Правовому режиму земельних сервітутів присвячені ст. ст.. 98-102 (глава 16 «Право земельного сервітуту») ЗКУ, ст. ст.. 401-406 (глава 32) ЦКУ.

Законодавче визначення земельного сервітуту наведено у ст. 98 ЗКУ: «[п]раво земельного сервітуту - це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками).» ЦКУ містить формулювання «право користування чужим майном (сервітут)» (ч. 1 ст. 401 ЦКУ), що не розкриває ознак сервітуту.

Проблема. Існуюче визначення земельного сервітуту (ст. 98 ЗКУ) є недосконалим, воно не узгоджується із положеннями ст. 100 ЗКУ (згадує про можливість встановлення сервітутів на користь визначених осіб - особистих сервітутів), а також в сукупності із ст. 100 ЗКУ утруднює (1) встановлення сервітутів відносно ділянок, що не є суміжними, (2) встановлення сервітутів на користь чи за рахунок іншого нерухомого майна (наприклад, сервітутне право власника трубопроводу на чужу земельну ділянку). Вважаємо, що такі сервітути можуть бути встановлені на підставі положень ст. 404 ЦКУ.

Слід розрізняти поняття земельного сервітуту як встановленого договором або судом речового права, наслідком якого є обмеження прав власників інших ділянок, та законодавчо встановлені обмеження прав власників земельних ділянок в інтересах сусідів, що не породжують речового права інших осіб.

Цікаво, що ще у дореволюційному праві Російської імперії розрізнялися сервітути та законні обмеження права власності. Якщо такі обмеження встановлювалися на користь будь-яких третіх осіб, законодавство називало їх «правом участі загальної» («право участия общего»); якщо обмеження встановлювалося на користь визначених осіб, обмеження вважалося «правом участі приватної» («правоучастия частного»), розглядалося як синонім «права сусідства».