Етика

18.4. Основні принципи морального спілкування

Спілкування як процес творення спільності (суспільності) у безпосередній та опосередкованих взаємодіях особистості чи людських спільнот покладає у собі певні позиції, що визначають якість процесу та кінцеві його наслідки. У спілкуванні людські світи розкриваються (об´єктивуються) або у формах взаєморозуміння, взаємоповаги, усвідомлення цінності світу іншої, або, навпаки, як руйнування, топтання одне одного. І. Кант наголошує, що принципом будь-якого спілкування є культивування доброчесності [Див.: 12, с, 182].

Тривалий період історії людства досвід творення стосунків людей з природою та всередині спільнот вкладався у традицію,дотримання якої бачилося умовою збереження життя. Традиція та ритуали (як форма вияву традиції) забезпечують певну сталість спілкування, очікуваність поведінки сторін, а, отже, ефективність результатів.

Інакше виглядає ситуація у розвинутих культурах. Роль організуючої форми тут виконує етикет. Однак він може виступати лише як форма, що маскує справжні наміри сторін. Етикет не має внутрішніх механізмів, що спонукали б на морально визначені вчинки. Він лише пропонує доцільну форму поведінки.

Якщо говорити про вихідні засади морального спілкування, то, звичайно ж, вони визначаються не формою, тобто не традицією чи етикетом, а потребою людини у взаємодії з іншими. Останнє ефективне за умови свідомого вибору морально визначених підходів до процесу спілкування. До вихідних принципів морального спілкування слід віднести налаштованість на злагоду. Це шлях применшення інстинкту егоїзму. Він сприяє допуску іншої людини у світ власних почувань, потреб тощо.

Ранні культури не випадково приділяють величезну увагу процедурам налаштованості на злагоду. Ритуали жертвування найдорожчим для людини виконували саме таку функцію. Жертвували богам первістків, а мисливці після спільного полювання пропонували одне одному кращі шматки здобичі. У такий спосіб суб´єкти спілкування створюють об´єктивні підстави для спільних злагоджених (а отже ефективних) дій та для подальших взаємодій на їх підставі. Зазначимо, що в названій ситуації стосунки справді створюються, адже вони є результатом свідомих зусиль сторін до злагоди попри природне бажання здобути кращу частину здобичі. У спілкуванні на чільне місце ставиться злагода (суспільність) стосунків порівняно з безпосередньою і більш нагальною в конкретну мить потребою в їжі. Спільність способу добування їжі усвідомлюється більш цінною, ніж її конкретна результативність у певний момент.

Налаштованість на злагоду не закладена в природі людини, а оперта на принцип розумного воління. Поступитися перед іншим, підпорядкувати власну потребу потребі іншої людини, усвідомивши її як таку ж важливу і навіть більш важливу, ніж власна потреба, означає усвідомити іншого метою спілкування. Лише визначившись у сенсі мети, людина стає також засобом для задоволення конкретної потреби іншої.

Налаштованість на злагоду — ефективний засіб творення досвіду спілкування. Неефективність його наслідків часто спричинена не байдужістю іншого, а обмеженістю чи позаморальністю потреби або відсутністю досвіду злагодженого спілкування. У всіх ситуаціях причина полягає у "недостатній навченості" розсудку (Кант).

Конкретним виявом налаштованості на злагоду є доброзичливість. При безумовності принципу доброзичливості як вихідного в стосунках слід виділяти два її типи: відношення доброзичливості безпосередньо із схильності (з почуття любові) та доброзичливість опосередковану (з почуття обов´язку і справедливості). "Благодійність із любові йде від серця, тоді як благодійність з обов´язку — швидше з принципів розсудку", — говорить Кант [12, с 177]. Спілкування зі схильності диктується нашою нагальною потребою в іншій людині. Любов — почуття, що відкидає розсудковість міркувань щодо якостей свого предмета. В любові, як показано в попередній темі, виявляється потреба людини в іншій, що визначилася для почуттів у сенсі мети — джерела їх (почуттів) життя.

Інший тип відношення виявляє дружнє спілкування. У ньому людина реалізує суспільну сутність, підпорядковуючи свою інстинктивну природу законам розумно вибудуваної логіки спілкування. Розумне регулювання об´єктивно зумовлене, в першу чергу, інтересом суб´єкта, що ініціює спілкування. Усвідомлення недосконалості власної чуттєвої природи дозволяє протиставити егоїзмові волі розумну волю, що оперта на принципі доброзичливості та справедливості.

