Рідини організму – кров, лімфа, цереброспінальна і тканинна рідини, що омивають клітинні елементи й беруть безпосередню участь у процесах метаболізму, разом утворюють внутрішнє середовище організму.

Кров. Основні властивості крові. Поняття система крові було введено 1939 року радянським дослідником-клініцистом Г.Ф.Лангом. Згідно з даними Ланга система крові включає:

а) периферійну кров, що циркулює судинами;

б) органи кровотворення – червоний кістковий мозок, лімфатичні вузли, селезінку;

в) органи руйнування крові – печінку, червоний кістковий мозок, селезінку;

г) регулюючий нейрогуморальний апарат.

Кров складається з рідкого середовища (плазми) і формених елементів крові (рис. 30). На формені елементи крові припадає близько 40-45% загального об’єму крові, решту 55-60% складає плазма. Саме сукупність усіх компонентів цієї системи забезпечує виконання основних функцій крові. Об’єм крові –4,6 лабо 6-8 % від маси тіла. В’язкість крові 5 умовних одиниць (тобто у 5 разів більша в’язкості води).

Склад крові

Рис. 30. Склад крові

Об’єм крові. Об´єм крові прийнято визначать відносно маси тіла (мл/кг). У середньому він дорівнює у чоловіків – 61,5 мл/кг, у жінок – 58,9 мл/кг. Абсолютний об’єм крові з віком збільшується: у новонароджених він складає 0,5л, у дорослих – 4-6л. Відносно маси тіла об’єм крові з віком, навпаки, знижується: у новонароджених – 150 мл/кг маси тіла, у 1 рік – 110, у 6 років, 12-16 років і у дорослих – 70 мл/кг маси тіла.

Питома густини крові – 1,050-1,060 г/л, а також плазми 1,025-1,034 г/л, еритроцитів – 1,090 г/л. В‘язкість крові дорівнює – 4-5 у.о.

У новонароджених густина крові вище (1,060-1,080), ніж у дітей старшого віку. Із перших місяців густина крові (1,052-1,063) зберігається до кінця життя.

Відносна в‘язкість крові велика в перші дні постнатального періоду, загалом за рахунок збільшення кількості еритроцитів. Під кінець першого місяця життя в‘язкість зменшується і досягає – 4,6 у.о. і надалі залишається на приблизно однаковому рівні. Кров є найважливішою внутрішньою рідиною організму, відносна постійність складу якої забезпечує оптимальні умови клітинного метаболізму. У свій час Клод Бернар (1857) та І.М. Сєченов (1861) обґрунтували положення про сталість внутрішнього середовища організму. Поняття «внутрішнє середовище» було запропоноване французьким фізіологом К.Бернаром.

Постійність хімічного складу і фізико-хімічних властивостей внутрішнього середовища організму називається гомеостазом. Поняття «гомеостаз» було сформульовано Кенноном (1939), яке можна визначити як відносну сталість хімічного складу і хіміко-фізичних властивостей внутрішнього середовища організму (табл.8). Гомеостаз – це динамічна постійність внутрішнього середовища, яка характеризується чисельністю відносно постійних кількісних показників (параметрів), що отримали назву фізіологічних (біологічних) констант. Вони забезпечують оптимальні умови життєдіяльності клітин організму і відображають його нормальний стан.

Функції крові: 1. Транспортна – полягає в тому, що кров переносить (транспортує) різноманітні речовини: кисень, вуглекислий газ, поживні речовини, гормони тощо.

2. Дихальна перенос кисню від органів дихання до клітин організму та вуглекислого газу від клітин до легенів.

3. Трофічна – перенос поживних речовин від травного апарату до клітин організму.

4. Екскреторна – транспорт кінцевих продуктів обміну речовин (сечовини, сечової кислоти, вуглекислого газу тощо), а також надлишкової води, органічних і мінеральних речовин до органів виділення (нирок, легенів, потових залоз тощо).

5. Терморегуляторна – полягає в тому, що кров має велику тепломісткість, транспортує тепло від більш нагрітих органів до менш нагрітих органів тепловіддачі, тобто кров сприяє перерозподілу тепла в організмі та підтримці температури тіла.

