Етика

15.10. Категорії моральної самосвідомості. Категорія совісті

Категорії моральної самосвідомості відображають спрямованість морального сумління людини всередину себе самої. Вони розкривають рівень опанування цінностями морального життя людства та творення власної особи згідно з міркою людяності. До названих понять належить совість, а також смисложиттєві цінності: сенс життя і щастя. Кожна з них відображає унікальність розуміння людиною себе в сенсі суб´єкта моральності.

Поняття "совість" відображає самооцінку суб´єктом моральної цінності власних намірів та дій, а отже, і цінності власної особи. За висловом Е. Фромма, "істинна совість є невід´ємною рисою повноцінно розвинутої особистості: керуючись вимогами свого сумління, така особа утверджує себе" [22, с. 121]. Одночасно совість може набувати і сенсу спонуки та особливої вимогливості ставлення людини до себе. В такому випадку совість — "це наглядач, приставлений до людини нею ж самою" [22, с. 121]. У цій думці розкрито феномен "хворої совісті", геніально осмислений у творчості Ф. Достоєвського. Його герої Настільки глибоко проймаються чужим болем, негараздами життя, людськими стражданнями, що починають відчувати особисту відповідальність за існування зла в світі, хоча зовсім непричетні до його скоєння.

Совість є вищим уособленням духовних чеснот людини. В ній найяскравіше втілюється людяність особистості, а саме такий рівень співпричетності до буття інших, при якому чужа біда сприймається і переживається як власна.

Совість — великий рушій вчинків. З почуття совісті (рос: совесть — від "ведать", "знать" — спільне знання) особа здатна покладати на себе відповідальність за долю інших, що потребують її допомоги. Вона здатна навіть на подвиг самозречення в ім´я інших. Останнє засвідчує, що їй легше страждати самій, ніж бачити страждання інших. У феномені совісті виявляє себе вища міра розвитку людяності в суб´єкті. У безпосередньому вияві крайньої небайдужості до іншої, в розумінні іншої людини як мети суб´єкт моральнісного відношення утверджує свій органічний зв´язок із людством. Феномен совісті коригує стосунки людини з іншими людьми. Він спонукає людину свідомо утверджувати в собі якості людяності й викорінювати усе, що суперечить цьому поняттю. В такому сенсі Кант говорить про наявний всередині людини моральний закон як про вищу цінність. Геґель характеризує совість як вияв "моральної геніальності" і ставить совість вище від закону та морального обов´язку.

У феномені совісті відображене явище індивідуалізації ставлення особи до самої себе з огляду відповідності себе як індивідуальної життєвості всезагальному — поняттю "людина". Тут має місце діалектика "я — буття" і "я — сутність". Конфлікт особи з собою зумовлюється розходженням між учинком і уявленням про морально цінне. Навіть мимоволі скоєний негідний учинок викликає муки совісті та обурення людини проти себе самої.

Феномен совісті базується на визнанні іншої людини як рівної собі. Саме на цій підставі Леся Українка протестує проти обмеженості національно-радикальних ідей, що виходять з існування "еліти" і "народу". Відоме її гнівно-глумливе зауваження щодо захисників теорії двох правд: "панської" та "мужицької". "Мені здається, чи не походить думка про "дві правди" ще і від панського страху перед освіченим мужиком. ...Може, сидить у них в голові формула: освічений чоловік — пан — і що ж буде, як усі мужики та почнуть вилазити в такі пани? "Усе пани, усе пани, а хто ж буде свині пасти?" [21, с 234].

Здатність особи до діалогу з собою, до рефлексії над власними намірами та учинками — ознака розвинутого почуття совісті.

В історії етики проблему совісті у зв´язку з самопізнанням вперше поставив Сократ. Характерно, що в давньогрецькій мові совість і самоусвідомлення визначаються одним і тим же поняттям, латинський його відповідник слово conscientia. Що також означає "совість" і "усвідомлення".

Чиста совість створює відчуття гармонії людини з соціальним цілим і світом взагалі. Масштаб почуття розгортається саме так, осягаючи буття як цілісність, у тому числі гармонію духовних структур особи. Чуттєве і раціональне в її духовному світі не суперечать одне одному. І не тому, що дух не усвідомлює себе, а саме тому, що він усвідомлює свою злагодженість зі світом. Нечиста совість, навпаки, народжує внутрішній неспокій. Втрата злагоди із собою зумовлює відчуття втрати зв´язків зі світом. Докори совісті викликають величезні душевні муки, гнів проти себе самого, відчай і страх за наслідки скоєного. Давні греки уявляли муки совісті у вигляді жахливих істот ериній зі старими спотвореними обличчями, пасмами нечесаного волосся. З їх розкритих пащ лилася кров. Переслідувана ериніями людина впадала в безумство. Міф про грецького героя Ореста містить оповідь переслідування його ериніями за вбивство матері Клітемнестри. Есхіл в "Емменідах" показує не лише безумство Ореста, але і суперечку з ериніями Афіни та Аполлона — захисників Ореста. Гармонійна упорядкованість свідомості, що сповнюється відчуттям правомірності вчинку, відображена давніми греками у вигляді злагоди ериній з новими олімпійськими богами. Хтонічні захисники мертвих, якими є еринії (від грецького "бути безумним"), набувають імені Евменід (благомислячих) — прихильниць законності і космічного порядку. Міф розгортає діалектику саморозвитку почуттів особи, що переживає гнів проти себе, відчай від усвідомлення скоєного зла. Жахнувшись себе самої, караючи себе за злочин, особа зрештою приходить до внутрішньої необхідності діяти лише за розумним вибором.

Можна стверджувати, що совість здатна народжувати стан катарсису, морально-естетичний сенс якого характеризується як "очищення через страждання". В сфері естетичного співпереживання очищення відбувається під впливом страждання за іншого (героя мистецтва). В етичному феномен совісті ставить свідомість і почуття особи в стан глядача і судді над власнимивчинками. Згідно з Фройдом, у відношенні "Я" і "над-Я" останнє здатне виступати у ролі совісті або безсвідомого почуття вини.

Совість не є щось незмінне, раз і назавжди дане. Розвиток самосвідомості та людської гідності виявляє себе в світі особи як удосконалення самооцінки в напрямку зростання її критичності. Це критичність не лише щодо себе і своїх вчинків, але і щодо обставин, здатних позбавити людину гідності, совісті, штовхнути на злочин. Отже, це усвідомлена потреба вибирати морально необхідне навіть в умовах, коли обставини спонукають на аморальні дії. Совість розкриває вищість людини з-поміж усього живого, оскільки вона є свідомим суб´єктом вибору діяльності та здатна бути найсуворішим суддею власних дій. Совість — це джерело піднесення людини над владою обставин. Вона — джерело моральної величі людини.

Зростання змагальності воль в умовах наступу вільної конкуренції особливо загострює питання виховання почуття совісті. У виховному процесі чесна позиція педагога передбачає об´єктивне висвітлення ролі совісті в житті особистості. Совість не гарантує життєвого успіху, оскільки мораль часто робить людину беззахисною перед наступом аморалізму. Духовним привілеєм моральної особистості є хіба що чисте сумління. Воно — умова душевного достатку, а отже, і внутрішньої сили. Носій совісті — людина з розвинутим почуттям гідності. Причому совість виявляє себе не лише як засіб моральної самооцінки, але і як джерело вибору вчинків. У цьому сенсі вона здатна надихати особу на самоздійснення та коригувати вчинки на їх моральну спроможність. Жити згідно з совістю означає залишатися людиною в усіх випробуваннях долі.