Земельне право України

2. Особливості системи земельного законодавства в окремих зарубіжних країнах

В деяких країнах земельне законодавство складає самостійну систему (наприклад, у країнах, що утворилися на пострадянському просторі, колишніх країнах т. зв.«радянського табору»), в інших земельно-правові вміщені до актів інших галузей законодавства - аграрного, цивільного, адміністративного та ін. систем законодавства.

Прикладом країни, де існує «самостійне» земельне законодавство, є Соціалістична Республіка В´єтнам (СРВ). Основним джерелом земельного права в цій країні є Земельний закон, вперше ухвалений 29.12.1987, і 24.07.1993 викладений у новій редакції. Із викладенням закону у новій редакції були істотно розширені права певних категорії землекористувачів. Так, недержавні землекористувачі отримали право обміну, переуступки, оренди, спадкування та застави права землекористування (ст. 3). Нарешті, 26.11.2003 року Земельний закон було викладено у редакції, чинній нині. Земельні відносини також регулюються Цивільним кодексом СРВ 1995 року, де норми про передачу права землекористування згруповані в окрему частину. Також земельні відносини регулює Закон СРВ «Про охорону та розвиток лісу». Широке коло питань детально регулюється підзаконними нормативно-правовими актами. У сільській місцевості, особливо у важкодоступних районах, земельні відносини регулюються, серед іншого, звичаєвим правом (згідно зі ст. 5 Конституції СРВ кожна національність має право «зберігати та розвивати свої прекрасні звичаї та традиції»; певне правове значення звичаїв та традицій закріплене також у ст. 4 ЦК СРВ).

Прикладом країни, де земельно-правові норми містяться в аграрному, лісовому, містобудівному законодавстві тощо за відсутності окремих суто «земельноправових актів» є Індонезія. Земельні відносини регулюються в цій країні головним чином Основним аграрним законом від 24.09.1960, положення якого були доповнені згодом у двох редакція Основного лісового закону (1967 та 1999 року) та Законі про просторове планування 1992 року.

Звичаєве право як джерело земельного права

У деяких країнах важливу роль продовжують відігравати положення звичаєвого земельного права.

Конституція Зімбабве спеціальною нормою вилучає звичаєве право зі сфери свого захисту. Хоча суди можуть брати до уваги положення звичаєвого права, особа може набувати права на землю лише відповідно до писаного права.

У північній частині Руанди, що залишалася за межами впливу центральної влади, земля традиційно використовувалася громадами за специфічною системою земельної залежності. За цією системою, регламентованою нормами звичаєвого права, особа, що першою зайняла землю, голова громади, надавала землю своїм родичам та окремим залежним особам з-за меж громади. Останні справляли голові символічну плату.

Згідно із Цивільним кодексом (ст. 3) та Конституцією від 04.06.2003 (ст. 21) суд може прийняти рішення відповідно до звичаєвого права за відсутності законодавства, що регулює відповідні відносини. Судді не завжди знайомі зі звичаєвим правом певної місцевості, натомість, місцеві органи влади часто не бажають виконувати рішення судів, що ґрунтуються на положеннях писаного законодавства.

Незважаючи на всі зміни, що відбулися, у сфері землекористування звичаєве право продовжує переважати над писаним правом. Більша частина земельних ділянок набувається шляхом звичаєвого інституту зайняття.

Загалом, для земельного законодавства Руанди характерною є істотна невідповідність між писаним та звичаєвим правом. Зокрема, формальна заборона купівлі-продажу землі на практиці не дотримується, водночас, вона позбавляє землеволодіння стабільності.

В Індонезії навіть на сьогодні зберігає свою дію звичаєве право корінного населення - т. з. «адат». Розпорошеність населення Індонезії по тисячам островів є однією з причин численних відмінностей адату різних місцевостей. Ст. 5 Основного аграрного закону Індонезії визнає чинність адату лише за певних умов (не суперечить інтересам держави, національній єдності, положенням самого Основного аграрного закону). Таке формулювання створює широкі можливості для уряду не визнавати права, передбачені звичаями. Крім того, для визнання земельних прав за адатом громада повинна довести наявність права, що за умови його усної фіксації часто є неможливим.