Земельне право України

2.1. Досягнення раціонального землекористування

На даний час аграрна наука сформулювала детальні правила раціонального використання земель. Проблемою є те, що такі правила мають переважно характер наукових рекомендацій, а не правових норм.

Наприклад, ч. 2 ст. 165 ЗКУ передбачено існування нормативу оптимального співвідношення земельних угідь. На сьогодні такі нормативи існують у вигляді наукових розробок та методичних рекомендацій. Всебічно обґрунтованих нормативів щодо співвідношення розораних, лучних, лісових та інших видів угідь для України чи її окремих регіонів немає. Існують лише нормативи структури ландшафтів для окремих регіонів Європейської частини СНД, розроблені науковцями і формально не затверджені. Кожен з цих нормативів індивідуальний і стосується лише конкретного регіону.

На сьогодні гострою є потреба запровадити мінімально допустимі розміри земельних ділянок сільськогосподарського призначення. На шкідливість надмірного подрібнення земельних ділянок звертає увагу Т. О. Коваленко. Пропозиції встановити нормативи мінімальних розмірів земельних ділянок, виходячи з місцевих умов, наявності земель та щільності населення, висловлювались у спеціальній літературі ще на початку земельної реформи, проте, на жаль, не були почуті законодавцем. Нормативи мінімальних розмірів земельних ділянок існують у багатьох країнах колишнього СРСР - Російській Федерації, Республіці Білорусь (ст. 17 Кодексу про землю) та ін.

На наш погляд, існує два способи, за допомогою яких вимоги щодо раціонального використання земель можуть набути обов´язкового характеру. Перший спосіб - це видання нормативно-правових актів, які б санкціонували ті чи інші агротехнічні правила та нормативи (чи не єдиним прикладом такого підходу є ПКМ від 11.02.2010 № 164 «Про затвердження нормативів оптимального співвідношення культур у сівозмінах в різних природно-сільськогосподарських регіонах»); другий - це закріплення у законодавстві загальної вимоги науково-обґрунтованого використання земель, причому використання для певних потреб повинно допускатися лише на підставі відповідних проектів (сівозмін тощо), що пройшли державну землевпорядну експертизу. Як видається, ці способи мають бути поєднані: загальна вимога щодо науково-обґрунтованого використання земель повинна бути підкріплена окремими актами з самих важливих питань, що могли б видаватися у формі технічних регламентів.

Цікавим у цьому відношенні є досвід Іспанії, де закон 1953 р. про охорону і поліпшення сільськогосподарських угідь зобов´язує власників застосовувати агротехнічні прийоми відповідно до норм, визначених міністерством землеробства.