Етика

18.3. Моральні засади дружби

На відміну від почуття любові, що пронизує собою усі духовні структури людини і в свобідному розгортанні навколо предмета небайдужості ідеалізує його, почуття дружби має більш поміркований характер. Як зазначає Кант, дружба базується на розсудку. Вона передбачає свідомий вибір об´єкта спілкування і узгоджується з принципом розумної побудови стосунків. Тим не менше, дружба — почуття, найбільш близьке до любові. Дружба визначається як "форма спілкування людей, заснована на спільності інтересів, взаємній повазі, взаєморозумінні та взаємодопомозі; передбачає особисту симпатію, прихильність і торкається найбільш інтимних, задушевних сторін людського життя; одне з кращих проявів людських почуттів" [2, с 76]. У дружбі інша людина усвідомлюється як бажаний об´єкт спілкування. "Ми бажаємо мати друга, щоб, так би мовити, жити в ньому, щоб виливати нашу душу в його душу і насолоджуватися розмовою, котра довіру робить завжди чарівною", — говорить Гельвецій [7, с. 203].

Дружнє спілкування має суб´єкт-суб´єктний характер. Воно оперте на взаємну повагу сторін, що почуваються рівними і свобідними, а, отже, цікавими одне одному. Атмосфера приязні стосунків сприятлива для розгортання творчого потенціалу особистості. Дружба як вид духовного зв´язку яскраво відображає суспільну сутність людини. її мета — утвердитися в обміні людяністю через іншу людину і завдяки їй. Завдяки дружбі людина починає усвідомлювати цінності власної особи на тій підставі, що гідна бути чиїмось другом. Кант обґрунтовує важливість дружби для применшення егоїзму: частину любові до себе людина переносить на іншу, отримуючи щире, довірливе спілкування.

Щоб зрозуміти справжню цінність невимушеного спілкування, слід мати на увазі, що людина діє в світі відчужених і формалізованих стосунків. її довірливість до випадкової особи, викликана потребою поспілкуватися, може бути сприйнята як ознака нестриманості, невихованості, або навіть викликати підозру. В дружбі взаємна довіра сама собою зрозуміла і сприймається обома сторонами як величезне благо.

Основою справжньої дружби є духовна близькість людей, але не тотожність світів їхніх Я. Друзі цікаві один одному саме завдяки своїй "іншості". Стосунки, що склалися в дружбі та завдяки дружбі, опосередковують стосунки людини зі світом загалом. Приязнь і доброзичливість людини у ставленні до конкретної іншої відсвічує у ставленні до навколишнього світу.

Дружба утвердилася в культурі людства як конкретизована форма творення образу "свого" — близької людини, рідної не заознакою кровної спорідненості, а за спільністю уподобань, поглядів на життя тощо, тобто на основі взаємної приязні.

Давньогрецька культура утвердила цінність дружби в міфі про Діоскурів — Кастора і Полідевка. Полідевк глибоко переживає смерть свого брата, що загинув у бою, і просить батька Зевса віддати брату частину свого безсмертя. З того часу брати один день разом проводили у підземному царстві, другий — на Олімпі. В Давній Греції визначилися також основні засади дружби: однодумність, взаємна допомога у біді, щирість. Філософи Давньої Греції (Демокріт, Епікур, Арістотель) у дружбі бачили умову розумного задоволення. Арістотель розрізняв три види дружби: дружбу, засновану на взаємній корисності; дружбу, мета якої — задоволення; дружбу, що ґрунтується на доброчесності.

Перші два види оперті на принцип взаємної корисності: люди люблять не одне одного, а лише ту користь чи те задоволення, яке отримують у спілкуванні. Справжньою є дружба, заснована на доброчесності, оскільки покладає мету сама в собі, говорить Арістотель.

