Земельне право України

1.1. Право на земельну частку (пай) у землях, що були передані у колективну власність сільськогосподарських підприємств

Розвиток законодавства про право на земельну частку (пай) Правове регулювання відносин щодо права на земельну частку (пай) у землях, переданих у колективну власність, пройшло досить довгий та складний шлях, на якому можна умовно виділити два основних етапи. Розглянемо їх нижче.

1. Закріплення правил про т. з. «середню земельну частку». Із прийняттям ЗКУ у редакції від 13.03.1992 була передбачена передача земельних ділянок державної власності, що перебували у користуванні колективних сільськогосподарських підприємств (далі - КСП), сільськогосподарських кооперативів, садівницьких товариств, сільськогосподарських акціонерних товариств, у колективну власність цих суб´єктів. Наводимо повний текст, ст.. 5 кодексу (аналогічні за змістом положення містяться у ст. 10 ЗУ «Про колективне сільськогосподарське підприємство»): «Стаття 5. Право колективної власності на землю Земля може належати громадянам на праві колективної власності. Суб´єктами права колективної власності на землю є колективні сільськогосподарські підприємства, сільськогосподарські кооперативи, садівницькі товариства, сільськогосподарські акціонерні товариства, у тому числі створені на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств.

Розпорядження земельними ділянками, що перебувають у колективній власності громадян, здійснюється за рішенням загальних зборів колективу співвласників.

У колективну власність можуть бути передані землі колективних сільськогосподарських підприємств, сільськогосподарських кооперативів, сільськогосподарських акціонерних товариств в тому числі створених на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств, землі садівничих товариств - за рішенням загальних зборів цих підприємств, кооперативів, товариств.

До прийняття такого рішення провадиться передача земельних ділянок, розташованих у межах населених пунктів, до відання сільської, селищної, міської Ради народних депутатів.

Площа земель, що передаються у колективну власність, становить різницю між загальною площею земель, що знаходяться у віданні відповідної Ради і площею земель, які залишаються у державній власності (землі запасу, лісовий фонд, водний фонд, резервний фонд тощо) і у власності громадян.

Землі у колективну власність передаються безплатно.

Земельні ділянки загального користування садівницьких товариств поділу не підлягають.

Кожний член колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства у разі виходу з нього має право одержати свою частку землі в натурі (на місцевості), яка визначається в порядку, передбаченому частинами шостою і сьомою статті 6 цього Кодексу.

Право на земельну частку може бути передано у спадщину в порядку і на умовах, передбачених цивільним законодавством щодо успадкування майна, та статутом відповідного колективного підприємства. За відсутності спадкоємців переважне право на земельну частку мають члени цих підприємств, кооперативів і товариств.

Уразі продажу власником своєї земельної частки переважне право на її купівлю мають співвласники.

Землі загального користування (внутрігосподарські шляхи, полезахисні лісосмуги та інші ґрунтозахисні насадження, гідротехнічні споруди тощо) колективних сільськогосподарських підприємств, сільськогосподарських кооперативів та акціонерних товариств, що ліквідуються або збанкрутіли, передаються у відання відповідних місцевих Рад народних депутатів.

Сільські і селищні Ради народних депутатів створюють на своїй території резервний фонд земель за погодженням місцерозташування з землекористувачем у розмірі до 15 процентів площі усіх сільськогосподарських угідь, включаючи угіддя в межах відповідних населених пунктів.

Частина земель резервного фонду, яка на час введення в дію цього Кодексу належала господарствам, залишається за ними на умовах постійного користування.

Резервний фонд земель перебуває у державній власності і призначається для подальшого перерозподілу та використання за цільовим призначенням.»

При цьому декларувалося право членів підприємств при виході з них одержати свою частку землі в натурі (на місцевості) в розмірі, визначеному ч. ч. 6, 7 ст. 6 кодексу (крім ст. 5 ЗКУ в ред. 1992 р., аналогічні норми містилися у ст. 10 ЗУ «Про колективне сільськогосподарське підприємство», ст. 7 ЗУ «Про селянське (фермерське) господарство»):

«При обчисленні розміру середньої земельної частки, що обчислюється сільською, селищною, міською Радою народних депутатів враховуються сільськогосподарські угіддя (у тому числі рілля), якими користуються підприємства, установи, організації та громадяни у межах території даної Ради, крім тих підприємств, установ і організацій, землі яких не підлягають приватизації.

