Етика

18.1. Методологічні засади культури спілкування

Сучасна наука розглядає спілкування як універсальну форму творення та функціонування духовного досвіду людства. Одне з можливих визначень спілкування таке: це діяльність творення суспільності життя у певному соціальному просторі, у суспільних взаємодіях, зумовлених потребами суб´єктів життєдіяльності; це обмін уміннями і навичками, здібностями, досвідом діяльності та її наслідками. Конкретизація змісту поняття допомагає розкрити його масштабність і сутністну визначеність: способу творення та існування свідомості, а отже — і людини як виду розумного життя. Спілкування об´єктивно зумовлене діяльнісною сутністю людини і є найбільш адекватним виявом творчого характеру суспільності. Як таке спілкування є предметом спеціального дослідження значної кількості наук: загальної та соціальної психології, соціології, педагогіки, етики, естетики, лінгвістики, семіотики, теорії культури, теорії інформації, зрештою, філософії [10, с 5].

Форми спілкування, що виробилися у суспільному способі людського життя і на його основі, — надзвичайно багаті. Це безпосереднє і опосередковане (простором і часом, або і тим,і другим): спілкування, укладене у визначені, внутрішньо завершені форми (ритуалізоване та спілкування у вигляді живого процесу розгортання людських стосунків). Метою тут є спілкування як таке (потреба в іншій людині). Інший його тип — спілкування, опосередковане конкретною потребою тощо. Так, у професійній етиці, як показано в попередній темі, спілкування опосередковане предметом: потребами, що продиктовані вимогами професії. Люди вступають у стосунки з необхідності: удосконалити, поглибити фахові знання. Темпи та якість їх набуття залежать однак від більш загального чинника — від рівня культури спілкування. Уміння сприйняти, осмислити та пережити чужу думку визначає здатність швидко та ефективно навчатися. Чим же є спілкування як моральний феномен та які його етичні засади?

Вихідним моментом аналізу етичного аспекту спілкування є усвідомлення його моральнісної природи. Моральним критерієм осягаються усі види, форми, способи спілкування. Коли мова йде про відчуження, то воно розглядається в контексті чинників, що спричинили руйнацію потреби та здатності спілкування. Моральним критерієм осягаються: мета і засоби, форма і зміст, процес і наслідки спілкування.

Моральне спілкування має передумовою моральну потребу у духовній взаємодії з іншою людиною. Часто остання визначалася для суб´єкта як мета. Спілкування набуває самоцінного змісту, не опосередковуючись жодною іншою потребою, крім радості чути, бачити людину, дихати одним повітрям з нею, розгортатися думками і почуттями навколо спільних об´єктів небайдужості.

Названа взаємодія духовних світів настільки сильна, що робить чудо: небайдужа нам людина відсутня, але спілкування з нею не припиняється. Подумки ми ведемо діалог, обмінюємося репліками і думками, радіємо її розумінню чи, навпаки, сумуємо, коли порузуміння втрачається. Взірці такого діалогу дають твори геніальних митців, у духовному досвіді яких постійно присутні світи інших людей (реальних чи витворенихуявою).

Виражене моральнісне спрямування має спілкування, мета якого — долучення до світу талановитого митця, що уклався у його творчу спадщину. Твори мистецтва — це не посередникиспілкування, а джерело живого спілкування. Твір — опредметнений дух генія, що як такий формує наш дух і налаштовує нас на моральну взаємодію. Справді, читаючи твори, скажімо, Пушкіна чи Цвєтаєвої, Шевченка чи Ліни Костенко, ми входимо в світ їх почувань і думок в їх досконалому, чуттєво осяжному вияві й внутрішньо організуємося цим світом. Лише у такий спосіб ми спроможні осягнути хоча б часточку духовної величі генія. І тою мірою спроможні, якою прагнемо відкрити для себе світ генія. У такому спілкуванні долаються часові та просторові межі. Історія, культура входять у духовні світи людини, народжуючи ефект безмежної співприсутності у бутті. В переживанні-спілкуванні зникають відстані, руйнуються межі віків і тисячоліть. Єдиною межею, що справді реально наявна, є межа наших здібностей спілкування, нашої потреби в ньому. Спілкування, викликане небайдужістю до предмета, розгортається в діалог культур, діалог досвідів.

