Земельне право України

4. Початковий період входження до складу Російської імперії (XVIII - початок XIX сторіччя)

Загальна характеристика правового регулювання. У розглядуваний період в Україні продовжували застосовуватися положення Литовського Статуту 1588 р.217 У 1831 р. за поданням Полтавського Генерального суду і пропозицією М. Сперанського магдебурзьке право було скасовано сенатським указом, який після імператорського затвердження набув сили закону. Регулювання за допомогою звичаєвого права все більше замінюється на регулювання правом писаним. Указом від 25.06.1840 на т. з. «західні губернії» було поширено дію загального законодавства імперії, дію Литовського статуту припинено. Починаючи з 1842 р. в Україні майже в повному обсязі замість чинного раніше законодавства починає застосовуватися загальноросійський Звід законів.

Право власності на землю. Різні правові режими були характерними для різних форм землеволодіння: приватного (міщан, селян, дворян) та надільного селянського у двох формах - общинній та подвірній. У 1785 р. до Соборного уложення 1649 р. було внесено норму, де визначалося поняття «право власності на землю». За цією нормою розуміння права власності наблизилося до класичного, прийнятого у римському цивільному праві. Царською Грамотою на права, вільності та переваги благородного російського дворянства від 21.04.1785 було передбачено, що право власності на землю дворян поширюється не лише на її поверхню, але і на води та надра.

У 1801 р. царським указом (від 12.12.1801224) було надано право купецтву, міщанству та державним селянам купувати землі, не заселені кріпосними селянами. 20.02.1803 в Указі про відпуск поміщиками своїх селян на волю за укладенням умов, на спільній згоді заснованих, у п. 8 було передбачено право селян відчужувати землю, за єдиним обмеженням: ділянки не повинні були подрібнюватися менше 8 десятин. Вважалося, що економічно ефективне господарство на меншому наділі вести неможливо.

1842 р. царським указом поміщикам надано право укладати із селянами договори про передачу їм ділянок землі у користування за встановленими повинностями, з прийняттям селянами, які уклали договір, назви зобов´язаних селян. 1848 р. поміщицьким та кріпосним людям надано право купувати та набувати у власність землю. Внаслідок дії перерахованих указів почалися збільшуватися площі приватного землеволодіння, що набувало товарного характеру. Наприкінці першої половини XIX сторіччя лише на Лівобережній Україні, Катеринославщині та Херсонщині понад 34,5 тис селян мали у власності понад 86 тис. десятин землі. Земля почала ставати об´єктом оренди.

Право власності на земельну ділянку поширювалося на ліси, надра та повітряний стовп в її межах (ст. ст.. 424, 386-392 т. X ч. 1 Зводу законів).

Колонізація. У 1764 була утворена Новоросійська губернія із центром в Одесі. Був також затверджений «Высочайше конфирмованный план о раздаче в Новороссийской губернии казенных земель к их заселению». Згідно з «Планом» заохочувалося переселення, землі поділялися на землі державних поселян, поміщицькі та військові, які відрізнялися за умовами отримання, режимом, оподаткуванням. Ділянки надавалися за умови їх заселення. Передбачалося наділення військовослужбовців ранговими землями. Право власності надавалося не лише дворянам, а й представникам нижчих станів, переселенцям з інших країн - німецьким колоністам, менонітам та ін.

Оренда землі. З приєднанням Литовського князівства до Російської імперії поземельні відносини чиншовиків та поміщиків, раніше регульовані Литовським Статутом та магдебурзьким правом, були визнані урядом. Законне володіння майном та користування своїми попередніми правами за законами князівства було визнане у 1792 р. маніфестом Катерини II.

Ст. 387 Зводу законів Російської імперії, Том X ч. 1, закони цивільні, передбачала оренду землі без будівель, визначала право на зведені будівлі; ст. 1692 передбачала оренду землі, що перебуває у довічному володінні, містила багато інших положень, присвячених оренді землі. Належна нормативно-правова база, а також існування надлишків земель у поміщицьких землеволодіннях створили передумови для розвитку оренди землі.

