Етика

17.2. Етика вченого

У XX ст. наука утвердилася як основне джерело духовності, Що визначає собою подальші перспективи розвитку людства. Особливого значення набуло природничо-наукове знання завдяки його вираженій гуманістичній функції. Наука моральна за тою об´єктивною підставою, що її метою є істина. І оскільки пізнання розсуває пітьму незнання, воно розширює межі духовної свободи, усуває страх людини перед світом, служить підставою зростання в людстві почуття гідності та впевненості в своїх творчих можливостях. Разом із тим, з другої половини XX ст., особливо у зв´язку з успіхами в галузі ядерної фізики та біології, актуалізується питання зв´язку етики і науки. Справа Не стільки у покладанні певних меж на пізнання, скільки У забороні застосування даних науки в антигуманних цілях.

Проблема зв´язку етики та науки — одна з давніх. Вона започаткована ще в етиці Сократа та Арістотеля. В Новий часу зв´язку зі зростанням рівня наукового знання та все відчутнішим його впливом на людське життя зростаючої гостроти набувають питання морального спрямування науки. В працях Ф. Бекона, Декарта, Гоббса, Гельвеція звучить велика повага до наукового знання та повага до людини, здатної до пізнання. Правда, в працях Руссо наявна пересторога щодо схиляння перед наукою, оскільки остання може служити своїми наслідками і аморальним цілям.

Нині при дослідженні зв´язку природничо-наукового знання та етики слід враховувати два основні аспекти проблеми. Перший пов´язаний з процесом творення наукового знання. Другий — із соціальними наслідками його застосування. Щодо першого аспекту, то актуальність зв´язку етики і науки зумовлюється зміною ситуації творення наукового знання. Масовість і слабка регульованість процесу створює низку несподіванок. Якщо в попередні епохи наука була покликанням порівняно невеликої кількості людей, то в XX ст. ситуація кардинально змінилася. Як писав відомий французький вчений П´єр Оже в праці "Сучасні тенденції в наукових дослідженнях", 90 % усіх відомих людству вчених і науково-дослідних працівників є нашими сучасниками, тобто живуть у XXI ст.

Бурхливий розвиток наукового знання висуває перед вченими низку етичних проблем і вимагає їх дотримання. Це, в першу чергу, усвідомлення науковцями себе як певної духовної спільноти, а наукового знання, що складається в спільному творчому пошуку фахівців певної галузі, як цілісного процесу, всередині якого іде розширення та поглиблення меж знаного. Цей процес передбачає творчі дискусії, висунення, паралельно з існуючими, нових гіпотез для розширення меж пошуку об´єктивної істини. Етичні підходи до розв´язання наукових проблем, Що визначилися як філософія науки, були започатковані в 20-х роках XX ст. англійським філософом і соціологом К. Поппе-ром. Він висунув ідею, згідно з якою фактом науки слід вважати не досвід окремого вченого, а те, що визнане за факт науковим співтовариством. Цей підхід зумовлений складністю процесу творення достовірного знання внаслідок складності його перевірки. Наукова спільнота виступає носієм морально-ціннісного відношення до змісту знання, що має містити в собі також моральнісно визначений підхід до процесу його творення.

Наукова спільнота є, отже, конструктивним началом в науковому пізнанні.

Згідно з Поппером, "інструментом" творення об´єктивного знання є "теорія фальсифікацій" або "теорія критичного раціоналізму". Вона виходить з того, що наукове пізнання базується на перевірюваності фактів. Досвід (сфера фактів) не констатує, а лише контролює, "відбраковує" теорії. Скільки б фактів не свідчило на користь теорії, за наступної перевірки вона може виявитися хибною.

Можливість заперечення (фальсифікації) складає принципову відмінність наукового знання від будь-якої теорії, зокрема філософської. Оскільки наукова теорія формується так, що зберігається можливість фальсифікації, наявність принципу заперечення (доповнення, зміни) є принциповою ознакою наукового знання.

Етичною нормою для вченого є визнання помилковості висунутої ним теорії, що сформувалася на основі неповної кількості фактів. Таку моральну позиціючзасвідчив, скажімо, Ч. Дарвін, доповнивши свою теорію міжвидової боротьби як закону виживання природних видів теорією взаємодопомоги всередині виду. Жоден вчений не може претендувати на володіння абсолютною істиною. Наукове знання, що існує у вигляді істин-гіпотез може бути уподібнене до біологічних видів у їх еволюційному розвитку: воно народжується, вдосконалюється і відмирає внаслідок заміни досконалішим знанням.

Меті запобігання авторитаризму в науці, а отже, догматизму і фальсифікації, покликаний служити принцип "розмноження" теорій. Його висунув американський філософ, представник постпозитивізму Пол Фейєрабенд. Створення теорій, альтернативних існуючим, навіть якщо останні підтверджені та загальновизнані, сприяє пошуку різноманітних нових засобів, що дозволяють давати різні пояснення тим самим експериментальним даним. Цей процес сприяє розвитку творчих здібностей кожного вченого. Різноманітність думок методологічно необхідна для розвитку науки. Оскільки в науці завжди існують альтернативи, їх боротьба є рушійною силою наукового прогресу. З іншого боку, в атмосфері творчого пошуку і висунення нових ідей науковці сповнюються наснаги на подальше поглиблення знання.