6. Захисна – виявляється у процесах гуморального (зв’язування антигенів, токсинів, чужорідних білків, вироблення антитіл) і клітинного (фагоцитоз) специфічного і неспецифічного імунітету, а також у процесах зсідання (коагуляції) крові, що протікає за участю компонентів крові.

7. Регуляторна – виявляється в реалізації гуморального виду регуляції, тобто регуляції через доставку гормонів, пептидів та інших біологічно активних речовин до клітин організму. Таким чином, кров здійснює зв´язок між різноманітними компонентами організму, забезпечує їх об’єднання в одне ціле і співвідношення рівнів їх функціонування між собою.

8. Здійснення креаторних зв’язків – передача за допомогою макромолекул інформації, яка забезпечує регуляцію внутрішньоклітинних процесів синтезу білка, збереження ступеня диференційованості клітин, постійності структури тканин тощо.

9. Гомеостатична – участь крові у підтримці сталості внутрішнього середовища організму (наприклад, постійності рН, водного балансу, рівня глюкози тощо).

Плазма крові. Плазма складається на 90 – 91% з води, 9 – 10% сухих рештків, найбільше з білків і мінеральних солей. Загальна кількість білків у плазмі складає 7 – 8%. Білки плазми розрізняють за будовою і функціональним властивостям. Їх поділяють на три групи: альбуміни (4 – 5%), глобуліни (1,7 – 3,5%) і фібриноген (0,2 – 0,4%). Низькомолекулярні поєднання у плазмі становлять 2%. До них входять електроліти (Na+, K+, Ca2+,Mg2+,Cl-,HCO-3, H3PO4, SO42-) та неелектроліти (сечовина - 40мг/дл (7 мекв./л), глюкоза – 90-100 мг/дл (5 мекв/л)).

Функції білків крові:

- утворюють осмотичний тиск крові, від якого залежить обмін води

між кров’ю і міжклітинною рідиною;

- визначають в’язкість крові, що в свою чергу здійснює вплив на гідростатичний тиск крові;

- беруть участь у процесі зсідання крові (фібриноген, глобуліни);

- співвідношення альбумінів і глобулінів впливає на величину ШОЕ;

- виступають важливим компонентом захисної функції крові (особливо

гамаглобуліни);

- беруть участь у транспорті продуктів обміну, жирів, гормонів, вітамінів, солей важких металів;

- є незмінним резервом для побудови тканинних білків;

- беруть участь у підтримці кислотно-основної рівноваги, виконуючи

буферні функції (білковий бар’єр).

Альбуміни. Велика сумарна поверхня дрібних молекул альбуміну відіграє суттєву роль у транспорті кров’ю різноманітних речовин, наприклад, білірубіну, солей важких металів, жирних кислот, лікарських препаратів (антибіотиків, сульфаніламідів). Одна молекула альбуміну може зв’язати 25 – 50 молекул білірубіну. Альбуміни утворюються у печінці, період їх напіврозпаду складає 10 – 15 днів. Майже 60% усіх білків плазми складають альбуміни. Молекулярна вага альбуміну дорівнює 69000. Оскільки концентрація альбуміну висока, а розміри невеликі, то цей білок на 80% визначає колоїдно-осмотичний тиск плазми. При багатьох патологічних станах кількісний склад альбуміну знижується.