Загальний розмір обчисленої площі поділяється на кількість осіб, які працюють у сільському господарстві, пенсіонерів, які раніше працювали у сільському господарстві і проживають у сільській місцевості, а також осіб, зайнятих у соціальній сфері на селі.»

Такий механізм визначення середніх земельних часток не враховував постійних змін у складі осіб, що мали право на частку, а також того, що частки однакової площі мали різну вартість через різну якість земель. Проте найголовнішим є те, що право на отримання середньої земельної частки не мало механізму своєї реалізації. Ці обставини призвели до того, що право на середню земельну частку фактично не реалізовувалося.

У Львівській обл. застосовувалося Положення про паювання і приватизацію землі в агропромисловому комплексі Львівської області, затверджене ухвалою XIV сесії Львівської обласної Ради народних депутатів від 8 грудня 1993 року № 351. Реалізація цього положення фактично відбулася раніше, ніж було ухвалене загальнодержавне законодавство про право на земельну частку (пай) (див. нижче), тому відповідне спеціальне регулювання слід застосовувати до прав та обов´язків, які виникли у 90-х роках, і сьогодні.

2. Встановлення правил про «право на земельну частку (пай)» (паювання земель). В умовах, коли положення ЗКУ щодо права на вихід із господарств і отримання «своєї частки землі в натурі» не реалізовувалися, а у сільському господарстві наростала криза, указами Президента України був запроваджений механізм визначення права на земельну частку (пай), відмінний від передбаченого ЗКУ механізму визначення середньої земельної частки. Зокрема, ст. 2 Указу Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва» від 10.11.1994 №№ 666/94 було передбачено, що «[к]ожному члену підприємства, кооперативу, товариства видається сертифікат на право приватної власності на земельну частку (пай) із зазначенням у ньому розміру частки (паю) в умовних кадастрових гектарах, а також у вартісному виразі». Механізм реалізації даного положення був передбачений Указом Президента України «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям» від 08.08.1995 № 720/95:

«1. Установити, що паюванню підлягають сільськогосподарські угіддя, передані у колективну власність колективним сільськогосподарським підприємствам, сільськогосподарським кооперативам, сільськогосподарським акціонерним товариствам, у тому числі створеним на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств.

Паювання земель радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств здійснюється після перетворення їх на колективні сільськогосподарські підприємства.

Паювання земель передбачає визначення розміру земельної частки (паю) у колективній власності на землю кожного члена колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства без виділення земельних ділянок в натурі (на місцевості).

2. Право на земельну частку (пай) мають члени колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства, в тому числі пенсіонери, які раніше працювали в ньому і залишаються членами зазначеного підприємства, кооперативу, товариства, відповідно до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю.

При паюванні вартість і розміри в умовних кадастрових гектарах земельних часток (паїв) всіх членів підприємства, кооперативу, товариства є рівними.

3. Вартість земельної частки (паю) для кожного підприємства, кооперативу, товариства визначається виходячи з грошової оцінки переданих у колективну власність сільськогосподарських угідь, що обчислюється за методикою грошової оцінки земель, затвердженою Кабінетом Міністрів України, та кількості осіб, які мають право на земельну частку (пай).

Розміри земельної частки (паю) в умовних кадастрових гектарах визначаються виходячи з вартості земельної частки (паю) та середньої грошової оцінки одного гектара сільськогосподарських угідь для даного підприємства, кооперативу, товариства.»

Таким чином, право на земельну частку (пай), передбачене указами Президента, істотно відрізнялося від права на середню земельну частку, передбаченого чинним на той час ЗКУ, як за об´єктом (землями, що підлягали паюванню), так і за колом осіб, що мали право на частку (див. виділені фрагменти). Законність та конституційність Указів викликала і викликає великий сумнів, проте процес паювання набув незворотного характеру, й існування прав на земельні частки (паї) було згодом визнано законодавчо (п. п. 15-17 розділу X «Перехідні положення» ЗКУ, ЗУ «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)» та ін.).