Сказане щодо альтернативності теорій зовсім не означає, що вчений має висувати їх на підставі випадковості при недостатній кількості фактів чи експериментальних даних. Умовою приналежності до науки є професіоналізм. М. Вебер говорить: "Не лише ззовні, але саме внутрішньо справа полягає в тому, що окремий індивід може створити в галузі науки, будь-що довершене лише за умови найсуворішої спеціалізації" [2, с. 130]. Для того, щоб учений зробив у науці щось дійсно важливе, він має бути захоплений наукою, натхненний нею. Без пристрасті, без повного заглиблення в науковий пошук, людині краще зайнятися чимось іншим, радить Вебер. Вчений має жити з усвідомленням, що саме він покликаний здійснити відкриття і що саме для цього він прийшов у цей світ.

Важливі моральнісні аспекти науки утверджуються в 60-х роках XX ст. історичною школою філософії науки. В праці Т. Куна "Структури наукових революцій" (1968 р.) висунуте поняття "парадигми" — прийнятої моделі чи зразка в будь-якій галузі науки. Вона складається на основі нагромадження вагомих чинників, що визначають характер постановки та розв´язання наукових проблем. Парадигма, набуваючи визнання в певних спільнотах учених, виконує як пізнавальну, так і нормативну функції.

Оволодіння наявним у науці рівнем знань є виявом не лише фахових якостей спеціаліста, але і його моральним обов´язком. Мета науки, що акумулює знання, — постійне розширення і збільшення його точності. Важливе місце при зміні наукової парадигми, згідно з Т. Куном, має належати не лише дослідженню чинників побудови нового знання, але також і методу переконання. Тобто, важливе значення при описі зміни парадигм відводиться ^психології, оскільки науково описати зміни парадигм термінами логіки неможливо.

У такий спосіб виконується моральний обов´язок наукових спільнот щодо науки: створюються як логічні, так і психологічні передумови її подальшого поступу.

Етичні аспекти дослідницького пошуку чітко формулює американський соціолог, один із засновників соціології науки Р. Мертон. "Базовими" нормами етики вченого він називає: "універсалізм", "колективізм", "безкомпромісність", "організований скептицизм".

Чотири виміри моральної доброчесності дослідника, названі Мертоном, його колега Б. Барбер доповнює ще двома, а саме: "раціоналізм" та "емоційна нейтральність" [Див.: 7, с 131]. Виникає запитання: у чому моральна цінність науки не лише щодо фахівців, зайнятих творчим пошуком як самоцінним? М. Вебер відповідає: "Науковий прогрес є частиною, і притому надзвичайно важливою частиною, того процесу інтелектуалізації, який відбувається з нами протягом тисячоліть" [2, с 134]. Наука визначилася як величезна суспільна сила завдяки соціальним наслідкам її застосування. Працюючи на "прикладні" сфери, вона якісно змінила природне середовище, створила нову, технічно оснащену цивілізацію. Моральне покликання науки служити інтересам людства сформулював ще Ф. Бекон. Науку він розглядав як важливий засіб покращення людського життя.

Нині наукові розробки швидко і ефективно впроваджуються у практику, так що бар´єри між "чистими" і "прикладними" галузями зруйновані. Скажімо, автоматика, що працює на "чисту" науку, також революціонізує виробничий процес.

Дослідження зв´язку людини і природи дозволили збільшити середню тривалість життя людини, запобігаючи розвитку спадкових хворіб або значно полегшувати їх перебіг. У цій же сфері знаходиться дослідження наявних на планеті природних ресурсів та планування їх розумного використання. Благу людини служить дослідження проблеми використання енергії та сировини, зокрема в плані зменшення енерговитрат при транспортуванні. До важливих напрямків сучасної науки належать засоби зв´язку — тобто засоби розповсюдження складної інформації, без чого не можна уявити життя сучасного людства.

Однак, поряд із гуманістично визначеним застосуванням науки, можливі ситуації використання її досягнення в антигу-манних цілях. Суперництво держав, різниця вір і культур є нині вагомим чинником нестабільності на планеті. Поряд з відповідальністю урядів за долю своїх громадян, зростає відповідальність наукових спільнот за наслідки наукових відкриттів. У XX ст. питання моральної відповідальності вчених порушували такі визначні науковці, як Ф. Жоліо-Кюрі, А. Ейнштейн, Дж. Бернал, Б. Рассел, А. Швейцер та ін. Відомий Пагуоський рух, який започаткував Маніфест Рассела—Ейнштейна, звертаєувагу не лише на індивідуальну відповідальність вчених за їх наукову роботу. На вчених як певну інтелектуальну спільноту покладається також особлива відповідальність, зумовлена їх знаннями, технічними можливостями користування науковою інформацією та міжнародними зв´язками. Названі аспекти морального обов´язку вчених перед людством були визначені на Пагуоській конференції 1978 p., що відбулася у Варні (Болгарія). Ще раніше, на Пагуоській конференції 1975 p., відбулася дискусія з приводу співвідношення науки та етики і соціальної відповідальності вчених. Того ж року під егідою ЮНЕСКО розпочато здійснення проекту "Наука в сучасному світі: розвиток науки і її людські наслідки". В ньому велика увага приділяється вивченню культурних, етичних, естетичних проблем, що виникають на ґрунті уже наявного знання та нових наукових даних.

