Етика

14.6. Свобода і безсмертя

Свобідне самоутвердження особистості ставить її у зв´язок із цілісним буттям світу, надає її буттю загальноцінного змісту. На цій підставі етична теорія пов´язує принцип свободи з безсмертям. Свобідний волевияв у вигляді об´єктивації духовного досвіду особи стає об´єктивною підставою закріплення її образу в досвіді людської спільноти, а можливо, і людства. Поняття безсмертя має моральнісний смисл, оскільки служить джерелом для оптимізму, усуваючи відчуття плинності людського існування. Спосіб закріпити цінність досвіду — надати йому індивідуально визначених форм при всезагальності змісту.

Проблема смерті й безсмертя починає осмислюватися в період виділення людини з соціуму завдяки індивідуалізації досвіду. Він персоніфікується в понятті душі, стаючи підставою уявлень про індивідуальне безсмертя. Раніше невизначена у собі цілісність людини як частини природного та соціального цілого зазнає диференціації. Розмежування тілесного та духовного відбувається на тій підставі, що тілесне — це тлінне і минуще (тваринне), тоді як духовне — це вічне, безсмертне (божественне). Тілом вона занурена у повсякденне (природно необхідне), тоді як духом споріднена з вічністю (духовно необхідне).

Змагання людини зі смертю (небуттям) — один із типових мотивів міфології. Досить згадати вавилонського героя Гільгамеша або грецьких Геракла та Орфея. Мріючи про безсмертя, людство осмислювало його умови, основною з яких міфологія бачить незвичні творчі уміння героїв. За незвичну силу та уміння герої отримують безсмертя. Природа їхніх творчих умінь також бачиться божественним даром. Тому вони — виняткові істоти, генетично споріднені з богами (їх народжують земні жінки, батьки їхні — боги).

Змагання зі смертю — це змагання заради збереження зв´язку з життям. Поняття "життя" при цьому слід розуміти не як фізичну реальність, а як реальність зв´язків людини з іншими. У людському сенсі смерть страшна саме втратою зв´язку з родом, що тотожне втраті людської сутності. Розірвати ланцюг цілісності буття єдиного суспільного "ми" значить впасти у невизначеність. Припинити спілкування — означає перестати жити. В цій же площині знаходиться релігійна віра в безсмертя душі за умови дотримання моральних вимог. Віруючий байдужий до факту смерті, оскільки "в ньому непорушне переконання", "що "господь кличе його до себе", що на нього чекає винагорода за земні страждання" [9, с. 128]. Завдяки поняттю "душа", що бачиться безсмертною, людина зберігає надію постійно перебувати в роді (народі), а отже, і надію зберігати власну визначеність: представника роду людського. На цій же підставі вигнання з роду було в ранній період історії найтяжчим покаранням: вигнана з роду людина втрачає свою ідентичність. Вона перестає бути людиною. Отже, безсмертя є поняттям, що відображає суспільність людини як вищу цінність. Бути в роді безмежно, тобто не втрачати зв´язку зі світом (що є світом духовного досвіду) і означає бути без смерті. Смерть Тотожна поняттю "забуття", тобто втрати зв´язку з суспільним Цілим. Герої постійно залишаються в роді, бо вони задали йому Ясиття (рід живе діяннями героїв, ідентифікує себе з ними). В трагедії Есхіла "Прометей закутий" людство не лише врятованедіяннями титана, що дарує людям священний вогонь. Воно в собі несе творчі уміння, передані героєм. Моральне ставлення титана до людей опредметнене в його вчинку. Бог християнства — це Боголюдина, що здобуває підстави безсмертя не божественністю походження (син Бога), а досягненням заради врятування людства. Через хресну муку він "смертю смерть поправ" (подолав).

Філософське розв´язання проблеми пов´язане з об´єктивацією духу в світі інших людей (людства) на ґрунті суспільних зв´язків та опредметнення духу в діяльності. Дослідження проблеми безсмертя започатковане в античній філософії Сократом. Велика увага приділена проблемі в працях Платона та Арістотеля, що виходять з ідеї "безсмертя душі".

У римській античності розробляється інший її аспект: усвідомлення невідворотності смерті й гідного її сприйняття (Сенека, Марк Аврелій).

В етиці Нового часу, зокрема в етиці Спінози, проблема смерті переходить на другий план активністю духу, що прагне самоутвердження. "Людина свобідна ні про що так мало не думає, як про смерть, і її мудрість полягає в роздумах не про смерть, а про життя" [11, с 548]. У "доведенні" філософ наголошує, що свобідна людина живе згідно з приписами розуму і тому керується не страхом смерті, а прагне до добра, до діяльності, до життя.

В етиці Канта поняття безсмертя ґрунтується на моральних підставах. Філософ говорить про "моральне призначення нашої природи", хоча і вважає, що досягнути моральної досконалості, яка мислиться в ідеї Бога, смертній людині неможливо. Однак у безкінечному прогресі, шляхом якого рухається людство, можна припустити повну відповідність діяльності з моральним законом. Прогрес він бачить як "цілокупний моральний прогрес". Його варто розглядати як ідею.

Отже, правомірно виділити кілька етапів руху людства до свободи, що одночасно є етапами поглиблення та удосконалення образу людяності. Перший — етап виділення людства з природного світу та усвідомлення себе духовним, а не суто природним буттям. Свобода виявляє себе у формі морального регулювання стосунків із природним та соціальним світом. Другий - становлення свободи як регулювання стосунків у єдності суспільних установлень та індивідуального почуття звільненнястихії природних спонук. Третій — свобода в суб´єкті, що є єдністю моральнісності мети та засобів і дієвість волі на її реалізацію.

Методологічною засадою моральної діяльності є принцип діалектичного зв´язку свободи і необхідності при тому, що все-загальна та індивідуальна воля співвідносяться як необхідність і свобода.

Прагнення людини до безсмертя — відображення її духовної сутності: потреби відбутися, щоб залишитися в людстві. Смертною частиною єства вона належить до природи, що живе вічним оновленням. Безсмертна її частина покладена в розумності, в моральній сутності людини та опредметненні останньої досконалим способом — у вічному становленні.