Етика

18.5. Спілкування — джерело виховання і самовиховання

Спілкування — невичерпне джерело виховання і самовиховання. Виховні його можливості правомірно диференціювати, виділивши три основні шари спілкування і, відповідно, три рівні творення досвіду спілкування. По-перше, це неформальне спілкування у конкретному середовищі, до якого людина належить уже самим фактом народження. У першу чергу — це сім´я, а також ближнє оточення. У міру розширення досвіду особи розширюється середовище спілкування, що його ініціюють як середовище, так і окремий суб´єкт. По-друге, спілкування особи та суспільства як певного цілого, що утворюється безпосередніми та опосередкованими зв´язками з соціальними інститутами, наявними у державі, з духовними та матеріальними досягненнями суспільства тощо. В названі стосунки особа включена об´єктивно — як свідомий суб´єкт діяльності, як носій досвіду стосунків, як творець матеріальних та духовних цінностей у певному соціальному просторі у певний історичний час. Третій шар стосунків можна визначити як спілкування, ініційоване особистістю і спрямоване на удосконалення суспільних стосунків, ідеальний образ яких живе у свідомості особи і визначився як принцип її зв´язків зі світом. Названий рівень спілкування утверджує моральність як самоцінну, тобто є творчістю у сфері морального життя. У цьому процесі, що звернений особою також на себе саму, відбувається самовдосконалення.

Конкретизуючи окремі аспекти діяльності спілкування у трьох названих рівнях, звернемо увагу, що вони не відокремлені один від одного. Повнота розгортання суспільної сутності людини досягається у їх взаємодії та реалізується в них. Щододуховно-формуючих можливостей спілкування, то воно має все-проникний характер і є організуючою силою життя суспільства, людства і окремої особистості. Творення специфічно людського життя у всьому багатстві цього поняття здійснюється у спілкуванні й на його основі.

У постійних взаємодіях, об´єктивно зумовлених потребою творення умов життя, люди формують одне одного та змінюють світ навколо себе у розумно визначений спосіб. Живий процес обміну людськими сутнісними силами створює естафету невмирущості життя, його постійного функціонування та розгортання. Процес спілкування має творчий характер, оскільки у ньому відбувається обмін досвідом умінь, знань, уявлень тощо. Духовним світом інших живиться кожна конкретна особистість, стаючи натомість джерелом збагачення їх досвіду. В цій естафеті беруть участь як попередники, так і сучасники, створюючи неперервність функціонування досвіду. Предмет спілкування — усе багатство людських знань, умінь, ідей, уявлень тощо, об´єктивоване в змісті науки, у художніх образах мистецтва, в матеріально-речовій предметності, що концентрує творчі уміння. Назване багатство засобів опредметнення людського духу утворює символічну реальність — органічне середовище живлення людського розуму і почуттів.

Конкретизованою суспільністю є соціальне середовище, у якому кожна людина отримує перший досвід спілкування. Найбезпосереднішим середовищем для кожної людини, що входить у життя, є сім´я. Геґель визначає атмосферу сімейних стосунків, як "моральний дух". Називаючи його необхідною складовою шлюбу, філософ говорить, що природна визначеність статей завдяки своїй розумності отримує інтелектуальне і моральнісне значення.

Засади соціальності, що здобуваються у безпосередніх сімейних стосунках, у щирому неформальному спілкуванні, озброюють досвідом доброзичливого, щирого реагування на світ, виховують здатність чути і розуміти іншу людину, формують потребу спілкування з іншою як самоцінну. Характеризуючи закономірності процесу соціалізації особи у сім´ї, Геґель пише: "Перше наявне буття є природне наявне буття у формі любові і почуття сім´ї; індивід тут скасував свою непокірну особистість, відмовився від неї і знаходиться зі своєю свідомістю всередині певного іншого" [6, с 59].

Невідчужена атмосфера сімейного спілкування, за умови, що вона справді має місце, формує досвід ставлення, який Кант визначає, як "інстинкт суспільності". Небайдужість до іншої людини — ефективний чинник зменшення природного егоїзму, а в ситуації крайньої небайдужості, що дається любов´ю, егоїзм відсувається далеко в глибини психіки, актуалізуючи "інстинкт" альтруїзму. Родинні стосунки часто демонструють домінування альтруїзму як у відношенні батьків до дітей, так і навпаки. Належний рівень досконалості спілкування, навички якого закладає сім´я, відіграє вирішальну роль у подальшій соціалізації особистості. Зокрема, виховується стійке несприйняття аморалізму стосунків. Виробляється моральний "імунітет" проти будь-яких негативних впливів. Альтруїзм конкретизується в усвідомлений захист честі та гідності іншої людини, у доброзичливість стосунків, що набувають ролі морального принципу.

