Етика

15.5. Поняття "сором"

Поняття сорому ще не утвердилося в категоріальному значенні й лише деякими теоретиками розглядається як категорія етики. Ґрунтовний його аналіз дається в праці Вол. Соловйова "Виправдання добра". Філософ визначає сором, жалість, благоговіння як три найґрунтовніші вихідні начала моральності, що кладуть межу між людиною і природним світом поза нею. Сором належить до низки сутнісних характеристик моралі. Він відображає специфічні родові якості людини, що сформувалися в процесі еволюції і відділили людський рід (вид "людина") від усього суто природного світу. Людина визначилася не лише як природна істота, але і як істота, здатна регулювати, контролювати, підпорядковувати свою природність законам розумного. Не випадково в Біблії історія людства починається з моменту становлення почуття сорому. Скуштувавши плоду з дерева пізнання добра і зла, усвідомили перші люди свою наготу і "зшили вони фігові листи, і зробили опаски собі" (Буття 3,7). Очевидно, що першим об´єктом самоусвідомлення було тіло, а першою формою, в якій виявилася сутнісна відмінність людини від тварини, — творення заборон на соромницький вигляд тіла, що уподібнює людину до тварини. У цій же площині лежить творення певних обмежень на забаганки тіла. В першу чергу, це творення заборон на неупорядковані статеві стосунки. Заборона інцесту була величезним кроком у моральному поступі людства. Заборона споглядання табуйованих предметів — дітородних органів людини — зумовила становлення культури оформлення зовнішнього вигляду. Одяг ізолює тіло від природи і від сторонніх очей.

Становлення почуття сорому стало першою ознакою якісної відмінності людини від тварини на тій підставі, що тварини не мають сорому. Усвідомлення людиною своєї відмінності від тварини пов´язане із здатністю соромитися своєї тварності. феномен сором´язливості свідчить, що людина бачить себе істотою вищою, ніж її суто природне, тілесно-матеріальне єство. В самому психічному акті відчуття сорому вона засвідчує свою моральність. "Я соромлюся, отже, я існую, не фізично лише існую, але і моральнісно, — і соромлюся своєї тварності, отже я ще існую як людина", — так визначає сенс поняття сорому Володимир Соловйов [19, с 124]. Людина соромиться фізіологічних відправлень організму — і тому виводить їх за межі публічного життя. Применшення фізичних потреб організму як засіб піднесення духу над тілом знаходить відображення в практиках покладання аскези. Людина приносить у жертву своє тіло. Постами і самознущанням над "тварною" частиною свого єства вона прагне звільнити дух для осягнення божественної істини.

Почуття сорому розкрилося моральною цінністю не лише в тому, що воно сприяло витісненню тваринних інстинктів у глибини безсвідомого людської психіки. Воно сприяло становленню культури відношення до тілесної природи людини. Інстинкт продовження роду зумовлює небайдужість до тіла як осердя життя і джерела його продовження. Завдяки свідомому регулюванню стосунків суто природна функція живого була піднята людством на вищий рівень моральної краси. Почуття кохання склалося як суто людська здатність поєднання духовних енергетик двох людських життів протилежної статі на творення нового життя. Енергія взаємного фізичного притягання поєднується з енергією духовної злагоди, що народжує ніжність, чистоту, щирість почуття. Взаємне проникнення енергетик зумовлює властиву лише закоханим повну гармонію почуттів. Двоє людей здатні почуватися як одна цілісна істота. Чистота стосунків надає їм вищої одухотвореної краси. Це природа, що стала духовною, духовність, що опредметнює себе як природність — тобто як реальне життя.

Любов звільняє людину від почуття сором´язливості власної природи, оскільки є гарантом чистоти стосунків. Закохані навіть у думках не можуть зрадити одне одного, оскількипочуття кохання набуває реальності лише тоді, коли знаходить свій предмет — іншу людину, єдину і неповторну. Тому любов є гарантом вірності. Народження нового життя фіксує не те, що йому передував "гріх", а те, що народжений може стати для людства великим подарунком — Богом. Культ образу богома-тері в християнстві звільняв людей від почуття сорому за гріховність власної природи. Поняття "непорочне зачаття" переносило акцент на результат, наголошуючи на духовності початку: "непорочне зачаття". Образ боголюдини усував почуття сорому за тварність власної природи, адже свідчив, що можна, перебуваючи в природно-тілесній оболонці, одночасно бути Богом.

Художня культура сприяла становленню естетичного відношення до тіла. Вона трансформувала біологічний інстинкт в естетичне милування гармонійною довершеністю прекрасно збудованого людського тіла. Тілесність, якій мистецтво надавало іншого, опредметненого в матеріалі мистецтва, образу, втрачала безпосередню достовірність одиничного буття, а разом з тим тлінність, швидкоплинність краси. Натомість утверджувалася сконцентрована в образі ідея одухотвореної краси людського тіла. Скульптури "Афродіта Кнідська" роботи Прак-сителя та "Венера Мілоська" роботи Агесандра відображають неперевершену культуру естетичного відношення до людського тіла. У них відображена ідея гармонійної єдності еросу та етосу. Ерос тут підпорядкований етосу, тому споглядання статуй народжує почуття благоговіння перед вічною жіночністю. Становленням культури естетичного відношення до людського тіла як довершеного витвору природи людство завдячує давньогрецькому суспільству. Функції переведення нерозвинутого, грубого, суто емоційного реагування на людське тіло в неза-цікавлене естетичне милування красою форм в історії культури виконувала, в першу чергу, скульптура, а давньогрецька скульптура — особливо.

Удосконалюючи культуру ставлення до себе як носія фізичної життєвості, людство вчилося осягати поняттям "сором" також інші сфери життя. Воно зрозуміло, що соромно бути байдужим до світу і до себе самого, адже за байдужістю криється відсутність людської гідності та усвідомлення особливого призначення людини в бутті. Соромно бути нечесним, підступцим, зрадливим, адже своїми якостями їх носій соромить увесь людський рід. Зрештою, можна сказати, що будь-які прояви людини, що принижують моральну сутність її природи, осягаються поняттям "сором". Саме на цій підставі Володимир Соловйов, використовуючи відому формулу Декарта "Мислю — отже існую", в свою чергу, проголошує: "Соромлюся, отже існую". Діяльне усунення виявів людини, що соромлять людський рід, — засіб піднесення від "тварного" до "божественного" в її природі.