Доброзичливість — складова попередньої налаштованості на злагоду і означає усунення будь-якої упередженості у стосунках. Вона узгоджена з принципом справедливості, що обертає наші емоційно-вольові структури з іншої людини на себе самих. Отже, дратівливість чи агресивність щодо іншого може диктуватися (а це явище досить типове) егоїзмом нашої природи. Розумність іншого, приязнь до нього з боку оточення, його доречність у будь-яких життєвих ситуаціях, виражена естетична міра спілкування, зрештою, зовнішня ефектність — найчастіші причини недоброзичливості з боку певної (іноді значної) частини його оточення.

Ставлення, продиктоване логікою егоїзму, — заперечення іншого на тій підставі, що він — кращий: розумніший, моральнішийтощо. Між тим, логіка розумного вибору відношення — це справедлива оцінка якостей іншої людини. У такий спосіб ми не лише збільшуємо поле добра (доброзичливістю спілкування), але і створюємо реальні підстави для морального самовдосконалення. Якщо реальний носій моральних чеснот співвіднесений з нами у діяльності спілкування, створюються підстави, спираючись на його моральний досвід, поглиблювати власний. Отже, усвідомлення причин власної антипатії до іншого здатне надавати почуттям вираженої моральної схильності: шанування чеснот іншої людини.

Названі логічні процедури дозволяють переводити інстинкт самозахисту у розумно визначений спосіб "самозахисту": захисту власної особи від власного егоїзму. Оскільки джерелами захищеності служать для людини її людські чесноти: розум, воля, справедливість тощо, плекання їх у собі надає людині гідності. Навіть якщо середовище не готове сприймати доброчесності людини, вона захищена зсередини: людські чесноти живлять її духовні структури, виявляючи себе в незламності духу, почутті самоповаги.

Гуманістично налаштована філософія від часів Сократа, спонукаючи людину на пізнання себе, дбає про розумний вибір вчинків для морального самоутвердження. Слід у цьому сенсі вирізняти "інстинкт егоїзму" від "розумного егоїзму". Останній є не чим іншим, як здатністю підпорядкування інстинктів розумно вибраній діяльності. Навіть якщо почуття воліють заспокоїтися на реальностях і не прагнути вищого, розумна воля спрямовує людину на моральне удосконалення. У взаємодії емоційної та логічної структур людського інтелекту оптимальною є їх організація згідно з принципом міри: моральної та естетичної. Принцип міри визначає, згідно з Арістотелем, гідне самоутвердження. Сказане дає підстави для висновку, що, діючи згідно з принципом справедливості щодо іншої людини, ми здобуваємо об´єктивні підстави для дотримання справедливості стосовно нас самих.

Стосунки, оперті на принцип справедливості, неабияк забезпечують також дотримання принципу поваги до інших людей. Принцип поваги потребує диференціації його змісту. Кант говорить про повагу права інших людей, називаючи її вищим серед обов´язків людини щодо інших людей. Філософ вимагає,"як святиню цінувати його". "В усьому світі, — пише він, — немає нічого святішого, ніж право інших людей. Воно недоторканне і непорушне. Прокляття тому, хто принижує право іншого і топче його ногами. Право людини має забезпечувати їй безпеку, воно сильніше за будь-яку зброю і надійніше за всілякі стіни" [12, с 178]. Пафос філософа продиктований просвітницьким поглядом на людину як моральну особистість, творча природа якої скута обмеженими соціальними умовами. Зауважимо, що Кант говорить про безумовність поваги права інших людей. Ідеться, в першу чергу, про права людини, визначені її належністю до роду людського: право на життя, право на власну думку, на самостійний вибір вчинку та на моральну відповідальність за нього. Принцип поваги прав людини — вихідний в організації суспільного життя і здатний виконати роль критерію моральності стосунків. Повага права людини — це апріорний моральний закон, дотримання якого могло б гарантувати усунення страждань, окрім тих, які несуть хвороби та нещаснівипадки.