У проаналізованих ситуаціях моральність потреби, що налаштовує на спілкування, визначає також моральну цінність наслідків. Наслідком злагодженого змістовного спілкування завжди є моральне удосконалення його суб´єктів.

Щодо спілкування як процесу, то тут слід брати до уваги не лише моральність мети, але і моральність засобів її досягнення. Труднощі виникають саме в процесі спілкування, коли зустрічаються різні людські досвіди, виявляючи різницю культур реагування на думки і переживання іншого.

Спілкування як морально визначений процес містить у собі мету: віднайти спільне, те, що цінне у досвіді сторін і завдяки чому вони є певною спільністю. Адже щоразу запереченню піддається не лише певна частка досвіду, але і частка єства його носія: його наміри, уподобання, ідеали тощо. Моральна цінність спілкування у його процесуальності, що є рухом до усвідомлення людиною себе через іншу і завдяки іншій. У морально визначеному спілкуванні його суб´єкти не лише відкривають для себе світ одне одного, а часто і власний світ. Процесуальність спілкування — не що інше, як його діалогічність. Моральна визначеність діалогу — у його спрямованості на спільний пошук істини.

М. Каган визначає філософську рефлексію античності, здійснювану у формі діалогу, як "інтелектуальне спілкування"[10, с 10]. Середньовічна культура у варіанті християнства характеризується філософом як розгорнутий через історію Христа та його взаємини з довкіллям "художній аналіз моральнісного змісту людського спілкування".

Спроби віднайдення шляхів подолання труднощів, що виникають у процесі спілкування, характерні для гуманістичної гілки філософії. Вона виходить з того, що людині достатньо знати шляхи до добра, щоб діяти згідно зі законами розумного, а отже, морально доброго. Чуттєві спонуки розглядаються як причина наявного в світі зла. В німецькій класичній філософії, особливо в етиці Канта, ця думка обґрунтовується з особливою послідовністю. Чуттєві спонуки загалом виводяться за межі моралі. Єдиним надійним механізмом її творення усвідомлюється воля, оперта на розумний вибір вчинку. Воля гарантує сталість стосунків. Однак із принципу волі не можна вивести потребу в спілкуванні. Живий рух людських почуттів, усунений з низки чинників спілкування, робить проблематичним його сенс та формалізує сам процес творення стосунків.

У сучасній філософії проблема спілкування, а саме проблема "Я" і "Ти", набула провідного значення. Зустріч у дружньому злагодженому спілкуванні двох людських світів розглядається, з одного боку, як величезна проблема, а з іншого, — як велике щастя. Змагальність волі — основна ідея "філософії життя" та її наступників — ставить суб´єкт волі у монологічну позицію щодо світу. Такою є особистість у філософії Ніцше.

Моральнісне відношення у формі утвердження цінності людських світів при зустрічі "Я" і "Ти" всебічно обґрунтоване у філософії М. Бубера. Філософ розглядає його як один із ідеальних образів людських творчих взаємодій.

Повнота співприсутності у бутті, що відкривається нам завдяки "відкриванню" світу іншої людини, дається лише повнотою спілкування: єдністю почуттів і розуму.