Однак стосунки, носієм яких є певне середовище, — лише клітина у загальному процесі розгортання життя. До того ж середовище схильне консервувати стосунки і коригувати цей процес запереченням цінності досвіду стосунків, що не вписуються у його межі.

Консервуючі тенденції середовища зазнають певного заперечення втручанням у них інституціональних суспільних форм, що коригують стосунки у неформальному середовищі на їх відповідність потребам соціального цілого. Держава як "об´єктивний дух" або "надіндивідуальна цілісність" є регулятивним началом людського спілкування. Суспільство об´єктивно визначає зміст і способи спілкування відповідно до сформованого ним ідеального образу стосунків. На цьому їх рівні особа визначається як соціальний суб´єкт. Яким є спосіб спілкування, такими є і його носії — люди. І навпаки, якими є носії образу спілкування, тобто який рівень досконалості вони опанували, таким є і суспільне життя.

Образами спілкування відрізняються історичні епохи, культурні регіони, соціальні угрупування тощо. Кожна людина визначається у бутті залежно від того, який рівень суспільного досвіду вона опанувала. Особистість своїми людськими якостями, зокрема рівнем моральності, відображає рівень моральності соціальних стосунків. Дбаючи про гарантоване їх відтворення, суспільство цілеспрямовано впливає на особу. Численні соціальні інституції регулюють стосунки виробництва і розподілу, здійснюють адміністративно-правове регулювання, регулювання процесу освіти і виховання громадян тощо. Зусилля, що витрачаються на введення особи у межі досвіду та його опанування, диктуються потребою збереження суспільства як певного цілого. Виховання зосереджується на становленні особи — носія очікуваного типу світобачення та відповідного йому способу взаємодії зі суспільним цілим.

Слід однак мати на увазі, що суспільне життя як феномен ніколи не вкладається у "задані" межі стосунків. Розмаїття наявних у ньому тенденцій створює простір розгортання людського духу, виводячи особу на нові рівні досвіду ставлення до світу, до духовних і матеріальних цінностей, зрештою — до себе самої.

Творчий характер стосунків, що їх ініціюють суб´єкти спілкування, засвідчує: суспільність людини багатша за історично-конкретні прояви її якостей. Творчі можливості розгортання людяності зв´язків визначаються на ґрунті свободи. Свідоме спрямування на досконалість наявне у природі людини, про що свідчить історія, сповнена прикладів краси людських учинків. Вони вкладаються у прагнення утвердитися найдосконалішим способом, щоб залишитися у пам´яті людей — "подарувати" своє життя суспільству. Найбільш апробований шлях до моральної досконалості — формування себе згідно з ідеальним моральним взірцем. Згадаймо хоча би приклади послідовної аскези, що покладалася на власну чуттєву природу прихильниками і виразниками християнської віри у добу середньовіччя. Наслідування прикладів святих та мучеників, поширене явище того часу, відображає усвідомлену потребу сформувати себе відповідно до ідеального взірця людини.

Інший шлях до досконалої людяності пропонує етична теорія. Вона утверджує ідею діяльнісного відношення людини до навколишнього світу та до себе самої. Пізнавальна діяльність, спрямована суб´єктом на себе, дозволяє віднайти у собі природою покладені здібності, а отже, послідовно удосконалювати їх, щоб утвердитися як неповторна особистість, а не як "копія" наявного взірця. І. Кант, розглядаючи питання морального виховання, спеціально наголошує, що вихователі не повинніутруднювати молодь "прикладами так званих благородних (над-доброчесних) вчинків, а звертати головну увагу на обов´язок і на ту гідність, яку людина повинна і може досягти у власних очах від усвідомлення того, що вона не порушила обов´язку..." [11, с 419].

Філософ бачить стимули, що спонукають до самопізнання та удосконалення, у потребі людини почуватися гідною самоповаги та заслужити повагу з боку інших. Чого людина боїться найбільше, — це почуватися негідною, виглядати нікчемою у власних очах.