Він обґрунтовує моральні засади справжньої дружби, що можлива між людьми доброчесними. Кожен бажає іншому блага, кожен благочесний як безвідносно, так і відносно свого друга, а отже, кожен дає задоволення іншому, адже кожному дають задоволення вчинки, внутрішньо йому близькі [1, с 223]. Основа справжньої дружби — рівність її сторін та справедливість. Поширюючи поняття дружби в сферу політики, філософ говорив, що справжня дружба неможлива при тиранії. її ґрунтом є демократія, при якій громадяни мають багато спільних інтересів.

Ціцерон в трактаті "Лелій — про дружбу" визначав дружбу як "злагоду в усіх духовних і мирських справах". Дружба для нього — самоцінне почуття, засноване на взаємному благоговінні.

Історичний підхід до розуміння феномена дружби обґрунтовує К. Гельвецій у трактаті "Про розум". Простежуючи різні ступені розвитку почуття дружби, філософ доходить висновку, що "дружба передбачає яку-небудь потребу; чим настирливіша ця потреба, тим сильніша дружба; отже, потреба є мірилом цього почуття" [7, с 200]. Є епохи, коли люди сильніше потребують дружби, а отже, і серця легше відкриваються для дружби. Це, звичайно, буває тоді, коли людина найчастіше потребує допомоги іншої людини, — вважає Гельвецій. Сучасну йому епоху філософ характеризує як час, коли між людьми втрачена потреба дружніх стосунків, оскільки їх не пов´язують жодні спільні інтереси. Вони зазвичай прагнуть зробити кар´єру. Для цього потрібні не друзі, а покровителі.

Кант, спираючись на традицію, започатковану Арістотелем, розрізняє три види дружби. По-перше, ту, що базується на потребах; по-друге, ту, що має підставою смаки; по-третє, засновану на переконаннях [Див.: 12, с 185]. Дружбу людей з потреби одне в одному Кант називає серед найдавніших, таких, що склалися ще на ранніх етапах історії. Спільне полювання дикунів, об´єднаних дружбою, гарантувало турботу одне про одного. Зростання потреб та можливостей їх задоволення, вважає Кант, спричиняє знецінення дружби.

Однак зростання матеріального добробуту, майнової незалежності вносить у поняття дружби якісно новий аспект: замість корисливої — духовну потребу в іншому. Починає важити не стільки дружня допомога як така, скільки впевненість у тому, що в разі необхідності друг справді допоможе. "Дружба, ідо заходить так далеко, коли один допомагає другому, заподіюючи собі шкоду, дуже рідкісна, делікатна і витончена. Причина її така: один не може допустити нещастя другого", — говорить Кант.

Найціннішою в дружбі є впевненість у духовній спроможності іншої людини. Дружба, разом з тим, відкриває людині правду про себе саму: чи здатна вона поступитися своїми благами заради іншої. В боротьбі двох почуттів — любові до інших і любові до себе — людина практична вибирає себелюбність, а людина морально орієнтована — дружбу.

Дружбу за смаками Кант визначає як не істинну, а лише як подібність дружби. Це дружба людей різних інтересів та суспільних станів. У спілкуванні відбувається обмін знаннями та зацікавленнями. Людей пов´язує лише те, що складає відмінне між ними, без чогось спільного, пов´язує не спільне, а відмінне. Такий тип дружби описано у романі О. Пушкіна "Євгеній Онєгін". Романтично налаштований Ленський — пряма протилежність розчарованому, холодно іронічному Онєгіну. Однаксаме цілковитою протилежністю натур вони і цікаві одне одному. Поверховий характер такої дружби виявляє себе у відсутності будь-яких моральних зобов´язань сторін. Онєгін починає залицятися до нареченої Ленського просто так, з нудьги, а згодом холоднокровно вбиває свого друга на дуелі.