Сучасна етична теорія спрямовує зусилля не на витіснення почуттів із низки чинників творення стосунків, а на їх організацію принципом міри, отже, на запобігання стихійності виявів. Спираючись на дані психології, вчені простежують кілька стадій морального розвитку особистості, починаючи з раннього дитячого віку. На кожній із них мають місце свої особливості поведінки. Психологічні дослідження Ж. Піаже, Л. Виготського,

Л. Колберга та ін. привели до висновку про наявність трьох рівнів процесу морального розвитку особи. Перший (вік до семи років) — це стадія "доконвенціонального (доморального) розвитку". Дитина не здатна оцінити власні вчинки згідно з поняттям моралі, а оцінює їх залежно від того, вдалося їй уникнути покарання чи заслужити заохочення. Відсутність соціального досвіду є причиною відсутності у дітей культури реагування на власні вчинки, а отже, і культури спілкування. Позаяк, дорослі схильні бачити у відсутності самооцінки лише дитячий егоїзм.

Другий (від 13 років — підлітковий вік — до періоду зрілості) — період, коли моральні проблеми вирішуються на рівні "конвенціональної" моралі. При виборі вчинку людина керується думкою середовища: схвалить воно вчинок, чи ні, а також тим, як вона буде виглядати в очах інших.

Третій (період зрілості) — час, коли домінує постконвенціональна (або "автономна") мораль. Носії її здатні формулювати принципи і діяти згідно з ними. У віці 16 років таку здатність мають лише 10 відсотків юнаків. Інакше кажучи, в моральному розвитку особа проходить період соціалізації, тобто виробляє навички пристосування до умов середовища. Вона проходить також період виховання — цілеспрямованого формування здатності взаємодіяти з середовищем, виходячи з прийнятих у суспільстві норм поведінки. Нарешті, на третьому етапі, на основі виробленої здатності соціальних взаємодій, а також виховання, що налаштовує на знання закономірного в стосунках, особа, зрештою, виробляє оптимальні, з позицій зрілості досвіду, відносини з навколишнім світом.

Сучасна етична теорія, досліджуючи комплекс чинників, що впливають на якість спілкування, бере до уваги не лише вербальні його форми, але також міміку, жестикуляцію. Це сфера досліджень такої галузі наукового знання, як соціоніка. Вона знаходиться на стику психології, соціології та етики. Предмет соціоніки — закономірності людського спілкування, що розглядаються як механізм взаємодій різних і цілком конкретних інформаційно-психічних структур [21, с 37]. Це наука, що спирається на сформульовані та описані К. Юнгом у праці "Психологічні типи" 16 груп (типів) людей за ознакою певної спільності психічних характеристик. Кожен тип має стійкий "набір" властивостей. Для кожної групи характерні свої способи сприйняття, реагування, дій (в подібних умовах). Взявши ідеї Юнга за вихідні, соціоніка базується на розумінні людини як інформаційної системи, що має конкретні канали зв´язку. Поняття "інформація" соціоніка тлумачить надзвичайно широко, включаючи до інформаційних чинників почуття, настрої і навіть передчуття співрозмовника тощо.

Соціоніка виходить з наявності особливих якостей свідомості, що складають фундамент психіки кожної людини залежно від типу психічних реакцій. Змінити тип людини неможливо, але навчитися розуміти людей та жити з людьми в злагоді, виробивши оптимальну тактику поведінки, необхідно.

Іншою, не менш актуальною проблемою, є дослідження шляхів уникання агресивності в спілкуванні, вираженої у спробах одної людини підпорядкувати собі іншу, приборкати її волю, узурпувати право вибирати за іншу вчинки тощо. Складність проблеми полягає в тому, що названа поведінка часто не є зловмисною. Найчастіше вона зумовлена турботою про іншу людину, прагненням захистити її від несподіванок життя, озброївши готовими "рецептами" вчинків. По суті ж, за турботою стоїть деспотизм, узурпація чужого життя.

Дослідження проблеми уникання фізичного та духовного (інтелектуального і психологічного) насильства є предметом особливої сфери етичного знання — етики ненасильства. її предмет не тотожний сфері права, оскільки останнім осягається пряме фізичне насильство та матеріальні збитки, що спричиняють вбивство, пограбування, погрози тощо. Це найбільш грубі та неприпустимі його форми. Однак насильством є примус людей до прийняття певних умов, у тому числі шляхом погроз. Названі дії, у разі їх доведення, також підпадають під санкціюЗакону.