Внутрішня спонука на самопізнання та самоутвердження відповідно до поняття "міра моральності" не покладена в природі людини. Скоріше, як ми неодноразово відзначали, її природа стихійна. Суспільні регулятиви, якщо і народжують потребу самоудосконалення, то вкладають його у межі наперед заданого взірця досконалості. Ні одна, ні друга ситуація не дозволяє людині віднайти для неї органічний спосіб моральнісного самоутвердження.

Не менш важливою є виховна проблема: віднайдення переконливих засобів спрямування особи на самопошук. Філософська етика розглядає це питання як одне з основних у теорії виховання. Формулюючи проблему, І. Кант у заключній частині "Критики практичного розуму" — у розділі "Вчення про метод чистого практичного розуму" — ставить як одну з найважливіших проблему методу морального виховання. Під ученням про метод розуміють "той спосіб, яким можна сприяти проникненню законів чистого практичного розуму в людську душу і впливу на її максими, тобто яким чином можна було б об´єктивно практичний розум зробити і суб´єктивно практичним" [11, с 487]. Проблема виховання полягає у тому, щоб не лише допомагати опанувати зовнішньою стороною стосунків, але й у тому, щоб вони були оперті на моральність переконань.

На шляху людини до самопізнання важливу роль відіграє усвідомлення морального обов´язку перед самою собою. І. Кант у "Лекціях з етики" окремо виділяє розділ "Про обов´язки перед самим собою". Пояснюючи моральну цінність цього виду обов´язку, він пише: "...Якщо людина безчестить свою власну особу, чого ж іще можна вимагати від неї? Хто переступає обов´язок перед самим собою, той відкидає людяність, а тоді вінвже більше не в змозі виконати обов´язок перед іншими" [12, с 121]. Обов´язок перед собою стосується не якихось практичних вигод, а зосереджений навколо поняття "гідності людяності". З обов´язку перед собою людина покликана обмежувати чуттєві пристрасті, що можуть спонукати на негідні вчинки. З обов´язку перед собою вона не має безмежної свободи. Філософ розглядає обов´язок перед собою як вихідну умову і початок усякої моральності. Останнє зрозуміло, якщо брати до уваги, що людина не може знати будь-що про світ іншої, якщо вона не знає сама себе і не знає шляхів до себе. Знання іншої, а отже, мораль-нісна взаємодія з нею, дається досвідом самопізнання.

Арістотель, приділяючи велику увагу морально доброчесним відносинам людини з іншими, говорить, що можливість справжньої доброчесності лежить через самопізнання. На прикладі поняття "дружба" він показує діалектичний зв´язок відносин з собою та відношення до інших: "Прояви (або ознаки) дружби до довкілля, за яким і визначаються дружби, здається, відбуваються зі ставлення до самого себе" [1, с 249]. Справді, щоб знати, що є добро для іншої людини, потрібно знати, чим є добро для себе самого. Друга визначають по тому, чим усі прояви дружби щодо себе самого він поширює також на відносини з іншими. Справді моральнісне відношення людини до інших виявляється у доброчесних вчинках — у реальному добрі. Останнє є виявом доброчесного ставлення до себе самого — з поваги до себе. Підсумовуючи думку щодо цінності "дружби з собою", Арістотель пише: "Якби усі змагались у прекрасному і спрямовували свої сили, щоб здійснювати найпрекрасніші вчинки, тоді у суспільстві було б усе, що потрібно, а у кожної окремої особи були б найбільші з благ, оскільки доброчесність саме таке благо" [1, с 258].

Самопізнання — необхідна умова для суб´єкта віднайти себе у діяльності, спрямованій на свідомий вибір добра та його послідовне утвердження. У діяльності особа відкривається сама для себе рівнем чеснот та набуває підстав для самоповаги. Що є людина насправді, відкривається для інших і для неї самої через вчинки, адже добро завжди особистісне, хоча у ньому і відсвічує всезагальне. Складність, що супроводжує особу, навіть налаштовану на добро, — у віднайденні шляхів до нього. Гегель говорить, що добро є дійсним у суб´єкті й виявляє себе якморальність у єдності об´єктивного та суб´єктивного добра у його істині. Інакше кажучи, це всезагальне добро, що конкретизоване діяльністю суб´єкта і набуло реальності завдяки його добрій волі. Щодо спонуки на моральне добро, то вона бачиться у здійсненні справедливого, у турботі про власне благо (моральне) та благо у всезагальному сенсі.

