Земельне право України

2.1. Виділення земельних часток (паїв) в натурі із земель, переданих у колективну власність

Тривалий час у питанні регулювання процедури виділення земельних ділянок в рахунок земельних часток (паїв) в натурі (на місцевості) існувала прогалина. За умов неврегульованості застосовувалися Методичні рекомендації щодо порядку передачі земельної частки (паю) в натурі із земель колективної власності членам колективних сільськогосподарських підприємств і організацій, затверджені наказом Держкомзему, Міністерства сільського господарства і продовольства України, Української академії аграрних наук від 04.06.1996 № 47/172/48, що не мали характеру обов´язкового нормативно-правового акту, проте застосовувалися різними правозастосовчими органами, у т. ч. судами. Відповідно до цих Рекомендацій була розпайована значна частина земель колишньої колективної власності.

05.06.2003 було прийнято ЗУ «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)», яким прогалина була ліквідована. Згідно із Законом, процедура виділення земельних ділянок включає такі стадії:

• звернення суб´єкта права на земельну частку (пай) із заявою до місцевої ради або районної державної адміністрації про виділення земельної частки (паю) в натурі (ч. 2 ст. З Закону);

• у разі подання заяв більшістю власників земельних часток (паїв) у межах одного сільськогосподарського підприємства відповідний орган приймає рішення про розробку проекту землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв) (ч. 4 ст. З Закону). Розробка і затвердження проекту регламентується ст. 7 Закону (до прийняття Закону роль таких проектів виконували т. з. «схеми поділу земель колективної власності на земельні частки (паї)»);

• розроблення документації із землеустрою щодо виділення земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв) (включає (1) проект землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв) та (2) технічну документацію із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право власності на земельну ділянку;

• погодження та державна землевпорядна експертиза документації із землеустрою (загальні засади проведення експертизи ви-значаються ЗУ «Про державну експертизу землевпорядної документації», особливості експертизи передбачені ст. 8 ЗУ «Про поядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)»);

• розподіл земельних ділянок між власниками земельних часток (паїв) (ч. ч. 1-3 ст. 9 ЗУ «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)»);

• затвердження протоколу про розподіл земельних ділянок між власниками земельних часток (паїв) відповідною радою чи районною державною адміністрацією (ч. 4 ст. 9 Закону);

• прийняття рішення щодо виділення земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості) (ч. 4 ст. 9 Закону);

• видача та реєстрація державних актів на право власності на земельну ділянку власникам земельних часток (паїв), реєстрація права власності на земельну ділянку (ці стадії є спільними для різних процедур набуття права власності на землю і детально розглядалися у попередніх темах). За відсутності прямої законодавчої вказівки у державних актах, що видаються при виділенні земельних часток (паїв) у натурі, зазначаються різні види цільового використання: «для ведення товарного сільськогосподарського виробництва» або «для ведення особистого селянського господарства», іноді навіть поза волею суб´єктів права на земельну частку (пай).

Проблема. На сьогодні відсутні законодавчі механізми запобігання парцеляції земельних ділянок, подрібнення яких призведе до значного зниження ефективності їх використання (угіддя з меліоративними спорудами, певні різновиди еродованих земель, тощо). Слід повністю погодитися із А. Д. Юрченком, який вказує, що проекти землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв) повинні передбачати виділення земельних ділянок виключно єдиним неподільним масивом. У випадку, коли таке виділення є неможливим, необхідно законодавчо передбачити компенсаційні механізми: суб´єкти прав на земельні частки (паї) замість земельної ділянки мають отримувати грошову компенсацію. Видається також цілком слушною пропозиція П. Ф. Кулинича, за якою слід заохотити концентрацію земельних часток (паїв) певними пільгами.

Проблема. Участь у паюванні значних груп осіб, проблемні і спірні питання підтвердження членства у КСП призводять до висування численних вимог про визнання права на земельну частку (пай) вже після того, як видача сертифікатів відбулася.

Основним способом захисту прав на земельні частки (пай) у випадку, якщо особу не було залучено до паювання під час його проведення, у судовій практиці сьогодні є визнання права. На жаль, слід констатувати, що суди, задовольняючи подібні позови, замість правосуддя створювали лише його видимість, оскільки задоволення позову або не призводить до поновлення порушеного права, або забезпечує таке поновлення шляхом порушення прав інших осіб, що не були залучені до судового розгляду.