Мета етики ненасильства — виявляти шляхи та впроваджувати методи морально визначеного обміну інформацією, без наміру обмежити свободу волі та дій особи. До впливів, що не зменшують свободу дій, отже, належать до ненасильницьких, слід віднести такі: 1) порада; 2) пропозиція; 3) деякі види тиску (коли, знаючи мету іншого, ми, на основі наявного у нас знання, Даємо пораду щодо способу досягнення мети) [Див.: 8, с 56].

Етика ненасильства базується на свідомому творенні технік Моральної взаємодії з іншими згідно з принципом злагоди.

Однак побудова теорії ненасильства вимагає дослідження об´єктивних причин агресивності наявної в природі живого. Поза цим вона ризикує бути зведеною до голого моралізаторства. Етика ненасильства спирається на складний комплекс біологічних дисциплін, що досліджують глибини агресивності. В першу чергу, на етологію та соціобіологію.

Деякі аспекти етології розглядалися в темі "Екологічна етика". В контексті етики ненасильства етологія покликана пояснити глибинні корені агресивної поведінки, не зводячи їх лише до незадоволених вітальних потреб (харчові, статеві тощо). Агресивність зумовлюється комплексом значно складніших чинників, а саме: прагнення домінувати в спільноті, посісти чільне місце в її ієрархії. Конфлікт мотивів викликає психічну напругу і виривається назовні в агресивних формах поведінки [Див.: 24, с 3].

Усвідомлюючи складний комплекс причин агресивної поведінки людини, сучасна етична теорія розробляє механізми применшення агресивності та шляхи переведення агресивних інстинктів у русло плідної співпраці людей на засадах моральності.

Методологічною основою етики ненасильства є ідея теоретиків етології про важливість паралельного розвитку цивілізації і культури. Цивілізація малосприятлива для соціальної поведінки. Схильність до агресивності є об´єктивним наслідком зростання скупченості людей у порівняно невеликому просторі. Цивілізація за об´єктивною підставою не служить применшенню агресивності. "Швидше слід серйозно побоюватися, що нинішня комерційна організація суспільства своїм диявольським впливом суперництва між людьми спрямовує відбір у прямо протилежному напрямку" [13, с. 24]. В контексті цього типу стосунків "відповідальна мораль" — лише "компенсаторський механізм". Вона пристосовує нашу інстинктивну спадщину (соціальні інстинкти) до вимог культурного життя, утворюючи з ним функціонально єдину систему. Знання людиною (людством) власної природи розглядається як одна з основоположних засад розумного регулювання її проявів. Для усвідомлення закономірності названого процесу слід звернутися до історії проблеми — до біосоціогенезу.

У природі діє закон діалектичного зв´язку ентропійних і антиентропійних процесів. Основний закон незворотності говорить, що антиентропійні процеси в системі можливі лише за рахунок росту ентропії в іншій системі. Тобто жити — означає руйнувати. В процесі еволюції в біосфері встановлюється, підтримується і удосконалюється речовинно-енергетичний коло-обіг. У рамках встановленого балансу вироблялися складні міжпопуляційні, міжвидові кооперативні стосунки, що забезпечили гармонію біогеоценозу. Принцип, на якому базується будь-яка кооперація, складає конфлікт, "розв´язання завдань у середовищі "спротиву" (названа ідея включена до низки принципових положень сучасної теорії систем). "Чим складніше середовище, а відповідно завдання і умови конкуренції за вільну енергію, тим потрібніша динамічна і репрезентативна модель світу як засіб управління поведінкою. Це один із стрижневих векторів прогресивного відбору, що пронизують усі ступені організаційної еволюції" [18, с. 84].

