Етика

16.1. Екологічна етика як наука

Екологічна етика досліджує проблеми зв´язку "людина — природа" у двох напрямках. Перший — на рівні людства як виду розумного життя. Як таке воно несе моральну відповідальність за збереження життя на планеті. Другий — на рівні людства як носія родового життя. Його моральне зобов´язання — самозбереження та удосконалення роду людського у розумній взаємодії з природним світом.

Екологічна етика як галузь філософського знання склалася в XX ст. Предметом її є обґрунтування та розробка етичних принципів і норм, що регулюють відносини людини і природи. Питання, які досліджує екологічна етика, це перш за все, моральна відповідальність людства за тваринний та рослинний світ планети, за біосферу, за екосистему, а також за майбутні покоління людей. Актуальність розв´язання цієї проблеми визначалася поступово, в міру того, як зростало відчуження людини від природи. Об´єктивний процес самостановлення людства здійснювався в антропогенезі як процес виділення з природи, а згодом і протиставлення їй. В історії людства виділяються три етапи зміни стосунків з природою.

Людина ранніх культур бачить природу джерелом життя і тому включає її у власне родове життя як невід´ємну складову. Вона створює два типи стосунків із природою. Перший — це моральні; другий — практичні. Вони існують як двоєдине ціле, хоча бачаться у такий спосіб, що первинним є моральне відношення. Від нього залежить практична результативність людських зусиль. Взаємодіючи, два названих типи відносин виконують двоїсту функцію. Моральні "забезпечують" злагоду зі світом (зовнішнім і внутрішнім); практичні дають гарантоване виживання. Магічні дії, що здійснює дикун, спрямовані на "упокорення" природних сил. Застосування їх щодо природи зрозуміле, якщо бачити в ньому аналогію стосунків у первісному соціумі. Моральне ставлення людини до природи у формі "упокорення" її стихійних проявів — це обернене назовні ставлення людства до себе самого. Виживання людського роду, його збереження та розвиток досягалися шляхом неухильного дотримання загальноцінних вимог. Успіхи в упорядкуванні власної природи народжували віру в можливість управляти природними стихіями шляхом певних ритуальних дій.

Зростаюче усвідомлення безсилля перед природою народжує інший тип уявлень про зв´язки людини та природи. Посередником між людьми і стихіями бачиться надприродна сила — Бог. Він не управляє стихіями, а допомагає людям жити в світі, сповненому страждань [13, с 54, 79]. З появою монотеїстичних релігій, особливо християнства, починається відчуження людини від природи, навіть від власної тілесної природи. Остання бачиться нижчою за духовну (божественну) і на цій підставі піддається різним видам дискримінації. Це другий етап стосунків.

Третій етап можна визначити як етап зростаючого звільнення людини від залежності перед природою. Для нього характерне відчуження від природи та експансія людини в природу. Це етап бурхливого промислового розвитку останніх трьох століть. Масштаб господарювання людини зріс настільки, що зумовив глобальний характер втручання в процеси планетарного життя. Природа опинилася в небезпеці, оскільки в процесі історії, у міру зростання масштабів діяльності людини в природі, не здійснювалося паралельне удосконалення способів регулювання зв´язків із нею. Якщо на ранніх етапах цілком Достатнім було регулювання звичаєве, продиктоване інстинктом виживання, то в подальшому воно перестало виконувати свою основну функцію збереження природи.

Стосунки в спільнотах у міру їх ускладнення зумовлювали потребу удосконалення засобів регулювання. Поряд із моральними чинниками (невідчужена форма) поступово, у міру зростання активності, що виходила за межі моральних регулятивів, стосунки почали коригуватися правом (відчужена форма). Історично склалося так, що стосунки з природою були виведені з меж морального та правового регулювання. Вони не осягалися ні моральними вимогами, ні законом. Актуальність цієї проблеми усвідомлювалася переважно художньою культурою. Гармонійні зв´язки людини з природою утверджувалися як джерело гармонії духовного світу особистості.

Відчуження людини від природи, втрата моральних зв´язків із нею зумовила необхідність законодавчого регулювання стосунків. Однак наявні нині законодавчі форми регулювання практично не діють. Одна з причин криється в егоїзмі людства, що прагне жити якомога комфортніше, а отже, постійно виробляти все більше і більше. Це призводить до виснаження природних ресурсів та багатьох інших негативних явищ. Однак причиною нинішньої ситуації, що характеризується як близька до катастрофічної, все ж, як видається, є не лише егоїзм, але й обмежені знання про процеси, що відбуваються на планеті. Вони спричиняють безвідповідальність людства за власну долю, долю своїх нащадків і долю планети загалом. Люди пишаються тим, що вони виробники (рос. "делатели"). Як слушно наголошує відомий етолог К. Лоренц, вони насправді є "злодіями", "злочинцями у ставленні до природи і до самих себе". "Сліпо і варварськи спустошуючи живу природу, що його оточує і живить, людство готує собі екологічну катастрофу" [б, с 42]. Тенденція розуміння природи лише як засобу для людини спричинила не лише відчуження її від природи. Відбувається відчуження людини від себе самої, що руйнує її власну природу.

