Земельне право України

11. Особливості розвитку земельних відносин у Галичині, Буковині та на Закарпатті

Галичина

Загальний опис. Територія Галичини була частиною Київської держави, а у період феодальної роздробленості на її території існувало потужне Галицько-Волинське князівство. Коли у 1340 році останній з галицько-волинських князів Юрій Болеслав помер, за галицько-волинську державу розпочалася боротьба між Угорщиною, Польщею та Литвою, яка закінчилися тим, що частина Галичини відійшла до Польщі, а частина - до Литви. Після злуки Литви та Польщі уся територія Галичини опинилася під Польщею.

Після Визвольної війни 1648-1654 рр. Галичина залишається під владою Речі Посполитої. Внаслідок першого поділу Польщі 1772 року основна частина Галичини відійшла до Австрійської імперії (хоча фактично австрійська окупація почалася раніше - з 1769 року). У складі цієї держави край перебував аж до розпаду імперії після першої світової війни (за винятком Тернопільщини, яка у 1809 році була «подарована» Наполеоном Олександру І за Шенбрунським договором, а після Віденського конгресу 1814-1815 років повернута Австрії). З розпадом Австро-Угорської імперії у 1918 р. Галичина потрапляє до складу Польщі. 1939 р. західні українські землі приєднуються до СРСР.

Закріпачення та зміни в структурі землекористування у ХУ-ХУІІ ст. ст.. Наприкінці XV ст. відбувається прикріплення вільних до того селян до землі, збільшення кількості повинностей, особливо днів панщини, безумовне підпорядкування владі пана. До першої половини XVI ст. закріпачення практично повністю завершується. Основною одиницею землеволодіння у цей час виступає дворище, що володіло одним або кількома ланами (19-23 га). Відбувається невпинний процес зменшення селянських наділів, у другій половині XVII ст. більшість селян володіло вже чвертю або однією восьмою лану. Існували такі типи землекористування: громадські, війтівські, князівські, попівські, вільничі та землі, виділені корчмарям, мельникам та лісникам.

Земельні відносини XVIII - на початку XIX ст. ст.. Землі поділялися на двірські, селянські, вільні та державні. Двірські землі належали панським дворам, що виконували функції адміністративної та поліцейської влади над селянами. Двори користувалися панщизняною працею та натуральною даниною селян. За даними тимчасового земельного кадастру 1819 р., в середньому панський двір користувався 393 га землі. Селянські двори перебували у спадковому користуванні селян, які за це працювали на пана не більше 3-х днів на тиждень, платили данину і цісарський податок. На 1819 р. в Галичині величина селянського наділу коливалася від 2,5 до 25 га і в середньому становила 8 га. Вільні землі були власністю костьолів, церков, солтисів і дрібної шляхти.

Реформа 1780 рр. у Австрії. У 1780-і рр. в Австрії вживається низка заходів щодо скасування кріпосного права: обмеження панщини та додаткових повинностей, надання деяких особистих свобод. У Галичині через опір польського та угорського панівних елементів реформи ігнорувалися, більшість заходів згодом були відмінені.

Березнева революція 1848 року. 17.04.1848 імператор Фердинанд І видав Закон про скасування феодальних повинностей селян у Галичині (з 15.05.1848). Вартість втрачених повинностей компенсувалася шляхті з казни (2/3 вартості); замість третини вартості повинностей із поміщиків знімалися т. з. «опікунські обов´язки» (лікування селян, допомога за надзвичайних обставин). Існуючі сервітути залишаються недоторканими, за користування ними селяни повинні були вносити панам плату, що визначалася угодами. 07.09.1848 панщина була заборонена в інших частинах імперії, селянам надавалися додаткові права у відносинах із поміщиками - вони ставали громадянами держави і виходили з-під влади поміщиків, отримали у власність земельні наділи, що знаходилися в їх користуванні. Було скасоване т. з. «право пропінації» - примусового продажу панами селянам алкогольних напоїв. Селяни отримали сервітутні права випасання худоби на толоці й стерні й збирати квіти в лісі, всі інші сервітути були оплатними на користь поміщиків.

Період від реформи до розпаду імперії. У 1868 р. приймається закон, що дозволив необмежений поділ наділів та торгівлю землею. Кількість угод про відчуження земельних ділянок різко зросла з 1520 у 1868 р. до 65671 у 1896 р. Кількість селянських наділів збільшилася, проте їхній середній розмір зменшився до 1-2,4 га. Розвинулося малоземелля.

В Галичині, як і на Буковині та Закарпатті, була поширена оренда земель великих землевласників. З 3483 маєтків у 1908 році 1620 перебували в оренді.