На основі величезної кількості фактів агресивної поведінки в світі живого (усіх його рівнів) К. Лоренц робить висновок, що агресивний інстинкт не є єдиним чинником регуляції життя. Поряд із ним на тому ж рівні інстинкту всередині "спільнот" діють механізми обмеження агресивних інстинктів. їх еволюція "винайшла" для запобігання знищення життя загалом. Це широкий спектр ритуалізованих дій всередині "суспільної" організації. Ритуал — запобіжний принцип, що діє як у світі тварин, так і на рівні людських спільнот.

Відмінне між світом тварин і людиною в тому, що витісненню агресивного інстинкту в людському суспільстві сприяє "відповідальна мораль", тобто усвідомлене підпорядкування інстинкту впливам моралі.

Цей механізм блокування агресивних імпульсів здійснювався паралельно з наростанням агресивно-руйнівних засобів, що пов´язані з розвитком інтелекту. Він спрямовується на агресію, в природне середовище та агресію проти "чужих" (іншихспільнот).

Парадокс інтелекту виявився в тому, що в процесі еволюції він служив інструментом агресії. Однак у процесі еволюції відбувався також паралельний процес вдосконалення механізмів обмеження агресії. В історії він визначився як чинник, що забезпечує збереження суспільства в міру зростання енергетичного потенціалу технологій. Це явище можна характеризуватияк усвідомлене ухиляння від насильства. В антропогенезі відбувається процес "культурно-психологічного блокування агресивних імпульсів, що з розширенням інформаційного обсягу інтелекту ставало більш глибоким і разом з тим менш жорстким, формуючи простір особистісного вибору" [18, с 91].

Нині однак цивілізація вступає в етап екологічних та політичних криз. Перевищення темпів зростання операціонально-енергетичного потенціалу суспільства порівняно з удосконаленням культурних регуляторів, що обмежують агресію, загрожує загибеллю соціуму.

У зв´язку з названими цивілізаційними процесами, що зумовлюють зростання агресії в соціальне середовище та поширення її на інші спільноти, особливого значення набуває свідоме блокування агресивних імпульсів. Принципи розумного обмеження агресії спираються на ідею самопізнання людством себе з метою розумного управління інстинктами.

Клод Лоренц визначає характер і напрямки самопізнання так: "Перше і найочевидніше правило — це вимога поглибити розуміння причин нашої власної поведінки... Друге — це дослідження так званої сублімації методами психоаналізу" [3, с 30]. Шлях применшення інстинкту агресії (але не повне його усунення, адже він — стимул активності) бачиться опертим на два види катарсису. Перший — "розрядка агресивності" на ерзац-об´єкт, тобто переорієнтація агресії. Це найпростіший і найбільш надійний спосіб її´ знешкодження. Другий —розуміння мотивів власної поведінки. Воно може надати нашому розуму і надалі дійсну можливість опанувати ті сфери психіки, які не в змозі підпорядкувати собі категоричний імператив.

Теоретики етики ненасильства виходять з необхідності розрізняти ненасильство і покірливість. Д. Шарп у праці "Політика ненасильницьких дій", опублікованій у Бостоні 1973 p., називає 198 методів ненасильницького розв´язання політичних проблем, поділяючи їх на 3 види: методи ненасильницького протесту і переконання; методи відмови від соціального, економічного та політичного співробітництва (від остракізму до страйків); методи ненасильницького втручання [Див.: 24, с 3].

Передумовою ненасильницьких дій є віра в можливість кожної людини переживати духовні цінності, особливо цінності справедливої поведінки, поваги і поблажливості. Ідеал ненасильницької поведінки досягається ґрунтовними практиками налаштування психіки на переживання поваги і любові до свого супротивника, з яким у процесі ненасильницької дії слід було зіштовхнутися.