Земельні сервітути та регламентація сусідських відносин. «Права, за якими судиться малоросійський народ» закріплюють вже відоме положення про право користування здавна існуючими шляхами (гл. 17 арт. 20), відтворюють норми Литовського Статуту про можливість проїзду та проходу по здавна існуючих дорогах у межах приватних землеволодінь (гл. 18 арт. 4 «Прав ...»), норми щодо угідь на чужих земельних ділянках, щодо права зводити будівлі зі скатом даху та спуском із неї води на чужу земельну ділянку (гл. 18 арт. 13), щодо підведення води до своєї земельної ділянки (гл. 19 арт. 20), щодо заборони проведення води на свою земельну ділянку, які спричиняють відвернення русла річки від її звичайного усталеного напрямку, спорудження загати на шкоду іншим землевласникам (гл. 18 арт. 2).

В Україні визнавалися права користування публічними дорогами, які встановлювались законодавчими актами, перші з яких з´явились у II чв. XVII століття. На думку Р. І. Марусенка, такі права можна вважати земельними сервітутами, хоча дане питання залишається у правовій доктрині дискусійним. З прийняттям Катериною II Інструкції землемірам від 13.02.1766 та Інструкції межовим губернським канцеляріям і провінційним конторам від 25.05.1766 дороги були виключені з числа земель, що перебували у приватній власності.

У складеному протягом 1804-1807 рр. Зібранні малоросійських прав регламентується розміщення багаторічних насаджень та господарських будівель біля сусідської межі, відведення води на сусідню земельну ділянку (гл. 20 § 145), відчуження бортей та разом із ними права проходу до них крізь чужі землі238. Багато таких норм, характерних для правової системи України у XVIII ст. і навіть раніше, були запозичені з Саксонського зерцала та Литовських статутів.

Звід законів Російської імперії 1840 р. установлював, що право поземельної власності могло бути обмеженим правом участі у користуванні та вигодах чужої земельної ділянки, та правом угідь у такій земельній ділянці.

Право участі у користуванні та вигодах чужої земельної ділянки могло встановлюватись для необмеженого кола осіб (право загальної участі) та для певної, визначеної особи - право приватної участі (ст. 433 т. X ч. 1 Зводу законів). Зміст права загальної участі становило користування великими дорогами. Право приватної участі, наприклад, передбачало право володільця млина підвищувати рівень води чи підтоплювати сусідню земельну ділянку, якщо це було потрібно для роботи млина241. Особа, яка користувалась частиною чужих земель, мала право вільно проходити чи проїжджати до них крізь землі, які належали іншим особам (ст. 448 т. X ч. 1 Зводу). Законодавство визначало ширину доріг для проїзду, проходу, встановлювалася вимога влаштування доріг у місцях, що найменше обтяжували б власників, через землі яких проходила дорога.

Право угідь у чужих землях установлювалося як у землях приватних осіб, так і держави, доказом існування цього права Звід законів визначав ряд правил, данных Межевой комиссии для сочинения по оным межевой инструкции» та Маніфесту від 19.09.1765; у 1766 р. були складені «Инструкция землемерам, к генеральному всей империи земель размежеванию» та аналогічна інструкція для межових органів (губернських канцелярій і провінціальних контор). Встановлювалася кількість земель та угідь, як загальна, так і державних земель. Також встановлювалися постійні володільці із встановленням правильних та безумовних меж. Всі земельні угіддя поділялися на т. з. «генеральні дачі» - за назвами сіл і урочищ; вони могли знаходитися у власності кількох осіб. Наступною стадією було спеціальне межування - поділ дач між окремими володільцями. Обидва види межування проводилися через повітових землемірів за взаємною згодою суміжних власників. У разі відсутності згоди межі встановлювалися у судовому порядку за правилами, виданими у 1853 р.

З завдань генерального межування виключалася редукція та ревізія земель, тобто перевірка прав володільця на землю. Основою для межування визнавалися не документи, а фактичне володіння, крім випадків спорів між суміжними землекористувачами. Метою межування було забезпечення сталості землеволодіння.

У зв´язку із проведенням генерального межування у західних губерніях Російської імперії було створено спеціальні межові суди (загальний межовий суд, апеляційні межові суди у повітових містах, аз 1815 року - вищий губернський межовий апеляційний суд). Такі суди проіснували до 1840 року.

Генеральне межування здійснювалося до 1861 р.

Спеціальне межування. Поділ генеральних дач між окремими власниками отримав назву спеціального межування. У Чернігівській та Полтавській губерніях межування проводилося на підставі особливих положень, враховуючи наявність дуже дрібного черезсмужжя. Великим володільцям виділяли відрубні земельні ділянки, а дрібним - зводили по три смуги у кожному полі. У Волинській, Київській і Подільській губерніях суцільного межування проведено не було.