Однак оскільки людство поки що не живе згідно з принципами розумного і оскільки узурпація прав одних іншими є типовим явищем, суспільство тримається скоріше на "інстинкті доброти", ніж на безумовності поваги права людини. В розумно організованих суспільствах повага права людини гарантуєтьсязаконом.

Інший аспект дії принципу поваги опертий на конкретні моральні підстави: наявність в особистості людських чеснот, що спонукають на повагу, схиляння, шанування. Спілкування, у якому утверджуються людські якості іншої, виявляючись у повазі до неї, засвідчує його злагодженість, а отже — творчий характер. Воно породжує атмосферу культивування людських доброчесностей.

Аналіз причин, чому приязне спілкування не усталилося як норма людських взаємин, свідчить: стосунки не є даністю. Вони є процесом становлення людяності спілкування. Спілкування — це зустрічний рух до взаємного порозуміння, що досягається терплячим і коректним входженням у духовний світ одне одного. Терплячість потрібна особливо у ситуації ґрунтовного розходження позицій. Повага права на свою думку не означає поваги до змісту самої думки. Моральною буде позиція, що допомагає людині подолати хибні уявлення, а отже, і допомагає уникати помилок у життєвому виборі.

Скажімо, неморально дозволяти студенту легковажити своїм обов´язком здобути належну фахову підготовку. Повага до нього як до особистості ставить перед необхідністю у професійно зорієнтованому спілкуванні (скажімо, на іспиті) вимагати належного оволодіння знанням та уміння ґрунтовно, аргументовано викладати його зміст. "Дарувати" оцінку, незаслужено підвищуючи її, означало б не поважати його людської гідності, піддавати сумніву здатність опанувати фаховими знаннями та вміннями.

Принцип поваги права людини ставить перед необхідністю неупередженого ставлення також до людини, що схибила проти моралі. Принаймні, вона має право бути вислуханою, адже між мотивами і наслідками вчинків, як відомо, далеко не завжди наявна відповідність. Окрім того, одиничний вчинок не можна зводити у принцип моральної оцінки. Принцип справедливості може продиктувати не осуд іншої, а співчуття, якщо відкривається, що людина вже давно засудила сама себе і продовжує картати за скоєне.

Визнання права іншого на самостійний пошук шляхів до добра і, зрештою, на можливі помилки на цьому шляху виражається у вигляді співпереживання, співучасті у долі людини. Грецька античність ґрунтовно осмислила проблему відношення до особи, що силою обставин опинилася перед низкою життєвих випробувань. Намагаючись уникнути нещастя (власного та не завдавати його іншим), Едіп — герой грецької міфології та однойменної трагедії Софокла — неухильно наближається до неминучого. Однак він трагічна особа не тому, що, хай мимоволі, але скоїв злочин. Він трагічний герой тому, що сам карає себе за скоєне, не посилаючись на волю богів. Арістотель, визначаючи об´єктивну підставу співпереживання особі, що крокувала по життю через спроби і помилки, першою і найголовнішою називає "гідність характеру".

Співпереживання як моральний принцип цінне вираженою в ньому повагою права іншої на власний вибір; переживанням долі іншого як власної, а отже, прощенням помилок, що спричинили нещастя. Зрештою, у ньому наявна вдячність за просвітлення розуму і почуттів — за досвід, що вдалося здобути нетакою дорогою ціною, яку заплатила за досвід трагічна особа. Здатність співпереживання морально цінна, оскільки воно (співпереживання) гармонізує стосунки, відроджуючи взаєморозуміння сторін.

Отже, правомірно розглядати співпереживання не лише як категорію естетичної свідомості (катарсис), але також як принцип моральнісного відношення. Поширеність його у стосунках, особливо в час трагічного розвитку суспільних подій чи в житті окремої людини, породжує відчуття захищеності перед долею. Включення людини з усім комплексом її проблем у світ інших людей — це вияв довіри до неї, до її людських якостей. Порада, розрада — вагомі чинники повернення надії на краще. Вони дають наснагу на протистояння життєвим негараздам. Співпереживання здатне відродити людину, повернути її до життя, адже життя ми відчуваємо не лише як фізичну реальність. Атмосфера розуміння — психічно сприятлива для духовного відродження. Найстрашнішим злом стає, як не парадоксально, не осуд, а байдужість інших.