Глобуліни. Глобулінами називається ціла група білків, які можуть бути поділені електрофоретично. У фракції α-глобулінів виділяють α1 та α2 глобуліни. Білками є α1-глобуліни, простетичною групою яких є гексози і гексозаміни. Ці білки називають глікопротеінами. Їх фізіологічне значення полягає в транспорті ліпідів, зокрема фосфоліпідів. Фракція α2-глобулінів охоплює гаптоглобіни, що за хімічним складом відносяться до мукопротеінів, і білок церулоплазмін, який містить мідь. Він зв’язує близько 90% усієї міді, що міститься в плазмі. α2-глобуліни мають оксидазну активність, інгібирують плазмін і протеінази, зв’язують гемоглобін і перешкоджають його видаленню з сечею. β-глобуліни є важливим носієм ліпідів і полісахаридів. Значення ліпопротеінів полягає в тому, що вони здатні утримувати в розчині жири і ліпоіди та забезпечувати їх транспорт кров’ю. Близько 75% усіх жирів і ліпідів плазми входять до складу ліпопротеінів. До β-глобулінів належить трансфер, який служить носієм міді та заліза. Саме тому трансфери транспортують залізо кров’ю. Найважливішою ланкою гуморального імунітету є γ-глобуліни. Рівень γ-глобулінів свідчить, перш за все, про рівень імуноглобулінів G, M, A, E. Глобуліни утворюються в печінці, кістковому мозку, селезінці, лімфатичних вузлах. Період піврозпаду глобулінів – 5 днів.

Фібриноген має властивість ставати нерозчинним, коли переходить під впливом ферменту тромбіну у волокнисту структуру – фібрин, що зумовлює зсідання (коагуляцію) крові. Фібриноген утворюється в печінці і виявляється у вигляді вузької смужки між фракціями β і γ глобулінів. Молекула фібриногену є витягнутою, співвідношення осі (довжина/ширина) в неї дорівнює 17:1.

Висока в’язкість розчинів фібриногену зумовлена тенденцією молекул цієї речовини утворювати агрегати у вигляді клітин.

Загальна кількість білка в сивортці крові здорових новонароджених складає 5,68 г%. Із віком кількість білка збільшується, особливо швидко наростає в 3 роки. У 3-4 роки кількість білка практично досягає рівня дорослих 6-8 г%. Крім того, потрібно звернути увагу на широкі межи індивідуальних коливань рівня білка у дітей в ранньому віці від 4,3 до 8,3 г%. Якісний склад білків плазми крові у дітей усіх вікових періодів однаковий. Протягом онтогенезу певним чином змінюється відношення між альбумінами і різними фракціями глобулінів у плазмі крові. У перші дні після народження кров збагачена γ-глобулінами материнської плазми, які швидко розкладаються надалі. У перші місяці життя в крові знижена кількість альбумінів – 3,7 г% при відносно великому рівні γ-глобулінів. Кількість альбумінів поступово збільшується і до 6 років досягає 4,1 г%, а в 3 роки досягає 4,5г%, що наближується до норми дорослої людини 4,6 г%.

Осмотичний тиск крові. Під осмотичним тиском розуміють силу, з якою розчинена речовина утримує розчинник (сила, що зумовлює рух розчинника крізь напівпроникну мембрану з менш концентрованого розчину в більш концентрований).

Осмотичний тиск крові дорівнює 7,6 атм. Він залежить в основному від вмісту солей і води у плазмі крові та забезпечує підтримку на фізіологічно необхідному рівні концентрації різноманітних речовин, розчинених у рідинах організму (табл. 8).

Таблиця 8. Розчини для підтримки життєдіяльності організму

Розчин

Компоненти

NaCl

KCl

CaCl2

NaHCO3

MgCl2

NaH2PO4

Глюкоза

Рідина Рінгера для

холоднокровних

0,6

0,01

0,01

0,01

-

-

-

Рідина Рінгера для теплокровних

0,85-0,9

0,02

0,02

0,01

-

-

-

Рідина Локка

0,9

0,02

0,02

0,015

-

-

0,1

Рідина Тіроде

0,8

0,02

0,02

0,01

0,01

0,005

0,1

Осмотичний тиск сприяє розподілу води між тканинами, клітинами і кров’ю. Розчини, осмотичний тиск яких дорівнює осмотичному тиску клітин, називаються ізотонічними. Вони не викликають зміни обсягу клітин. Розчини, осмотичний тиск яких вищий за осмотичний тиск вмісту клітин, називаються гіпертонічними. Вони викликають зморщування клітин у результаті переходу частини води з клітин у розчин. Розчини з низьким осмотичним тиском називаються гіпотонічними. Вони викликають збільшення обсягу клітин у результаті переходу води з клітини у розчин.

