Земельне право України

3.4. Право власності на землю Українського народу

Ч. 1 ст. 13 Конституції України передбачає, що «Земля ... та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об´єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією».

Разом із тим, у ч. 2 ст. 14 Конституції України мова йде про набуття права власності на землю «громадянами, юридичними особами та державою», а у ч. 1 ст. 142 - про те, що «... земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об´єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад» є «матеріальною та фінансовою основою місцевого самоврядування».

Відтак, постає питання про співвідношення між наведеними нормами Основного закону, а також про те, як співвідноситься власність Українського народу, з одного боку, та власність громадян, юридичних осіб, держави та територіальних громад, з іншого.

У земельному законодавстві України окрема форма права власності на землю - право власності Українського народу - не закріплена. Визнається лише право власності громадян, юридичних осіб, держави та територіальних громад.

У доктрині земельного права думки розділилися.

На думку деяких дослідників, народ України є самостійним суб´єктом права власності на землю. В. І. Андрейцев та В. Костицький розділяють державну, комунальну та народну власність на землю.

О. А. Вівчаренко, обстоюючи виділення права власності Українського народу як окремої форми власності, посилається на ст. ст.. 2, 318 ЦКУ, де згадані і народ, і держава.

Деякі науковці вважають народ не лише окремим, але й єдиним суб´єктом права власності на землю.

І.І. Каракаш пропонує теорію «поділеної власності». На його думку, власність народу України «повинна ґрунтуватися не на поділі цілісної природи за об´єктами або повноважень володіння, користування і розпорядження природними ресурсами, а на розподілі функцій, пов´язаних з реалізацією відповідних повноважень власності, між органами державної влади та місцевого самоврядування різних рівнів». Дослідник приєднується до думки, за якою існує фактична неможливість «здійснення народом своїх правомочностей як суб ´єктом права власності на природні об´єкти», і « [у] цьому зв´язку більш придатним є юридичне закріплення ...не права власності народу на природні об´єкти, а права народного надбання природних багатств. Народне надбання - це те, що освоювалось, облагороджувалось, натуралізовувалось і на цій підставі дісталося від минулих поколінь народу теперішнім поколінням і підлягає передачі майбутнім поколінням народу».

Схожої позиції тримається П. Ф. Кулинич, на думку якого, ст. ст.. 13 та 14 Конституції України виключають одна одну. При встановленні співвідношення цих норм слід, на його думку, виходити із загальної спрямованості політики держави. Зміст, ст.. 13 Конституції України слід «витлумачити як проголошення земельного фонду країни не власністю, а основним національним надбанням Українського народу, яке підлягає особливій правовій охороні» (виділення додане - А. М). На думку П. Ф. Кулинича, саме таке тлумачення співвідношення між ст. 13 та ст. 14 було дане ВРУ при прийнятті нового ЗКУ. Проголошення землі національним надбанням, на думку науковця, означає, що «правові рамки володіння, користування та розпорядження» національним надбанням «з боку власників мають бути закріплені в законах України», поряд із цим, юридична коректність ст. 13 Конституції України викликає у дослідника сумнів.

У цьому ж руслі знаходиться і підхід В. Карабаня, який, даючи оцінку положенням ст. 324 ЦКУ, де передбачено право власності Українського народу на землю та інші природні ресурси, вважає, що «право власності Українського народу на зазначені об´єкти має лише публічно-правовий зміст, що виключає участь Українського народу в цивільно-правових відносинах та обумовлює можливість суміщення цього права з цивільними правами інших осіб на зазначені об´єкти (їх ділянки, частини тощо)».

В. В. Носік пропонує і розвиває конструкцію «дворівневої власності на землю», за якою «право власності держави, юридичних осіб та громадян (право нижчого рівня) є похідним та залежним від права власності Українського народу (права вищого рівня)». « [Суб´єктами права власності на землю виступають на вищому рівні Український народ як громадяни України всіх національностей. На нижчому рівні суб´єктами виступають фізичні і юридичні особи, держава і територіальні громади як юридичні особи приватного права. При цьому Конституція України не передбачає можливості використання землі ... іноземними державами, міжнародними організаціями, фізичними і юридичними особами на титулі права власності».

На думку М. В. Шульги, народ не може повсякденно здійснювати правомочності власника, за своєю економічною природою власність Українського народу на землю є фактично державною, а народ і держава як суб´єкти права власності не можуть протиставлятися.

Як вважає Л. П. Заставська, право власності Українського народу на землю слід «розглядати як проголошення суверенного права Українського народу шляхом здійснення органами публічної влади в Україні законодавчої та правотворчої функції визначати правовий режим земель України, встановлювати компетенцію органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування у галузі регулювання земельних відносин, а також розпоряджатися землями державної і комунальної власності».

Як бачимо, більшість дослідників не схильні сприймати положення ст. 13 Конституції України буквально.

На наш погляд, право Українського народу є загальним поняттям по відношенню до права власності держави та територіальних громад - публічно-правових різновидів права власності. Таким чином, право власності Українського народу може виступати або у формі державної, або у формі комунальної власності. Це ніяк не виключає можливості існування права власності громадян та юридичних осіб, оскільки ч. 1 ст. 13 Конституції України не вживає формулювання «об´єкт виключної власності», натомість, у ст. 14 прямо передбачаючи можливість набуття землі у власність юридичних та фізичних осіб.