Ст. 5 Указу від 08.08.1995 № 720/95 було передбачено видачу «громадянам сертифікатів на право на земельну частку (пай) єдиного в Україні зразка» та їх реєстрацію районною державною адміністрацією. Форма сертифікату на право на земельну частку (пай) була визначена ПКМ від 12.10.1995 № 801 «Про затвердження форми сертифіката на право на земельну частку (пай) і зразка Книги реєстрації сертифікатів на право на земельну частку (пай)».

У правовій доктрині не має однозначного вирішення питання про момент виникнення права на земельну частку (пай). Наприклад, на думку П. Ф. Кулинича, для отримання права на земельну частку (пай) особа повинна бути членом господарства на момент складання списків на видачу сертифікатів. Не можемо погодитися з таким підходом. З процитованих вище формулювань Указу Президента України від 08.08.1995 № 720/95 випливає, що сертифікат на право на земельну частку пай має не правоустановлююче, а правопосвідчуюче значення, тобто право на земельну частку (пай) виникає у члена господарства з моменту виникнення відповідного права колективної власності на земельну ділянку та існує незалежно від його посвідчення сертифікатом. Такий висновок підтверджується також і положеннями ст. 2 ЗУ «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)», яка передбачає, що сертифікат не є єдиним документом, що посвідчує право на земельну частку (пай).

Проблема. До складу земель, що була розпайовані, включені значні площі деградованих і малопродуктивних земель - за деякими підрахунками, в масштабах України понад 5 млн. га733. Це спричиняє виникнення спорів між пайовиками, оскільки придатних для сільськогосподарського використання земель на всіх не вистачає.

Порядок паювання (тобто визначення розмірів земельних часток (паїв)) визначався ст. 4 Указу від 08.08.1995 № 720/95:

«4. Розміри земельної частки (паю) обчислюються комісіями, утвореними у підприємствах, кооперативах, товариствах з числа їх працівників. Рішення щодо затвердження обчислених цими комісіями розмірів земельної частки (паю) по кожному підприємству, кооперативу, товариству окремо приймається районною державною адміністрацією.

Лаконічність даного положення не стала перешкодою для його застосування.

Питання про речову чи зобов´язальну природу права на земельну частку (пай)

Дискусійність питання про правову природу права на земельну частку (пай) у землях, що були передані у колективну власність сільськогосподарських підприємств, обумовлена насамперед суперечливістю законодавства, яке визначає суб´єкта права колективної власності на землю (ст. 5 ЗКУ в ред. 1992 р., ст. 10 ЗУ «Про колективне сільськогосподарське підприємство»): з одного боку, закон проголошував, що земельна ділянка належить «співвласникам»-громадянам, але в той же час суб´єктом права називалася відповідна юридична особа - колективне сільськогосподарське підприємство (КСП).

Природно, що за таких умов думки науковців розділилися. Одні визнавали право громадян речовим, обґрунтовували свої погляди на тій частині законодавчих положень, що називали громадян співвласниками, і з тих чи інших підстав не брали до уваги положення про юридичну особу як суб´єкта права колективної власності. Інші вчені (більшість) обирали прямо протилежний підхід і визнавали за громадянами лише зобов´язальне право вимоги до власника - юридичної особи.

На наш погляд, право на земельну частку (пай) є речовим правом вимагати виділення в натурі (на місцевості) земельної ділянки, що за вартістю відповідає частці особи у сільськогосподарських угіддях, переданих у колективну власність відповідної юридичної особи.

Право на земельну частку (пай) як речове право вимоги є своєрідним різновидом т. з. «прав на чужі речі». На речову природу права на земельну частку (пай) вказує:

(1) його існування незалежно від можливої ліквідації суб´єкта права колективної власності (право слідує за земельною ділянкою). Про це свідчать положення абз.2 п. 17 розділу X «Перехідні положення» ЗКУ, прийнятого вже після того, як більшість суб´єктів права колективної власності було ліквідовано:

«Сертифікати на право на земельну частку (пай) є дійсними до виділення власникам земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості) земельних ділянок та видачі їм державних актів на право власності на землю.»

