Етика

16.4. Еволюційна етика

Початки наукового дослідження витоків моралі у зв´язку з еволюцією людини пов´язані з XIX ст. Під впливом ідей Ч. Дар-віна про "суспільні інстинкти", наявні не лише у людей, але й у тварин, починає складатися нова галузь етичного знання — "еволюційна етика". Представники еволюційної етики Герберт Спенсер, Гекслі, Марк Гюйо та інші не ототожнювали поняття "суспільний інстинкт" у людини і тварини, вказавши, що у людей він набуває якостей свідомого морального почуття. Цінним було те, що наука почала досліджувати очевидне, те, що фіксує міфологія, народний епос і, зрештою, досвід, а саме: між твариною і людиною немає нездоланної межі. Вони стоять на якісно різних рівнях еволюційного процесу, і все ж між цими якісними рівнями існує певний зв´язок.

Спенсер у працях "Соціальна етика" та "Основи етики" висловив думку про еволюційність процесу становлення моралі. Він здійснювався шляхом витіснення рис войовничості в характері людини і заміни їх почуттями симпатії та співчуття. Завдання етики Спенсер бачить в установленні правил моральної поведінки на науковій основі. Він говорить про необхідність встановити моральнісні начала як прояви еволюції, узгоджені з законами фізичними, біологічними та соціальними.

Цікава думка Спенсера щодо засобів "підсилення життєвості". Забезпечення її дає "промислове співробітництво", тобто спільне творення умов виживання. Справді, людина змінює середовище життєвості не шляхом механічного пересування, як це роблять тварини, мігруючи з одного несприятливого регіону в інший, сприятливіший, а шляхом якісної зміни середовища.

У XX ст. ідеї еволюційної етики знайшли подальший розвиток у працях П. Кропоткіна, Роулза, Фурзангера, Рьюза та ін. Кропоткін, характеризуючи ефективність зусиль зі творения умов виживання, схильний вважати, що потреба в спілкуванні і взаємній підтримці — це такі ж основні властивості, як і потреба в їжі [4, с 228]. Взаємодопомога всередині видів ("альтруїзм" — поняття, що застосовується щодо природних видів як метафора) спрямована на пристосування з метою виживання.

Сучасний дослідник проблеми еволюційної етики канадський вчений М. Рьюз говорить, що мораль — це "колективна ілюзія, породжена нашою біологією для того, щоб забезпечити наше соціальне існування" [12, с 43]. Обґрунтовуючи думку, він пише: "Я вважаю, що, оскільки діяти спільно і бути "альтруїстами" — в наших еволюційних інтересах, оскільки біологічні чинники примушують нас вірити в існування безкорисливої моралі. Тобто, біологічні чинники робили з нас альтруїстів" [12, с 39]. Щодо еволюційних чинників, які визначили необхідність діяти спільно, то Рьюз називає серед них недостатність суто природних якостей, необхідних для виживання. Людина не надто швидко бігає, не надто сильна і фізично розвинена. Успіхів вона досягає, лише діючи спільно з іншими. Саме це зумовлює об´єктивну необхідність суспільних дій. З іншого боку, спільні дії розкриваються особливо переконливою результативністю [Див.: 12, с 37]. Очевидно, мова може йти про "трансформацію" інстинктів, тобто переведення із сфери безсвідомого у межі свідомості навичок, найбільш корисних для виживання виду.

У процесі антропогенезу моральна злагода вироблялася в сумісних (спільних) діях і визначилася як найбільш ефективна Для виживання. Цей процес можна моделювати у такий спосіб: становлення моралі відбувалося у двох основних напрямках. Агресивні інстинкти витіснялися у глибини безсвідомого шляхом творення заборон, тоді як інстинкти, що забезпечували виживання, виносилися на "поверхню", формуючи свідомість. Вони починали культивуватися так само, як культивувалося дотримання заборон. Гарантом успішної культивації принципу злагоди і взаємодопомоги було зростаюче усвідомлення його цінності для виживання.

Регуляція стосунків у двох зустрічних напрямках розкрилася своїми перевагами тим, що координувала стосунки, спрямовуючи їх у сферу творення умов гарантованого виживання.