Незначні зміни сольового складу плазми крові можуть виявитися нищівними для клітин організму (перш за все клітин самої крові) через зміни осмотичного тиску.Частина осмотичного тиску, утворювана білками плазми, складає так званий онкотичний тиск, величина якого дорівнює 0,03 – 0,04 атм або 25 –30 мм рт. ст. Онкотичний тиск є фактором, що сприяє переходу води з тканин у кров’яне русло. При зниженні величини онкотичного тиску крові відбувається вихід води з судин у інтерстеціальний простір, що призводить до набряку тканин.

Вміст глюкози. В нормальних умовах дорослої людини він дорівнює 100 мг%. Вміст глюкози в крові дітей нижчий, ніж у дорослих, особливо в перші дні життя. Із віком вміст глюкози крові збільшується. Натщесерце в крові у грудної дитини концентрація цукру коливається в межах 70-80 мг%, в більш старшому віці в межах 80-100 мг %, у дітей 12-14 років – до 120 мг%.

Вміст кисню і вуглекислого газу в крові. Артеріальна кров містить 18 – 20% загального об’єму кисню і 50 – 52 % – вуглекислого газу, у венозній крові кисню 12% і вуглекислого газу 55 – 58% загального об’єму.

Кислотно-лужна рівновага крові. Активна реакція крові зумовлена співвідношенням водневих і гідроксильних іонів і є жорсткою константою, оскільки лише при чітко визначеній кислотно-лужній рівновазі можливе нормальне протікання обмінних процесів. Для оцінки активної реакції крові використовують водневий показник або рН крові, що дорівнює 7,36 (артеріальної крові – 7,4, венозної – 7,35). Збільшення концентрації водневих іонів призводить до зрушення реакції крові в кислу сторону, що називається ацидозом. Зменшення концентрації водневих іонів і збільшення концентрації гідроксильних іонів ОН призводить до зрушення реакції в лужний бік, що має назву алкалоз.

У людини, в умовах норми, рН крові зберігається на відносно постійному рівні, що зумовлене наявністю в крові, перш за все, буферних систем: гемоглобінової, карбонатної, фосфатної, білкової. Ці системи нейтралізують значну кількість кислих і лужних речовин, що надходять у кров, і перешкоджають зрушенню рН. Буферні системи є і в тканинах, де вони представлені в основному клітинними білками і фосфатами. У процесі метаболізму кислих продуктів утворюється більше, ніж лужних. Таким чином, небезпека зрушення рН крові в кислу сторону більша. Саме тому буферні системи крові та тканин стійкіші до дії кислот, ніж лугів. Так, для зрушення рН крові в лужний бік необхідно додати до неї в 70 разів більше їдкого натру, ніж до чистої води. Для зрушення рН в кислу сторону необхідно додати до плазми в 300 разів більше соляної кислоти, ніж до води.

Якщо буферні системи нездатні протидіяти зміні рН, то включаються інші механізми. Так, накопичення продуктів метаболізму призводить до подразнення хеморецепторів судин (перш за все судинних рефлексогенних ділянок). Ці структури на ґрунті інформації, що надходить, формують у відповідь реакції, спрямовані на відновлення первинної величини рН. При цьому змінюється діяльність нирок, шлунково-кишкового тракту, в результаті чого з організму видаляється надлишок речовин, які викликали зрушення рН. Наприклад, при ацидозі нирки виділяють більше кислого одноосновного фосфату натрію, а при алкалозі – більше лужних солей. Через потові залози видаляється молочна кислота, а зміни легеневої вентиляції призводять до видалення вуглекислого газу. У регуляції рН обов’язково бере участь гормональна регуляція.

Залучення всіх цих апаратів реакцій призводить до відновлення константи рН. Якщо ж це не відбувається, то формується поведінковий компонент функціональної системи. У результаті відповідної поведінки (вилучення або збільшення вживання кислих або лужних речовин) константа рН повертається до вихідного рівня.