Можливості зміни ситуації пов´язані нині, в першу чергу і найбільшою мірою, не з екологічними заборонами, не із законодавством як таким, а зі знанням реальної ситуації у сфері екології. Лише знання реальних наслідків господарювання людини у природі та його впливу на рослинний, тваринний світ, на здоров´я людських поколінь спроможне відіграти роль гальмівного чинника в самознищенні людством себе. Екологічна етика в XXI ст. покликана виконати завдання переорієнтаціїлюдини на самоусвідомлення себе родовою істотою, а отже, творення гармонії відносин із природним та соціальним світом. Об´єктивною підставою та універсальним принципом моральності відношення покликана виступити не соціальність як така, а глибинна сутнісна визначеність людства: здатність бути носієм розу много родового життя. Як таке воно є умовою розумного, заснованого на свідомому моральному виборі творення стосунків. Така перспектива бачиться безальтернативною, оскільки інакше людство просто самознищиться.

Складність налаштування стосунків на моральність пов´язана з історичним процесом самостановлення людства. Етноси нагромаджували особистий досвід, що визначався своєю об´єктивною цінністю, адже забезпечував виживання і розвиток. Нині жорстка конкурентна боротьба за природні ресурси та ринки — джерело постійної небезпеки для планетарного життя.

Поглиблюють суперечність відмінності вірувань, традицій, уявлень про цінності тощо. Наявність ядерної, хімічної, бактеріологічної зброї, величезні арсенали якої нагромаджені сучасним людством, створює реальну загрозу переростання локального конфлікту в планетарний. Очевидно, що попередити катастрофу може лише об´єднане людство. Таким є людство, що усвідомлює свою суспільно родову цілісність. Різноманітність культур при цьому не заперечується, а утверджується як спільне досягнення, що цінне багатством проявів. Тут цілком доречна така аналогія: цінність кожної людини визначається її людською неповторністю, опертою на досвід культури усіх попередніх поколінь. Так само досвід кожної національної культури, що асимілювала в собі усю багатовікову історію народу, цінний для людства своєю неповторністю. Якщо стати на позицію усвідомлення того, що культури не протистоять, а доповнюють одна одну, утворюючи цілісне явище — культуру людства, то усуваються причини конфронтації.

Стає усе більш очевидним, що попередня історія, здійснюючись у протиборстві культур та ідей, зрештою приходить до своєї вичерпаності. Об´єднавчим чинником в умовах сучасної цивілізації є усвідомлення необхідності збереження планетарного життя. Перед цим чинником будь-які види конфронтації, вибудовані згідно з принципом "а ми не гірші" або "наше — найкраще", є виявом культурної відсталості і безвідповідальностіперед долею людства і — ширше: життя на планеті. Визначилася необхідність вироблення "певної планетарної стратегії", що базується на "загальнопланетарному консенсусі" [11, с 33]. Однією з її засад є поширення принципу гуманізму на усе планетарне життя та творення відношення до нього на засадах "схиляння перед життям" (А. Швейцер). Реальність названого підходу пов´язана із пізнанням феномена планетарного життя та усвідомленням, його унікальності. Знання визначається нині як найвагоміший чинник творення розумного, морально виваженого ставлення людства до себе самого як носія родового життя та до життя природи, що потребує "одухотворити" і захистити його.

Отже, завдання, що їх покликана розв´язати екологічна етика, можна визначити за декількома напрямками. По-перше, формування свідомого, морально-відповідального ставлення людини до діяльності в природі. По-друге, виховання здатності збереження планетарного життя на основі знання його унікальності: воно є цілісним феноменом життєвості різного рівня згідно з принципом взаємозумовленості. Планетарне земне життя є наслідком еволюції Всесвіту і вищим її виявом. По-третє, на людину — на її розумну природу — покладена нині моральна відповідальність за долю планети. Тому вона покликана приборкати "родовий егоїзм" і зумовлену ним стихію активності безвідносно до засобів. Творення нових, екологічно безпечних технологій, — один із вагомих чинників на цьому шляху.