(2) його пріоритет над правом власності (колективної або державної) та правом користування відповідною земельною ділянкою. Такий пріоритет випливає із процитованих вище положень відповідних Указів Президента щодо паювання, п. 17 розділу X «Перехідні положення» ЗКУ, а також із ст. 13 ЗУ «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)»:

«Стаття 13. Використання нерозподілених (невитребуваних) земельних ділянок

Нерозподілені (невитребувані) земельні ділянки за рішенням відповідної сільської, селищної, міської ради чи районної державної адміністрації можуть передаватися в оренду для використання за цільовим призначенням на строк до моменту отримання їх власниками державних актів на право власності на земельну ділянку, про що зазначається у договорі оренди земельної ділянки, а власники земельних часток (паїв) чи їх спадкоємці, які не взяли участь у розподілі земельних ділянок, повідомляються про результати проведеного розподілу земельних ділянок у письмовій формі, у разі якщо відоме їх місцезнаходження.»

Співвідношення права на земельну частку (пай) із правом на частку у спільній частковій власності

Існує думка, за якою колективна власність підприємства (КСП) перетворилася у спільну часткову власність його членів після припинення КСП або після набрання чинності новим ЗКУ, який не передбачає колективної власності на землю. На наше переконання, незважаючи на речову природу права на земельну частку (пай), ототожнювати його із правом на частку у спільній частковій власності немає підстав. Суб´єкти права не мають можливості володіти, користуватися та розпоряджатися ні тією земельною ділянкою, що припадає на їхню частку, ні (разом) всім масивом земель, переданих свого часу у колективну власність. ЗКУ в редакції 1992 р. взагалі спільної часткової власності на землю не передбачав, а механізм оформлення такого права був відсутній. На наш погляд, у разі ліквідації КСП (або іншого суб´єкта права колективної власності) в силу формальних положень закону право власності на земельну ділянку колишньої колективної власності припиняється, і земельна ділянка переходить у власність держави (ч. 1 ст. 84 ЗКУ). Цей висновок підтверджується положеннями ст. 13 ЗУ «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)», яка передбачає можливість розпорядження місцевими радами або районними державними адміністраціями невитребуваними земельними ділянками колишньої колективної власності шляхом здавання в оренду (це положення цитувалося вище).

Крім того, слід вказати, що поширення режиму права спільної часткової власності на земельні ділянки колишньої колективної власності було б надзвичайно шкідливим. Відповідно до ч. 1 ст. 88 ЗКУ, здійснення прав на спільну ділянку можливе лише за спільною згодою співвласників. У си-туації, коли таких співвласників десятки і навіть сотні, здійснення права спільної власності є неможливим. Шляхом законодавчого «перейменування» колективної власності на землю на спільну часткову приватну пішла свого часу РФ738; проте цей шлях «панацеєю» не виявився і був підданий гострій критиці російськими вченими-юристами.

Існує ще одна точка зору: П. Ф. Кулинич у своїх публікаціях неодноразово зазначав, що після ліквідації суб´єктів права колективної власності на землю земельна ділянка не переходить до державної власності, а залишається немов би «нічийною», хоча одночасно вказував на перехід до державної власності земель під господарськими спорудами.

Погодитися з такими міркуваннями важко: на наш погляд, в силу положень ч. 1 ст. 4 ЗКУ в ред. 1992 р., ч. 1 ст. 84 чинного ЗКУ742 землі колишніх КСП, що ліквідувалися, слід вважати державними. Додатково підтверджує такий висновок положення ст. 13 ЗУ «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)».

Співвідношення права на земельну частку (пай) із правом на землю юридичної особи - правонаступника КСП

Разом із тим, на наш погляд, ч. 1 ст. 84 ЗКУ все-таки не можна тлумачити буквально, і, на відміну від ліквідації, у випадку реорганізації КСП землі колишньої колективної власності вважатися державними все-таки не можуть. При реорганізації (як і у випадку спадкування), до правонаступників переходять усі права і обов´язки «померлого» (припиненого) КСП (ч. 1 ст. 104 ЦКУ, ч. 2 ст. 59 ПСУ; ч. 2 ст. 37 нечинного нині ЦК УРСР, ч. ч. 5-7 ст. 34 чинного раніше ЗУ «Про підприємства в Україні»), тому землі КСП у період до переоформлення не можуть вважатися державною власністю. До моменту переоформлення існує невизначеність, яка ділянка переходить якому правонаступнику і чи такий перехід відбудеться. Цю невизначеність можуть усунути правонаступники, оформивши своє право (і така практика існує), або ж, якщо право правонаступників не буде оформлено у встановленому порядку, територіальна громада може обернути земельну ділянку у свою власність як безхазяйне майно (ст. 335 ЦКУ). Між тим, можливість оформлення земельної ділянки у власність правонаступника ніяк не впливає на чинність права вимоги, яке складає зміст права на земельну частку (пай) - такий висновок випливає із п. 17 розділу X «Перехідні положення» ЗКУ та положень ЗУ «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)».

