Етика

15.9. Категорія "справедливість"

Категоріальний статус поняття "справедливість" пов´язується переважно з рівнем моральності соціальних відносин. Вони визначають індивідуальні, групові, соціально-станові уявлення про сутність справедливості. В темі "Соціально-етичний радикалізм" показано історію становлення цього поняття та його моральнісні аспекти. Поняття справедливості глибоко укорінене в культурі. Своїми витоками воно сягає первіснородових часів — періоду, коли зрівняльна справедливість була законом життя роду. П. Лафарг вважав, що поняття справедливість склалося внаслідок приборкання "хапального інстинкту".

Виникнення майнової нерівності руйнує уявлення про справедливість як однозначно пов´язану з майновою рівністю людей. Це поняття значно ускладнюється, хоча в буденній свідомості донині зберігається уявлення про справедливість як майнову рівність. Аморалізм ситуації майнової нерівності полягає у визнанні несправедливості як норми стосунків та в узурпації з боку сильних не лише левової частки матеріальних багатств суспільства (спільного здобутку), але і фізичних сил та інтелекту більшості. З метою утвердити нормальність наявної ситуації соціальної несправедливості, її закріплюють у законах та в праві. Ідеологи вкорінюють її у свідомості людей як норму стосунків.

Отже, з майнової нерівності виникає і соціальна несправедливість.

Становлення поняття рівної відплати (на відміну від сліпої помсти всім родичам винного) кладе початки правового регулювання стосунків. Це явище фіксує Біблія, проголошуючи принцип: "око за око, зуб за зуб". Правда, слід зазначити, що в низці країн зберігається ще первіснородовий тип помсти всім родичам винного, до останнього його представника. Досить згадати сицилійську мафію, що поширила свій вплив далеко за межі Італії. Нині, застосовуючи закон вендети (італ. vendetta помста), вона усуває суперників у сфері економіки і політики.

Наступний крок на шляху зміни уявлень про сутність справедливості — підміна рівної відплати майновою компенсацією за вчинені збитки. В моральному плані — це крок назад, оскільки цінність людського життя починає вимірятися кількістю майна, яке можна за нього отримати. Згодом поняття "справедливість" коригує стосунки майнової нерівності, закріплюючи їх у правових кодексах. Поняттям справедливість почало осягатися і майнове становище людини, що асоціювалося з її доброчесностями і служило їх показником.

В етиці Арістотеля поняття справедливості відображає найрізноманітніші аспекти моральних та правових стосунків. Філософ розрізняє справедливість відплатну і розподільчу. Йому належить визначення поняття справедливість як "справедлива рівність", як певна середина між двома крайнощами несправедливості тощо. Категоріального значення поняття "справедливість" набуває з поширенням моральних вимог на сферу соціального життя та утвердження істини соціальних стосунків як морально визначених. Поняття "справедливість" осягає широкий спектр стосунків у сфері соціального, економічного, політичного, правового життя суспільства.

Поняття справедливості історично складається у двох модифікаціях. Перша етимологічно пов´язана з поняттями "благо", "добро", "багатство", "право". Друга — з помстою, відплатою за вчинене зло. П. Лафарг говорить, що "людські корені поняття справедливості є пристрастю до помсти і почуттям рівності" [12, с 56]. Згідно з Арістотелем, справедливе у моральних якостях людини — це серединне між двома крайнощами; справедливість у сфері права, правосуддя — це пропорційність; неправосуддя — непропорційність [2, с 158]. Щодо поняття "розподільчої справедливості", то її Арістотель поділяє на зрівняльну і пропорційну. Остання залежить від конкретних заслуг людини. Філософ бачить справедливість у дотриманні закону, що оберігає право власності, а несправедливість — у порушенні його. Отже, в етиці Арістотеля утверджується, таким чином, поняття справедливості, оперте на об´єктивні підстави: залежність кількості майна, яким володіє людина, від її внеску в загальнодержавне життя.

Ґрунтовна розробка поняття "справедливість" здійснена у філософії Просвітництва, зокрема в працях Гельвеція, Руссо, Локка. Вони висувають ідею "конвенціальності" на ґрунті теорії "суспільного договору". Суспільні стосунки розглядаються як результат "договору" на засадах взаємної вигоди. Дотримання договору тримається (має триматися) на розумному егоїзмі людей, адже упорядкованість стосунків вигідна кожному, оскільки дає змогу утвердитися його інтересу не всупереч інтересам інших, а за взаємною згодою. Розрізняючи поняття справедливості щодо приватної особи і щодо держави, Гельвецій зрештою доходить висновку про необхідність загальних принципів справедливості. Сутність її полягає в точному дотриманні договорів, укладених на підставі загального інтересу" [5, с. 159]. Умовою дотримання справедливості є закони. І лише при недотриманні їх мають вступати в силу моральні критерії для справедливої оцінки морально доброчесної людини. Тобто мораль бачиться значно ширшою сферою вияву суспільності життя, ніж закон.

Поряд із розумінням справедливості як способу регулювання соціального життя, ще з часів Сократа утверджується ідея моральної природи справедливості. Вона бачиться глибоко укоріненою в міжособистісних стосунках. Вона — засіб подолання агресивних інстинктів, що їх людина отримала "в спадок" від тварної частини свого єства. Принцип справедливості є засадничою основою виміру моральності суспільних та міжособистісних стосунків.

У сучасній етичній та політологічній думці цікаві ідеї суспільної справедливості містить праця Дж. Роулза "Теорія справедливості" (1971). Спираючись на просвітительські ідеї суспільного договору, автор обґрунтовує два аспекти поняття справедливості. Перший пов´язується з поняттям рівності в наданні прав громадянам; другий — зі "справедливістю" існування соціально-економічної нерівності. Щодо другого аспекту, то, як пояснює автор, він "ставить за умову, що соціально-економічні нерівності, наприклад, нерівності щодо багатства та влади, визнаються справедливими лише в тому випадку, якщо натомість вони дають кожному певні вигоди" [Цит. за: 17, с. 572]. Автор говорить про ідею загального "співробітництва", вигоди якого мають розподілятися у такий спосіб, щоб заохочувати до співпраці також і найменш забезпечених. Названа концепція справедливості виходить із реалій існування соціальної несправедливості. Роулз доводить, що ліпший жереб, або те, кому більше поталанило на терені соціального успіху, не залежить від природних переваг людини. Тобто філософ пропонує приймати реальну ситуацію, а саме, виходити з несправедливості як норми соціальних стосунків і спробувати утверджувати справедливість шляхом соціальних договорів.

Отже, категорія справедливості є одним із фундаментальних принципів виміру моральності суспільних та міжособистісних стосунків. Дія принципу справедливості у вигляді належної оцінки моральних чеснот особистості надихає на творчість. І навпаки, несправедливість народжує відчуття безпорадності перед життям та спричиняє руйнування моральності стосунків.