Реалізоване в діяльності, воно визначається як моральне добро. Спонукою його служить небайдужість. У ній вбачається підстава поєднанняяк для інших, так і для самого суб´єкта злої волі. Активність волі визначається потребою самоздійснення. В процесі становлення потреби та вибору шляхів до її здійснення суб´єкт виявляє реальність своїх творчих потенцій. Тобто відкривається, наскільки особа є вільним суб´єктом вибору. Чи здатна її воля організуватися навколо потреби так, щоб особа усвідомила її своєю, особисто бажаною, і ладна була втілювати її в життя всупереч будь-яким зовнішнім перешкодам? Визначена з огляду її моральності та послідовно проведена мета засвідчує об´єктивну цінність суб´єкта. Вона свідчить, що особа є суб´єктом моральності. Формулюючи принцип дійсного буття моральності, Геґель пише: "Духовна субстанція волі і здійснення є моральність". Моральнісне спрямування волі цінне як явище розширення меж свободи. Реальністю вона є саме завдяки конкретності цілей.

Навіть за умови моральності наміру, здійснення його, розгортаючись в діалектиці необхідності та свободи, може спричиняти певні негативні результати. Оскільки ж діяльність суб´єкта визначається як особисто необхідна, неочікувані, навіть негативні її наслідки морально цінні тим, що розширюють досвід людства. Вони показують причини, чому, скажімо, добрий намір призвів до негативних наслідків. Інша справа, що особистість не боїться взяти на себе відповідальність за вибір, оскільки усвідомлено вибирає моральну мету, хоча і не передбачає усіх можливих наслідків вибору, за що і згідна нести відповідальність. На цій підставі Геґель розглядає провину як моральну категорію. "Бути винним — складає честь великих характерів", — говорить філософ. Моральна цінність їх діяльності об´єктивується не лише в практичній результативності: діяльністю великих характерів змінюються умови людського життя. Іншим наслідком є усвідомлення цінності моралі як умови творчого самоутвердження особи та самоусвідомлення особою цінності наявної в ній здатності моральнісних взаємодій зі світом. Цінність моральності в суб´єкті знаходить відображення також у становленні культури співпереживання герою в його діяльності та його долі. Естетична теорія усвідомила культуру співпереживання в понятті "катарсис" (від гр. katharsis), тобто очищення через страждання. В основі здатності до співпереживання покладена моральнісна природа людини. Особа стає дляінших не просто небайдужою, викликає співчуття нещасливим перебігом її долі. У ставленні до неї є захоплення і страх, оскільки вона виходить у намірах та вчинках за межі звичного, "провокує" долю. Геґель неодноразово наголошує на важливості співпереживання для морального самоудосконалення людського роду. З гіркою іронією говорить він про складність для пересічної особи піднестися над обмеженістю уявлень щодо моральної цінності визначних людей. У "Філософії історії" він пише, що "всесвітня історія" утвердиться у більш високій сфері, ніж... та сфера, яку складає спосіб мислення часткових осіб, совість індивідів, їх власна воля і спосіб їхніх дій.

Отже, в моралі відповідальність наявна не десь поза особою, а всередині неї самої як докори сумління за мимоволі вчинені помилки і навіть злочини.