Правовий режим несільськогосподарських угідь

До процесу паювання не були залучені несільськогосподарські угіддя743, передані у колективну власність. Ці землі складають величезну площу - більше 200 тис. га744. Більш того, ці землі - «хребет» земель сільськогосподарського призначення, оскільки вони призначені для розміщення інфраструктури сільськогосподарського виробництва.

Законодавство про паювання (Укази Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва» від 10.11.1994 № 666/94, «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям» від 08.08.1995 № 720/95) не містило положень про долю несільськогосподарських угідь КСП. Враховуючи, що після прийняття Указу Президента України від 03.12.1999 № 1529/99 «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки» в своїй переважній більшості КСП були ліквідовані або реорганізовані, у правовому регулюванні режиму таких несільськогосподарських угідь утворилася прогалина.

Основними варіантами визначення долі несільськогосподарських угідь стали наступні.

1. У деяких випадках несільськогосподарські угіддя вважалися такими, що наслідували долю будівель і споруд, розташованих на них (обґрунтуванням такої практики було посилання на ст. 30 ЗКУ в ред. 1992 року та ст. 377 ЦКУ).

2. В інших випадках долю угідь вирішували збори власників земельних часток (паїв), обґрунтуванням чому була ст. 30 чинного ЗКУ.

3. Чи не найпоширенішим варіантом стало визнання несільськогосподарських угідь державною власністю з моменту припинення діяльності КСП або з моменту прийняття Конституції України чи ЗКУ (які не згадують про колективну власність). Керуючись таким підходом, несільськогосподарськими угіддями почали розпоряджатися органи державної влади та місцевого самоврядування.

4. У правовій доктрині висловлювалася і думка, за якою до відносин щодо земель, переданих свого часу до колективної власності, слід застосовувати положення про спільну власність на земельні ділянки (ст. ст.. 86-89 ЗКУ)745. На практиці існують випадки (зокрема, у Рівненській області) передачі несільськогосподарських угідь у спільну сумісну власність громадянам - суб´єктам права на земельну частку (пай) за проектами відведення. При цьому вважається, що земельні ділянки надаються із земель запасу державної власності.

5. В окремих випадках відбувався перехід права власності на несільськогосподарські угіддя до юридичних осіб - правонаступників реформованих сільськогосподарських підприємств.

6. Державний комітет України по земельних ресурсах висловив рекомендацію щодо передачі права розпорядження земельними ділянками, зайнятими об´єктами нерухомості, загальним зборам співвласників, або громадським організаціям - об´єднанням співвласників майнових паїв.

Жоден із підходів не став безспірним та загальновизнаним, відсутня і будь-яка система у їх застосуванні. На думку автора, визначення правового режиму несільськогосподарських угідь залежить від того, чи КСП (1) було ліквідовано (і коли - (1.1) до набрання чинності чинним ЗКУ, чи (1.2) після цього), чи (2) воно було реорганізовано, чи (3) воно продовжує існувати. Окремо на правовий режим угідь впливає наявність на земельних угіддях об´єктів нерухомого майна, і факт їх відчуження (а) до 01.01.2002 року (під час дії ст. 30 ЗКУ в ред. 1992 року) або (б) після 01.01.2004 року (під час дії ст. 377 ЦКУ). Необхідно також враховувати можливість того, що об´єкти нерухомості, що колись існували, зруйнувалися (досить поширена ситуація).

Враховуючи специфічність, складність і неоднозначність питання про правову долю несільськогосподарських угідь, переданих свого часу у колективну власність сільськогосподарських підприємств, вони детально нами у цьому виданні не розглядатимуться.