Втрата культури співпереживання породжує відчуття безпорадності людини перед світом, вона почувається непотрібною іншим, а отже, втрачає сенс життя. Навіть перед порогом рідної домівки герой Кафки не відчуває ні тепла, ні затишку. Все навколо чуже. "Чим більше мовчиш біля дверей, тим сильніше відчуження", говорить герой оповідання "Повернення додому". Лише вночі, коли усі навкруги сплять, ти можеш взяти на себе добровільну їх охорону і тим здобути відчуття сенсу. "Чому ти не спиш? Хтось повинен не спати, так вже ведеться. Хтось повинен бути насторожі" ("Вночі").

Поряд із сутнісно визначеними характеристиками морального спілкування, що оперте на принципи справедливості, поваги, правди, співпереживання, доцільно розрізняти доброчесності спілкування, пов´язані з зовнішнім налаштуванням на нього. Щирість, привітність, відкритість, ввічливість, дружність, послужливість, витонченість манер, люб´язність — риси спілкування, які, згідно з Кантом, "самі собою доброчесності, хоча і в малому". Названі характеристики поведінки сторін спілкування є зовнішнім виявом потреби в злагоді. Звичайно, вони забезпечують порозуміння за умови, що кожна зі сторін виявляє щирість, привітність, відкритість тощо. Це характеристикиспілкування, що оперте на сферу людських почуттів. Налаштуватися на приязнь до іншого означає організувати власні психічні структури на взаємодію. Зберігати люб´язність, ввічливість, навіть тоді, коли спілкування не розгортається у бажаному напрямку, означає щомиті зберігати надію на порозуміння.

Дисципліна почуттів — один із найвагоміших чинників повноцінного спілкування. Досягається вона усвідомленням потреби своїми людськими якостями створювати підстави для спілкування. Кант, характеризуючи витонченість як рису спілкування, пише: "Витонченість — це шліфовка грубості. Люди доти шліфуються і притираються, доки не починають підходити одне одному" [12, с. 182].

В етичній теорії Нового часу принцип налаштованості на злагоду визначається як толерантність (від лат. tolero — терплю, витримую). Як етичний принцип його ввів у науку Дж. Локк у трактаті "Листи про толерантність" (1688 p.). Філософ говорить про важливість терплячості у таких питаннях, як, скажімо, вибір людиною віри. Якщо церква буде втручатися у вибір і вдаватися до примусу, віра буде нещирою. Говориться також про терплячість у стосунках церкви і держави. Кожна з цих інституцій, каже філософ, має виконувати своє коло зобов´язань і не втручатися в чужу сферу. Вони мають співіснувати на засадах толерантності.

Актуальність проблеми біля її витоків визначалася духом європейської культури післяреформаційного часу. Звільнена людська думка почала шукати істину не у сфері традиційних цінностей, а з урахуванням нового контексту стосунків, опертих на діалогічність досвіду. Істини, ґрунтом яких є традиція (звичаєва, віросповідна), утверджують сталість образу світу, створеного Богом, та порядку в ньому, запровадженого вищою силою. Новий час вводить поняття "двоїстої істини", а отже, необхідність враховувати як "істини серця" (віра), так й істини розуму (пізнання). Всередині себе ці поняття також диференційовані, а тому гуманним є підхід, що визнає різницю вір і різницю шляхів до істини. Особистість, яка шукає свої шляхи до неї, заслуговує, принаймні, на терплячість. Толерантність історично складалася як порозуміння, що не дається злагодженою взаємодією сторін, а викликане необхідністю утримуватися відконфліктів, які можуть набути непримиренного характеру [Див.: 15, с 330—331].

Принцип толерантності не виключає діалогу та морального спротиву позиції, що заперечує цінності моралі та культури загалом. Він передбачає визначеність позиції, утвердження її, але засобами, що не нищать істину та не заперечують цінності особи — носія іншого, відмінного типу досвіду.