Співвідношення прав на земельну ділянку та прав на надра за законодавством Австро-Угорщини. Загальний австрійський «Гірничий статут» (23.05.1854) визначав групу корисних копалин, що входили до групи гірничої регалії, тобто були вилучені із розпорядження землевласника. До неї входила група «гірничих смол», що охоплювала і нафту, і озокерит. Імперськими повеліннями 1862 та 1864 рр. було, навпаки, передбачено, що ці корисні копалини в королівстві Галицькому та герцогствах Буковинському та Краківському складають приналежність землі - гірничу акцесію.

Співвідношення прав на земельну ділянку та прав на водні об´єкти. Декрет надвірної канцелярії 14.06.1776 про сплавні ріки відніс їх до об´єкту прав корони, як і острови на них. Острови на несплавних ріках могли належати приватним власникам. Державним законом про води (30.05.1869) та крайовим законом для Галичини (14.03.1875) всі ріки від місць, де можливе плавання по них різних плавучих засобів, визначалися публічною власністю.

Земельний кадастр. Реєстрація угод щодо земельних ділянок та іншого нерухомого майна спершу здійснювалося у гродських та земських книгах, що велися у відповідних судах. Найдавніші гродські і земські книги, що велись на території сучасної Галичини, зберігаються у Львівському державному історичному архіві і датуються 1402,1428,1471 рр. (Холмські, Львівські, Галицькі, Жидачівські, Белзькі, Буські та ін. актові книги).

Судова реформа 1783 р. реорганізувала земські і гродські суди і запровадила станові шляхетські суди412. У 1773 р. у Львові був заснований верховний губернаторський суд на чолі з губернатором. У 1774 р. замість нього у Львові був створений королівський трибунал, який називався імператорсько-королівським. У 1780 р. при трибуналі була заснована крайова табуля, тобто заведені книги, в яких повинно було бути вказане становище кожного повітового маєтку.

Ще у 1751 році в Австро-Угорщині було запроваджено т. з. «терезіанський кадастр». У 1787 році було впроваджено т. з. «іосифінський кадастр» та новий порядок земельного оподаткування. Кадастр часів Франца II (1817) дозволив точніше визначити розміри землеволодінь та категорію ґрунтів, що забезпечило більш досконале оподаткування. Патент Франца II про складання кадастру, що мав послужити основою для розкладки поземельної повинності, вийшов 23.12.1817. В цьому ж році були створені кадастрові громади. Але роботи по створенню кадастру затягнулися, і з 1818 року був введений тимчасовий поземельний податок.

Загальне цивільне утюження Австрійської імперії 1811р. (Österreich Allgemeines Bürgerliches Gesetzbuch) посилалось на «публічні книги» для запису нерухомих речей (ст. ст.. 1467,1468 та ін.), визнаючи, між тим, що існують місцевості, де такі книги ще не запроваджені. Критикуючи положення кодексу, С. Дністрянський вказував, що запис у публічних книгах зведений у кодексі до абсолюту, набувальна давність не визнається, що позбавляє правового захисту права селян на користування лісовими дорогами тощо.

Поряд із Загальним цивільним уложенням Австрійської імперії діяв окремий закон про поземельні («ґрунтові») книги 1871 року. Ґрунтові книги були особливими документами, в яких закріплювалося право власності на нерухомість (землю, будівлі), а також зобов´язання, що виникали на основі такого права (застава, кредит та ін.). Кожна особа, яка набувала чи передавала право на нерухоме майно, була зобов´язана подати документи про зміну записів у ґрунтові книги. Закон про ґрунтові книги був доповнений розпорядженням міністра правосуддя від 12.01.1872, яке містило інструкцію про виконання закону.

Входження до складу Польщі. Після розпаду імперії у 1918 р. Гали-чина увійшла до складу Польщі. 10.07.1919 прийнято закон, що передбачав примусове вилучення лишків поміщицьких земель, площа яких перевищувала 60-180 га з наступним їх продажем селянам шляхом парцеляції. Через суперечки між землевласниками та безземельними селянами 15.07.1920 сейм приймає закон про земельну реформу, що передбачив організацію селянських господарств площею не більше 15 га шляхом парцеляції. Викуп землі встановлювався на рівні 50 % вартості. Проте цей закон не було реалізовано. Після стабілізації обстановки в країні та укладення в березні 1921 р. мирного договору з Росією 17.05.1921 приймається новий закон, який заборонив відчуження землі у поміщиків без повної компенсації. Парцеляція земель жорстко контролювалася, протягом 1918-1938 рр. в Галичині було парцельовано 800 тис. га, проте лише мізерна їх кількість дісталася українським селянам.