Дружбу згідно з переконанням або згідно з почуттям філософ називає істинною. Вона ґрунтується "на відвертій і чистій спільності внутрішнього налаштування. Це і є дружба у її всезагальній формі", — пише Кант [12, с 187]. Щоб людина не почувалася самотньою і безпорадною перед світом, їй потрібен друг, якому можна відкритися, висловити свої переконання і думки, друг, перед яким можна нічого не приховувати і порадам якого можна цілком довіряти. Дружба на підставі довірливості стосунків — найцінніше почуття.

Розрізняючи реальність людини в її здатності дружити та дружбу в її істині, Кант у понятті "дружба" виділяє три аспекти: ідею дружби, ідеал її, реальність стосунків. Щодо реальності стосунків, то філософ говорить про їх недосконалість. Підстави дружби він бачить покладеними, як уже сказано, в розсудку. Ідея дружби визначається на ґрунті поняття "міра". Міра людяності виявляє себе у здатності любити іншу людину так, як і себе самого. Кант говорить: "Максимум взаємної любові представляє собою дружба, а остання є ідеєю, оскільки служить мірою взаємної любові. Найвища любов щодо іншого — та, коли іншого я люблю так само, як самого себе" [12, с 185]. На тій підставі, що ідея і дійсність не тотожні, ідея дружби служить критерієм справжньої моральності стосунків.

Ідеал — це взірець стосунків. Він, з одного боку, опертий на міру (ідея дружби), а з іншого — на реальні приклади справді досконалих дружніх взаємин. Люди мають прагнути бути гідними дружби. Такими нас роблять людські доброчесності. Щастя зустрічі людини з людиною для щирого, приязного спілкування обґрунтовує М. Бубер. Філософ визначає спілкування, як "духовний образ природного зв´язку". Світ іншого — осереддя "дійсного буття Я, адже лише ставленням до іншого, до Ти, людина усвідомлює себе. Будь-яке дійсне життя є зустріч", — говорить філософ [4, с 21]. Зустріч із іншою людиною — подарунок долі. її не можна знайти, шукаючи. Двоє зустрічаються, і ця зустріч не опосередкована жодною практичною потребою,жодним попереднім знанням, жодним корисливим наміром. Відношення Я і Ти переживається як мета, як самоцінне.

Становлення культури стосунків здійснювалося в історії як культивування дружби. В античності основою дружби є предмет спільних зацікавлень. Вона базується на рівності сторін спілкування. Як така дружба включає агон — змагальність в інтелекті, в доблесті, відвазі, політичній мудрості тощо. Великою мірою саме під впливом агону зароджується грецька наука, зокрема філософія, а також мистецтво. Змагальність сторін у дискусії визначила розуміння філософії не як низки готових проповідей, повчань, сентенцій, міркувань, а як явища живого народження думки. Аргументованість, переконливість доведення, часом парадоксальність думки викликає інтерес та повагу до її носія. Краса думки — це те, що ніколи не набридає, вабить до себе кожну мислячу людину, а якщо викликає заздрість, тохіба що здорову.

Давньогрецька культура (навіть культ) дружби впливала на римську, а згодом на ренесансну. Інтерес діячів Відродження до творчого доробку одне одного, заснований на дружній змагальності, стимулював розвиток науки, мистецтва, суспільної думки тощо. За аналогією до античних способів вияву любо-мудрості (вчені бесіди-діалоги в академії Платона, у лікеях Арістотеля, у стоях Зенона) в добу Відродження діє Платонівська академія у Флоренції на чолі з Марсиліо Фичіно.

Поряд з дружбою, заснованою на рівності стосунків, під впливом ідей християнства культивується ідея дружби — безкорисливого служіння іншому (іншим). Цікавий історичний образ дружби знаходимо в стосунках Христа і апостолів. Христос — носій ідеалу стосунків. Підставою їх є ідея любові до людей: любові, що рятує від страху смерті (небуття, що є неминучим для егоїстично налаштованої людини). Христос проповідує любов між людьми та любов до істини, яку містить його вчення як шлях порятунку від смерті. Він як особистість втілює ідеал стосунків, оскільки послідовно утверджує в діяльності доброзичливість, налаштованість на добро та його практичне утвердження: допомога хворим, немічним тощо. Вища міра людяності виявлена в стражданні на Голгофі заради спасіння людей.