Зростаюча актуальність принципу толерантності пов´язана із ситуацією стрімкої індивідуалізації досвіду та усвідомленням особистістю його цінності. Виховні зусилля видаються малоефективними тою мірою, якою виховний ідеал виходить з певних апріорних моральних принципів, що не реалізуються в дійсності з необхідністю, а тому видаються схоластичними. Принцип толерантності ставить перед необхідністю розведення у виховному процесі двох життєвих позицій до рівня, де виявляється справжній масштаб їх протистояння. Це, з одного боку, гонитва за чуттєвими задоволеннями, часто сумнівного ґатунку, що їх пропонує життя, а з іншого — свідоме моральне саморегулювання, плекання доброчесності. Перше спокусливе своєю легкістю і зовнішньою ефектністю. Друге видається обтяжливим і малозрозумілим з огляду на перспективи, особливо у молодому віці, коли людина налаштована на осягнення зовнішнього світу та на самоутвердження шляхом укорінення в ньому. Жодним чином не заперечуючи цієї налаштованості, варто запропонувати розв´язати питання: чи таким неминучим є шлях до надмірностей при виборі насолод життя, чи все ж гідним буде вибір, що не зробить людину рабом пристрастей? Ідея "міри", або "середини" у виборі обґрунтована в етиці Арістотеля, не занурюючи людину в аскезу, дозволяє їй зберігати моральну гідність. Зрештою, чи ж просто здобувати над собою перемоги, що дають реальні підстави для почуття людської гідності? Отже, пропонуючи дві моральні позиції з огляду на наявні в кожній можливості самоутвердження, педагог виходить з принципу толерантного ставлення до різних за ціннісним змістом життєвих установок та поваги до суб´єктів вибору.

Принцип налаштованості на злагоду і взаєморозуміння, на взаємну повагу має зберігатися і тоді, коли спілкування має чітке практичне спрямування, яким є, скажімо, ділове спілкування. Сторони, задіяні у ньому, зорієнтовані на кінцевийпрактичний результат. Кожна із них виходить з усвідомлення того, що тиском, сваркою навряд чи вдасться досягти бажаного. Тому ділові стосунки і починаються, і розгортаються у бажаному напрямку, коли сторони демонструють злагоду. Тут не важать особисті стосунки, симпатії чи антипатії, оскільки вони шкодять справі. Тобто, це ритуалізований і формалізований вид спілкування, в якому люди задіяні не як носії особистісних якостей, а як виконавці певних функцій.

"Особливості ділового спілкування зумовлені тим, що в ньому беруть участь люди, наділені певними повноваженнями від своїх підприємств та організацій. У межах цих повноважень вони повинні виконати замовлення організацій, захистити їхні інтереси, бо за це вони отримують заробітну платню. Мета ділового спілкування — викликати у партнерів взаємне бажання діяти певним чином" [9, с 19]. Оптимальне призначення спілкування — запобігання конфліктів і досягнення мети, що зумовила необхідність спілкування.

Отже, чи то дружнє спілкування зі взаємної приязні, чи то спілкування з необхідності (ділові стосунки) — щоразу воно має виходити з таких принципів: терплячість, повага, справедливість, приязнь. Відповідальна мораль, оперта на принцип розумного вибору шляхів спілкування, стає особливо необхідною, коли стикаються між собою людські пристрасті та інтереси. Здоровий глузд вибирає їх із необхідності: поступаючись перед іншим з потреби зберегти злагоду, суб´єкт отримує змогу реалізувати особисті інтереси.

Проблема, перед якою опинилася сучасна цивілізація, часто пов´язана не стільки з небажанням приязного спілкування, скільки з відсутністю здібності до нього. Описуючи цей феномен, К. Лоренц пояснює його втратою традиції, зміною способу життя та структури сім´ї. Навички спілкування, що виробляються у стосунках матері та дитини, старших братів і сестер з молодшими і стають вихідними у формуванні дитини, нині втрачені. Люди, позбавлені безпосереднього приязного спілкування у дитячому віці, практично назавжди втрачають можливість утвердитися у приязному спілкуванні. Цей феномен є ознакою хвороби, найгірший симптом якої — "тяжке або навіть незворотне ослаблення здатності до людської симпатії" [14, с 48].

Отже, спілкування, зберігаючи сутнісну визначеність процесу творення суспільності, спирається як на чуттєві спонуки, так і на усвідомлену потребу. Здоровий глузд, що диктує злагоджену поведінку всупереч пристрастям, вибирає шляхи творення злагоди, згідно з принципами поваги, взаєморозуміння, визнання права іншої людини, справедливості тощо.