Принцип любові до ближнього є основним. Усі інші є лише його конкретизацією. Це здатність діяти не лише з власної користі, але також дбати про інтереси колективу, в тому числі і свого супротивника; захист не лише себе, але і супротивника від будь-яких видів морального зла; вміння ставити вимоги, першу чергу, перед собою, і лише відтак — перед іншими. До ого ж, з урахуванням ситуації, а саме: даючи змогу іншим переконатися, що вони поводять себе не належним чином. Не принижувати свого супротивника, а дати йому шанс також відчути себе борцем за справедливість. У разі відвертої недоброзичливості й навіть ворожості з боку іншого — брати на себе відповідальність за моральне відродження супротивника. Потрібно прагнути досягнути цього ефекту шляхом втручання у найглибші психічні переживання супротивника. В разі неуспіху пробувати ще. Виходячи з наявної ситуації, прагнути віднайти все нові способи її позитивного розв´язання. Наведені принципи етики ненасильства відображають моральний ідеал стосунків, що опертий на установку, яку можна назвати "любов´ю до кожної людини або повагою до кожної людської істоти". Названий принцип відношення — суто добровільний. Його носії і виразники нікого не примушують діяти згідно з ним.

Аналіз ідей та принципів етики ненасильства засвідчує, що витоки її сягають глибокої давнини. Принцип самопізнання склався в античній філософії на ґрунті введеного Сократом маєвтичного методу. Він передбачав "збивання" з хибної думки та "наведення" на правильну. Усвідомлене розуміння людиною сенсу добра та шляхів до нього, обґрунтоване як принцип античної етики, вплинуло на європейську світоглядну парадигму. В культурі християнства етика ненасильства знаходить втілення в образі Христа, що уособлює взірець моральної поведінки. Трагічна смерть розіп´ятого на хресті розкриває вищі можливості служіння людям згідно з принципом ненасильства.

У XX—XXI ст. повернення до практик ненасильства базується на новому ґрунті: на підставі еволюційної теорії та теоріїантропогенезу. Знання глибинних засад феномена життя та еволюції людини ставить людство перед об´єктивною необхідністю применшення напруги агресивності, що з поступом цивілізації має тенденцію до поглиблення, а не зменшення. Етика ненасильства, оперта на ідеї еволюціонізму, є перспективним засобом применшення інстинкту агресивності. Створюючи ритуали ненасильництва в стосунках шляхом уникання чвар, незлагоди, непорозуміння, упередженості тощо, вона укладає поведінку в певні межі, надає їй очікуваних форм вияву. Отже, ритуал є не лише формою, в яку вклалася психічна енергія, але і виявом її змістовної спрямованості (соціалізація). Зрештою, все, що утворює поняття "людина", ґрунтується на усвідомленні себе суб´єктом морального вибору та самоутвердження. Саме на цьому принципі, що є разом з тим методологічною засадою ставлення людини до іншої і до світу загалом, базується культура спілкування.

Розумне обмеження активності, що небезпечна через наростання агресивності та проекцію її в середовище, може видатися обмеженням свободи. Саме на цій підставі піддавалися гострій критиці будь-які обмеження активності у філософії волюнтаризму, зокрема, з боку Ніцше. Однак оскільки об´єктивні підстави свободи покладені не у вітальній, а в розумній природі людини, саме розум звільняє її від полону інстинктів. Розум дозволяє розгорнутися повноті її творчих сил. Усвідомлюючись, інстинктивні поривання набувають статусу культурних феноменів. Переживання краси людських стосунків, невичерпності світу іншої людини та власних настроїв і почувань утворюють багатющу гаму. Багатство людських світів знаходить опредметнення в спілкуванні, рівень якого засвідчує рівень соціалізації людини і людства.

Отже, вихідною методологічною засадою людського спілкування є пізнання власної природи та свідоме, розумно визначене опанування стихією життєвості. Знання власної природи робить людину свобідною, дозволяючи переводити чуттєві спонуки в межі, контрольовані розумом. Опанування власної природи — умова розумної організації стосунків. Методологічні засади їх організації оперті на принципи ненасильства та свідомого творення підстав для злагоди шляхом долання недоброзичливості іншого (за її наявності) щирістю, приязним ставленням. Стосунки як процес покладають взаємне зближення духовних позицій з метою взаєморозуміння для збільшення поля добра.