Приєднання до складу СРСР. У 1939 р. відбувається приєднання Галичини до складу СРСР. 28.10.1939 прийнято Декларацію Українських Народних Зборів Західної України про конфіскацію земель поміщицьких, монастирських та великих державних урядовців423. Законом про включення Західної України до складу СРСР і з´єднання її з УРСР від 01.11.1939424 Галичина була приєднана до УРСР. Таким чином, на цю територію було поширено радянське земельне законодавство.

Невідкладно було здійснено розподіл панських земель. Розподілено 107,1 тис. га і наділено землею 57,3 тис. господарств. Були встановлені граничні норми землекористування на один двір - 7 га, в окремих районах - до 10 га. Проте проведенню земельної реформи (у т. ч. колективізації, що планувалася) перешкодила війна з Німеччиною. Після окупації німецькими військами конфісковані у поміщиків землі повертаються колишнім власникам, вже до весни 1942 р. було відновлено 57 % маєтків. Німецька влада встановлює значні податки: з кожного га землі 7-8 ц зерна, 600-700 л молока з корови, понад 100 яєць від курки. Після визволення західних областей протягом 1944-1945 рр. землі повертаються селянам, яким вони були надані до війни, а згодом проводиться колективізація, яка до 1950 р. завершується повністю (колективізацією охоплено 1,5 млн. господарств - 98 %).

Буковина

Загальний опис. На ранньому етапі існування Київської Русі землі Буковини входили до складу союзів племінних князівств, пов´язаних із центральною владою обов´язком брати участь у військових походах київських князів та сплачувати їм данину. Від X ст. територія сучасної Буковини становила частину Київської держави, а у XII ст. - частину Галицько-Волинського князівства. У 1241 р. край потрапив під зверхність татарських ханів.

У складі Молдавського князівства після 1514 р. Буковина опинилася під зверхністю Туреччини.

Внаслідок російсько-турецької війни 1768-1774 pp. Буковина була зайнята російськими військами, а у 1775 р. Буковина приєднана до Австрії. Спочатку Буковина перебувала під військовим управлінням, з 1786 р. її приєднано до Галичини, у 1849 р. Буковина стала окремою провінцією.

На час приєднання до Австрії більшість населення Буковини майже не знала писаного права. Несистематизоване князівське законодавство свідчить про невисокий рівень життя тодішньої Молдавії.

Після розпаду Австро-угорської імперії Буковина увійшла до складу Румунії, а у 1940 р. возз´єдналася з Україною (увійшла до складу УРСР).

Особливості земельно-правового регулювання у складі Австрії. У 1786 р. забороняється вільний перехід селян, а 24.02.1787 декретом уряду передаються у постійне користування селянам землі, якими вони у 1786 р. користувалися з дозволу пана, що прискорило руйнування общини. Проте наділення селян землею у спадкове користування не відбулося. Селянські (русти кальні) землі залишалися у користуванні громади, а не окремих селянських родин.

На території українських земель, що знаходились під Австрією протягом кінця XVIII - початку XX ст., діяло австрійське цивільне Уложення 1811р., яке, зокрема, містило досить детально розроблену римську модель сервітутного права. Конкретизація чи адаптація норм цього акту, який стосувався земельних сервітутів, до реалій життя українського населення владою Австро-Угорщини не провадилась.

У 1872 році було прийнято закон про вільний продаж земельних ділянок.

Земельний кадастр. Перші, досить ґрунтовні, земельно-кадастрові роботи на Буковині проводились у 1819-1823 роках, а з 1854 по 1857 роки велось уточнення показників кадастру та перші земельно-оціночні роботи з метою визначення прибутковості земельних ділянок. Реєстрації підлягали всі землі із характеристикою кожного виду угідь, кожної парцели, нанесенням місцезнаходження їх меж та розмірів на відповідні карти-схеми, присвоєнням ділянкам кадастрових номерів, визначенням якості та прибутковості землеволодінь із зазначенням власності. Крім реєстрації земельних ділянок, здійснювалася реєстрація цивільно-правових угод у «контрактових протоколах», а з 1783 р. у «книгах зобов´язань» реєструвалися сервітути та обмеження на використання конкретних земельних ділянок. При наданні ділянкам кадастрових номерів будівлі і споруди реєструвалися під тим самим номером. Власники земельних ділянок та будинків у присутності сусідів повинні були підтвердити своє право власності документами.