Людина зобов´язана пізнати себе як носій волі та здійснити свою волю у добрі з обов´язку перед собою. Добро є "істина суб´єктивної волі". Оскільки воля недобра від природи, стати такою вона може лише завдяки зусиллям з її налаштування на добро. Боління до добра, щоб воно стало дійсним, має реалізуватися у діяльності суб´єкта. Поза цим воно залишається абстракцією. Добро, що є наслідком суб´єктивної волі до добра, тобто добро, що з наміру стало реальністю, наближає людину до безсмертя. Налаштовуючи особу на самовиховання, Геґель показує, що лише на шляху самопізнання та самовиховання вона може утвердитися як справді творча особистість. "Просвіта розсудку робить людину розумнішою, але не робить її кращою... Жодна прописна мораль, жодна просвіта розсудку... не можуть повністю завадити тому, щоб виникли погані схильності, щоб вони досягли значного розвитку; людина повинна сама чинити, сама діяти, сама приймати рішення, а не щоб інші діяли за неї — в протилежному випадку вона не що інше, як проста машина...", — пише Геґель [5, с 58—59]. У діяльнісному добрі особистість утверджує себе як суб´єкт творчості, а не як випадкова людина, знаряддя чужої волі.

Відмінне між типом досвіду, що вкладається у поняття "соціальний суб´єкт" та у поняття "творча особистість", знаходить ґрунтовне пояснення у Канта. Він розрізняє "емпіричний" характер, схильний піддаватися зовнішнім впливам, а отже, нестійкий, такий, що змінюється під дією зовнішніх чинників. Інший тип — це "інтелігібельний" характер, або "умоосяжний", якому властивий "імунітет" щодо зовнішнього середовища. Якості останнього — наслідок свідомих зусиль з гартування волі та спрямування її на добро. Цей тип характеру вкладається у поняття "творча особистість". Принцип свідомого вибору морального добра для нього є визначальним.

Іншим аспектом справи є наявність у суспільстві моральніс-ної атмосфери стосунків. Щодо особи вона виступає як сприятливе середовище, тобто таке, у якому цінується добро, а суб´єктдобра утверджується у самоцінності його людських якостей. Ця атмосфера не створюється сама собою, а є результатом свідомих зусиль спільноти. Суб´єкт морального вибору одночасно є також суб´єктом моральної оцінки власних вчинків як з огляду на їх результативність, так і відповідності у них мети та засобів. Як носій досвіду свідомо вибраного та реалізованого добра, особа — суб´єкт адекватної оцінки вчинків інших. І. Кант вважає плідним таке спрямування методу аналізу вчинків, при якому "важливо перетворити оцінку згідно з моральним законом у природне заняття, супутнє нашим власним учинкам", розгляд свобідних учинків інших перетворити на своєрідну звичку і удосконалити її.

Єдністю морально усвідомленого ставлення особи до суспільства (і до себе як його складової) та моральнісного відношення суспільства до особистості досягається моральність спілкування, плідна для творчості у сфері суспільного життя. Особа — суб´єкт морального пізнання та самопізнання — утверджує себе у бутті як свобідна творча особистість.

Література

  1. Аристотель. Никомахова этика // Аристотель. Соч.: В 4 т. — М.: Мысль, 1983. — 830 с.
  2. Архангельский Л. Дружба // Философская энциклопедия: В 5 т. — М.: Советская энциклопедия, 1962. — Т. 2. — С. 76—77.
  3. Бердяев Н. Смысл творчества // Бердяев Н. Философия свободы. Смысл творчества. — М.: Правда, 1980. — 607 с.
  4. Бубер М. Я и Ты // Бубер М. Два образа веры. — М.: Республика, 1995. — 464 с.
  5. Гегель. Работы разных лет: В 2 т. — М.: Мысль, 1970. — Т. 1. —671с.
  6. Гегель. Философия права // Гегель. Соч. — М. —Л.: Соц-экгиз, 1934. — Т. 7. — 380 с.Гельвеций К. А. Об уме. — М.: Огиз, 1938. — 395 с.
      1. Гжегорчик А. Духовная коммуникация в свете идеала ненасилия // Вопр. философии, 1992. — № 3. — С. 54—64.
  7. Здоровенно В. Культура ділового спілкування. — Дрогобич: Коло, 2001. — 128 с.