Американський філософ Р. Коен у праці "Етика і наука" (1974 р.) визначає низку аспектів зв´язку етики і науки. По-перше, наукові відкриття можуть примушувати до прийняття етичних рішень. По-друге, вони роблять можливим деякі етичні рішення. По-третє, наукові методи можуть допомогти в раціональному контролі та етичному плануванні суспільного та особистого життя. По-четверте, наука може запропонувати модель демократичного способу життя тим, хто цікавиться нею [Див.: 12, с 114].

Міжнародне співтовариство вчених все більшу увагу приділяє питанням дотримання принципу гуманного спрямування наукових досліджень.

У сучасну епоху, поряд з природничо-науковим, великого значення набуває гуманітарне знання, що безпосередньо спрямоване на духбвний світ особистості. Воно має в собі морально та естетично визначений зміст, а отже, здатне формувати (розвивати та удосконалювати) моральний досвід, естетичні уподобання, світоглядні переконання людини.

Долання сцієнтистських тенденцій, тобто абсолютизації природничо-наукового знання, — це гуманістичний принцип, що склався в науці з 60-х роках XX ст. Гуманітарні науки зосереджують увагу на дослідженні проблем людини в її соціальних та індивідуальних вимірах. Плідним є також принцип співдружності природничих та гуманітарних наук. Людина яксоціальна та біологічна істота стає одним із основних об´єктів пізнання як природничих, так і гуманітарних наук. Гуманізація знання важлива не лише тим, що людина стає основним її предметом, але і тим, що відкриває шляхи її самопізнання, усвідомлення унікальності, а отже, і спонукає на розумну організаціюжиття.

Наукова антропологія, психологія, філософія, етика, естетика, теорія та історія культури тощо мають остаточною метою розумне опанування людьми власної природи.

Наука останніх десятиліть приділяє особливу увагу проблемі інтелектуально-творчих здібностей людини. Предметом дослідження є виникнення та еволюція мозку, структури та функції мозку в цілому та різних його рівнів і відділів, його можливості та резерви, співвідношення в ньому нервових і психічних процесів тощо. Зокрема, вивчається функціональна асиметрія великих півкуль, що якісно відрізняє мозок людини від мозку тварин. Нині на цю проблему звернена увага нейрохірургів, фізіологів, психологів, етиків, соціологів.

Важливе значення для розуміння психічного життя людини має сформульована в першій половині XX ст. 3. Фройдом теорія психоаналізу. Вчення про три шари психіки — свідоме, пе-редсвідоме, позасвідоме — відображає складний світ психічного життя людини. Пояснюючи способи взаємодії різних шарів психіки, психоаналіз допомагає усвідомлювати прояви неконтро-льованої поведінки. Професія психоаналітика покликана допомагати людині опанувати свою природу, тобто підпорядкувати інстинкти волі та розуму. Як слушно наголошує Фройд, "головне завдання культури, її справжнє обґрунтування — захист нас від природи", зокрема від власної природи [11, с 104]. Психоаналіз пояснює людині природу її віри, породженої страхом і відчуттям безпорадності перед світом. Обґрунтовуючи віру як психічний феномен, він доводить важливість заміни насильницького витіснення природних потягів (витіснення, породжене страхом покарання), плодами розумної духовної роботи [11, с 132].

Важливу роль у гуманізації культури відіграє така сфера гуманітарного знання, як герменевтика — наука розуміння та інтерпретації "текстів" (ширше — наука розуміння різних культурних світів). Окрім численної низки суто гносеологічнихпроблем, вона зорієнтована на етичну цінність творення пізнавального відношення. Останнє передбачає налаштованість на розуміння іншої людини. Філософська герменевтика досліджує онтологічні засади людського буття, тобто ті умови, завдяки яким людське існування визначається як творчий процес.

Згідно з Гайдеґґером, людське буття, безумовно, герменевтичне, оскільки "розуміюче витлумачення", "відтворення смислу" — основний спосіб здійснення людського буття, а отже, "відтворення смислу буття". Реальність, що пізнається суб´єктом, завжди певним чином витлумачена, тобто освоєна реальність. Отже, створюється широкий простір для нових інтерпретацій — процесу, що, на думку Гадамера, ніколи не може бути завершений. Розуміння тексту (іншого культурного світу) є одночасно моментом саморозуміння, як наголошує представник герменевтичної філософії Поль Рикер. Включення суб´єкта в коло інтерпретацій — явище творення ситуації перебування в полі культури та діяльності творення культури.

Визначені аспекти зв´язку етики і науки не вичерпують проблему. Вони покликані засвідчити її багатогранність та актуальність.