Насамперед, слід усвідомлювати, що визнання права власності на земельну частку (пай), якщо таке право передбачається реалізувати за рахунок земель, які були розпайовані, зачіпає права інших учасників паювання. У свою чергу, розгляд справи із залученням усіх пайовиків є фактично неможливим з суто організаційних причин, оскільки надмірно обтяжить процес і фактично заблокує судовий розгляд.

Більш того, визнання права повинно поєднуватися із зменшенням земельних часток (паїв) інших пайовиків, значна частина з яких була виділена в натурі. Відповідні земельні ділянки згодом часто відчужувалися. Припинення права власності на такі ділянки суперечить гарантіям, передбаченим чинним законодавством для права власності, та міжнародними зобов´язаннями України щодо захисту права власності, і тому здійснене бути не може.

Із наведеного випливає єдино можливий висновок: захистити право на земельну частку (пай) особи, яку не було залучено до паювання, шляхом визнання її права на частину земель, що були розпайовані, на даний час неможливо за безоб´єктністю відповідного права. Порушене право може бути захищене лише у разі, якщо земельна ділянка в рахунок земельної частки (паю) буде надана не за рахунок розпайованих земель, а за рахунок земель запасу та резервного фонду, або ж якщо особі буде відшкодовано заподіяну шкоду. Лише у цьому разі судовий розгляд можливий без залучення осіб, які є суб´єктами права на земельну частку (пай), і завершиться реальним захистом порушеного права.

ВСУ (абз.З п. 24 Постанови Пленуму ВСУ «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» від 16.04.2004 № 7753) була висловлена думка, що вимоги щодо земельних часток (паїв) можуть задовольнятися за рахунок земель резервного фонду на підставі положень п. 7 Указу Президента України від 08.08.1995 № 720 «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям», яким встановлено, що резервний фонд використовується для передачі у приватну власність земельних ділянок переважно громадянам, зайнятим у соціальній сфері на селі, а також іншим особам, яких приймають у члени сільськогосподарських підприємств, або які переселяються у сільську місцевість для постійного проживання.

Практика, коли суди задовольняли вимоги щодо зобов´язання органів місцевого самоврядування або місцевих державних адміністрацій надати у власність із земель резервного фонду сільради в розмірі земельної частки (паю), існує. Аналогічно, існує практика визнання права на земельні частки (паї) в землях запасу та резервного фонду.

Видається, що і моральна, і правова основа для задоволення таких позовів є, адже паювання було здійснене державою, яка і повинна нести відповідальність за допущені при цьому порушення. У даному випадку заподіяна шкода може бути відшкодована в натурі - а саме, особі, права якої порушені, має бути надана земельна ділянка із земель запасу чи резервного фонду, який спеціально призначений для «подальшого перерозподілу і використання за цільовим призначенням» (див. ст. 5 ЗКУ в ред. 1992 року, відповідно до яких було утворені масиви земель резервного фонду).

Проблема. Окремим проблемним питанням у судовій практиці, пов´язаній із захистом права на земельну частку (пай), є питання про строки позовної давності.

Хоча невидача позивачу сертифікату та інші форми заперечення його права за своєю природою є триваючим порушенням, проти якого позовна давність загалом не застосовується, як вже було зазначено вище, при «пропуску» особи у процедурі паювання право на земельну частку (пай) фактично стає безоб´єктним. Позбавлення права об´єкта вже не можна вважати триваючим порушенням, і тому з моменту такого позбавлення починає свій перебіг строк позовної давності.

Із часом суди все частіше відмовляють у задоволенні позову про захист права на земельну частку (пай) саме з підстав пропуску цього строку.

Проблема. Формулювання «виділення єдиним масивом» (п. 9 розділу X «Перехідні положення» ЗКУ, Указ Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки» від 03.12.1999 № 1529) на практиці розуміється по-різному: як виділення в одному місці кількох суміжних земельних ділянок або як виділення однієї земельної ділянки у спільну часткову власність. На наш погляд, можуть існувати обидва види єдиних масивів.

Щодо проблем, пов´язаних із виділенням земельних ділянок в рахунок земельних часток (паїв) значній кількості співвласників, див. п. 4.2. теми «Право власності на землю».