З початку створення земельний кадастр на Буковині був підпорядкований крайовому суду, а з середини 1810 р. окремим міським судам надане право вести реєстрацію. З 1801 р. ведення поземельної книги покладалося на спеціального чиновника, про важливість посади якого свідчить його заробітна платня - половина від заробітної платні міського голови.

Особливістю стягнення тимчасового поземельного податку, запровадженого з 1818 р., в Буковині було те, що він розподілявся між окремими громадами на основі парцельного прибуткового кадастру, який частково складався на основі заяв, а частково встановлювався оціночними комісіями.

При крайовому суді Буковини з 1781 по 1918 pp. велися об´ємні реєстраційні книги «Крайові табули Буковини», у яких реєструвалися всі маєтки та вносилися всі суттєві відомості про нерухомість та її власників. До книг вносилися копії усіх правоустановчих документів, ситуаційні плати, кадастрові карти-схеми угідь із нумерацією всіх парцел, відомості про кредити, орендні відносини.

«Комасація». У період до 1848 р. характер землеволодіння, особливо селянського, на Буковині характеризувався надзвичайним черезсмужжям. Значна кількість селянських земель була поділена на 5-12 ділянок на віддалі 2-5 км. 6-10 % усіх земель займали межі та дороги. За таких умов на Буковині, як і у всій Австрії, була проведення реформа у вигляді т. з. «комасації», тобто зведення розрізнених парцел одного власника в одну ділянку. Так, у 1869 р. в Австрії було прийнято загальноімперський закон про дозвіл на обмін земельними ділянками з метою ліквідації черезсмужжя, навесні 1870 р. видано відповідний крайовий закон для Буковини. В подальшому вводилася примусова комасація у разі проведення робіт загальнодержавного чи регіонального значення (наприклад, при будівництві залізниць та шосейних доріг). Результати комасації нівелювалися подрібненням земельних наділів при спадкуванні, за якого, до того ж, «заради справедливості» зазвичай ділився кожен із черезсмужних наділів.

Особливості земельно-правового регулювання у складі Румунії. Відповідно до міжнародної угоди від 17.08.1916 між Росією, Францією, Італією та Румунією Буковина підлягала розділу за етнічним принципом між Росією та Румунією. В зайнятій російськими військами зоні восени 1914 року було створене «Військове генерал-губернаторство Галичина», до якого увійшла і новостворена Чернівецька губернія443. Відповідно до Сен-Жерменської (вересень 1919 p.), Тріанонської (з Угорщиною, червень 1920 р.) та Севрською (серпень 1920 р.) мирними угодами уся територія Буковини відійшла до Румунії.

8-11.11.1918 війська королівської Румунії окупували Північну Буковину. 18.12.1918 король Фердинанд підписав декрет про включення Буковини до складу Румунського королівства.

На основі закону про земельну реформу від 30.07.1921 вилученню підлягали землеволодіння понад 100 або 250 (для румунських громадян) га. Вилучені землі планувались до передачі головним чином румунам, насамперед, інвалідам та ветеранам військової служби, чиновникам тощо; проте останні господарювати зазвичай не бажали і продавали наділи.

Входження до СРСР. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 15.08.1940 було проведено націоналізацію землі і майна в Буковині448, націоналізовано 191 тис. га землі. Розпочато колективізацію, яку через війну завершено лише на початку 1950-х pp. (на 01.05.1950 98,7 % орної землі перебувало в колгоспах).

Закарпаття

Загальний опис. У Х-ХІ ст. ст.. Закарпаття входило до складу Київської Русі. У другій половині XI ст. частина Закарпаття підпадає під владу Угорщини, проте решта земель ще і в першій половині XIII ст. входила до складу Галицько-Волинського князівства. Лише після розпаду Галицько-Волинського князівства Угорщина повністю оволоділа Закарпаттям.

Після поразки Угорщини у війні з турками під Могачем у 1526 р. Закарпаття переходить у володіння транссільванських князів, васалів Туреччини. В кінці XVII ст. Закарпаття потрапляє під владу Габсбургів450.

За Договором між СРСР і Чехословацькою Республікою про Закарпатську Україну від 29.06.1945 Закарпаття було включено до складу СРСР. Указом Президії Верховної Ради УРСР від 24.01.1946 на території Закарпатської області було введене законодавство УРСР.

Реформи 1848 року. У березні 1848 р. угорський сейм видав закон про загальне скасування панщини в країні, проте він не поширювався на селян-орендарів та дворових селян. Селяни втратили значну частину наділів, що вони раніше використовували. За землю, яка була передана у власність селян, поміщики отримали компенсацію, яку сплатили селяни у формі додаткового податку.