Отже, шлях становлення людства розгортався у напрямку від пристосування до природи (що характерно для тваринного світу) до творення простору свободи, шляхом якісної зміни середовища. Мова йде не лише про економічні чинники виживання і самозбереження виду, а, в першу чергу, про зростаюче усвідомлення гарантованості життя, наявної в гарантованій злагоді стосунків. Це дотримання заборон на небезпечні дії та заохочення на сприятливі. Поняття "друга природа" в сенсі сказаного означає, в першу чергу, свідоме регулювання стосунків, тобто "управління" інстинктами. А отже, культивування бажаного та необхідного і витіснення небажаного, шкідливого для виду в сферу безсвідомого.

Процес визначається самоцінним, оскільки для суб´єкта інша людина починає усвідомлюватися джерелом власної безпеки і гарантом виживання. Реальністю цього змісту свідомості служать спільні дії з творення матеріальних умов виживання. Свідомість наповнюється предметним змістом. Предметом її стає інша людина (люди). Злагоджені взаємодії з ними в результаті дають ефективну предметну результативність. Об´єктивна цінність вироблених стосунків, усвідомлення та переживання їх зафіксовані в міфології. Злагоду стосунків, наявну в межах конкретних людських спільнот, міфологія утверджує як універсальний і всезагальний спосіб відносин у масштабах світу як космічного цілого.

"Друга природа" зумовила незнищенність виду "людина" удвох вимірах. По-перше, у вигляді виробництва гарантованих засобів виживання. Об´єктивна необхідність спільних дій визначила злагодженість та скоординованість зусиль, внаслідок чого кожна спільнота діє як цілісний організм. По-друге, гарантом незнищенності виду є накопичення морального досвіду. Досвід є тим скарбом, що передається у спадок не на рівні інстинкту, а на рівні свідомості. Духовний досвід умінь (практичних та моральних), свідомо регульований, в свою чергуі розкривається цінністю на двох рівнях. По-перше, в його сталих вимірах у спільнотах. По-друге, в його рухливому, творчому розгортанні — в суб´єкті.

Досвід моральних взаємодій складається в предметно визначених стосунках, де він об´єктивно необхідний для досягненнябажаної результативності. Предмет спільних зусиль виступає рри цьому не посередником, а змістовним, організуючим центром. Результативність зусиль зумовлюється морально визначеною взаємодією з предметом небайдужості та з іншими, що також поєднані небайдужістю до предмета.

Уміння пізнавати об´єкт, ідучи за логікою розгортання його якостей, базується на моральності як на своїй основі. Моральність є і передумовою, і наслідком будь-якого виду формування. "Практичне творення предметного світу, — писав К. Маркс, — переробка неорганічної природи є самоутвердженням людини як свідомої родової істоти. ... Людина виробляє навіть коли вільна від фізичної потреби, і в істинному сенсі слова лише тоді і виробляє, коли вона вільна від неї... Людина вміє виробляти за мірками будь-якого виду і всюди вона вміє прикладати до предмета властиву йому мірку" [8, с 93]. Здатність пізнання відповідно до мірок виду (моральна в своїй основі) є, згідно з К. Марксом, виявом "всезагальної спроможності розуму".

Отже, специфічно людське середовище життєвості створюється двома шляхами. Перший у вигляді опредметнення творчих умінь у діяльності формування предметності. Другий — у вигляді творення відношення, що базується на моральній налаштованості на злагоду стосунків.

Об´єктивним чинником, що налаштовує на злагоду, є потреба в досягненні ефективної результативності спільних зусиль. Тобто об´єкт небайдужості визначається як організуючий чинник моральної взаємодії. Остання набуває опредметнення в досконалому формуванні, а отже, стає реальним чинником організації психічних структур на злагоду, а не конфронтацію з іншими. Рух свідомості суб´єктів діяльності, спрямовуючись на злагоджені взаємодії, в кінцевому результаті дає віднайдену істину. Істина має подвійну цінність: як об´єктивований у предметі результат спільних зусиль і як вироблена в діяльності істина людських зв´язків.

Виникає однак питання: чи не спричинила еволюція інстинктів у процесі антропогенезу фатальне відчуження людини від Природи? Справді, вид "людина" еволюціонував у напрямку звільнення від цілковитої залежності перед природою. Однак відчуження від природи правомірно характеризувати як одиніз етапів розвитку стосунків з нею. Нині усвідомлення цінності природи як джерела життя покладене на людину як її моральний обов´язок. Тобто свідомість за умови її морального спрямування покликана виступити гарантом збереження планетарного життя.