Реальність стосунків дружби втілена в постатях апостолів: вони вагаються у своєму ставленні до Христа. Пристають донього, надихаючись переконливою силою проповідей та практичних дій, але діють непослідовно. Іуда зраджує Христа, Петро тричі відмовляється від нього, Фома не вірить у божественність Христа. У біблійній повчальності розкрито різний рівень моральності стосунків, що можливі у дружбі. Христос приймає людей такими, якими вони є: з їх егоїзмом, себелюбством, обмеженістю. Отже, християнство доповнює античне поняття дружби рівних (за ознакою духовної вибраності) поняттям дружби, опертим на ідею гуманізму. Вона передбачає допомогу іншому, душевну розраду, духовну настанову тощо. Вона вимірює доброчесність не лише чеснотами роду та духу, а можливістю сходження людини від нижчого до духовно вищого — усвідомлення цінності добра та його практичного утвердження.

В ідеалі християнства названа здатність конкретизується як здатність сповнитися віри в іншу аж так, щоб запалитися її ідеями та предметно утверджувати їх (усвідомити іншу людину Богом). Без учнів, що утверджували ідеї Христа, його вчення ніколи не стало б основою світової релігії. Утвердженням ідей Христа, уже після його смерті на Голгофі, учні довели свою відданість у дружбі.

Реальною підставою дружби виступає цінність ідеї, яку утверджує особа — її носій — та якою запалює інших, підносячи їхній дух до всезагального. Така дружба оперта не на випадковість (збіг характерів, настроїв, уподобань тощо), а на міцний ґрунт морально плідної ідеї. Вона дозволяє згуртувати людей і стійко утримувати стосунки дружби доти, доки ідея бачиться гідною захисту та утвердження.

Згідно з ідеальним взірцем дружби, в добу середньовіччя складається лицарсько-світський ідеал дружби — служіння лицаря-васала своєму сюзерену. Добровільно покладаючи на себе васальні зобов´язання, він був готовий і на самозречення. В умовах, коли лицарі поділяли славу і небезпеку, боягузтво одного могло призводити до втрати життя і честі іншого. Тому вибір друга був дуже ретельним, і глибокою була прихильність друзів. Слово "хоробрий" (brave) було синонімом слова "доброчесний".

Сучасна культура виробила інтелектуальний тип дружби, заснований на принципі рівності сторін спілкування. Дружба живиться і підтримується змагальністю інтелектів, зосереджених на спільному пошуку істини. Реальним явищем такого типу дружби можна вважати наукові школи, що почали складатися в XIX ст. Нині розвиток науки здійснюється не вченими-одинаками, а колективами однодумців, налаштованих на розв´язання складних, часто кардинальних проблем, особливо в сфері наукового природознавства. В межах наукових колективів панує атмосфера дружньої співпраці, постійного обміну науковими ідеями. Стійкість спілкування зумовлюється сталістю предмета зацікавлення — науковою плідністю ідеї. Особливості характеру, особистих уподобань членів спільноти мають несуттєвий, другорядний характер. Вони сприймаються однодумцями толерантно, терпляче, тою мірою, якою не шкодять загальній справі. Звичайно ж, дружба стійко утримується у стосунках люблячих, якщо їхні почуття справжні. Адже любов неможлива без поваги до іншої людини, що передбачає дружнєспілкування.

Отже, історія становлення та розвитку феномена дружби, теоретична розробка поняття дружби засвідчують належність її до одної з вищих моральних чеснот. У дружбі, так само як у любові, людина реалізує свою суспільну сутність — людяність — у прямих і неопосередкованих формах.