Формені елементи крові. Еритроцити – це червоні без’ядерні елементи крові. Це найчисельніші червоні кров’яні тільця, тривалість життя яких у новонароджених складає 12 днів, на 10-й день життя – 36 днів, а у рік, як і у дорослих – 120 днів. У чоловіків в 1 мкм крові в середньому 5,1 млн еритроцитів (5,1-1012/л), а у жінок – 4,5 млн. (4,5-1012/л). Кількість еритроцитів у 1 л крові (х1012). У новонародженого вона складає 5,8; у 1 місяць – 4,7; з 1 року до 15 років – 4,6, а у 16-18 років досягає значень, характерних для дорослих, - 4,5-5 (рис. 31).

Кількість еритроцитів мінлива. Збільшення їх кількості називають еритроцитозом (еритремією), а зменшення – еритропенією (анемією). Дані варіації можуть мати абсолютний і відносний характер. Абсолютний еритроцитоз – збільшення кількості еритроцитів в організмі – спостерігається при зниженні барометричного тиску (на високогір´ї), у хворих з хронічними захворюваннями легень і серця внаслідок гіпоксії.

Формені елементи крові

Рис. 31. Формені елементи крові

Відносний еритропоез – збільшення кількості еритроцитів в одиниці об´єму крові без збільшення їх загальної кількості в організмі – спостерігається під час згущення крові (при значному потовиділенні, дизентерії, опіках тощо).

У процесі важкої м´язової роботи спостерігається викид еритроцитів із селезінкового кров´яного депо, що також призводить до відносного еритропоезу. Абсолютна еритропенія розвивається внаслідок зниженого утворення, посиленого розпаду еритроцитів або після кровотеч. Під час розрідження крові за рахунок швидкого збільшення рідини в кровотоці виникає відносна еритропенія.

Еритроцити ссавців мають форму двовгнутих посередині дисків. Значення їх діаметрів утворюють криву нормального розподілу, або криву Прайс-Джонса. Діаметр еритроцитів коливається від 7 до 10 мкм (у середньому 7,5 мкм). Через те, що еритроцити мають форму двовгнутої лінзи, їх поверхня більша порівняно з поверхнею шару. Існує кілька форм еритроцитів, тому вони мають відповідні назви: дискоцити, стоматоцити, ехіноцити, мікроцити (якщо їх діаметр менше 7,2 мкм), мегацити (діаметр більше 9,5 мкм). Середній діаметр еритроцита (мкм) у новонароджених – 8,12; у 1 місяць – 7,83; у 1 рік – 7,35; у 3 роки – 7,30; у 5 років – 7,30; у 10 років – 7,36; у 14-17 років (як і у дорослих) – 7,50. Загальна площа поверхні еритроцитів дорослої людини складає близько 3800 м2. Особлива форма еритроцитів сприяє виконанню ними специфічних функцій – переносу дихальних газів, тому що при такій формі дифузійна поверхня збільшується, а дифузійна відстань зменшується. Завдяки своїй формі еритроцити мають більшу здатність до зворотної деформації під час проходження через такий же капіляр. Для еритроцитів характерні пластичність і осмотичність (рис. 32).

1. Пластичність. Нормальний еритроцит здатний легко змінювати свою форму під впливом зовнішніх сил. Внаслідок пластичності еритроцитів відносна в’язкість крові в дрібних судинах значно менша, ніж у судинах з діаметром більше 7,5 мкм. Ця властивість еритроцитів зумовлена наявністю в них гемоглобіну А. У процесі старіння пластичність еритроцитів зменшується. Плазмолема еритроцитів складається з чотирьох шарів. Вона має певний заряд (дзетапотенціал) і вибіркову проникність – вільно пропускає гази, воду, іони Н+, аніони ОН -, Cl-, НСО3-, погано – глюкозу, сечовину, іони К+, Na+, практично не пропускають більшість катіонів і зовсім не пропускають білки.

2. Осмотичність. Вміст білків в еритроцитах вищий, ніж у плазмі, а низькомолекулярних речовин – нижче. Мембрана еритроцитів пропускає низькомолекулярні речовини, при чому проникність для різних іонів різна. У процесі пригнічення активного транспорту іонів (активно переносяться через мембрану Na+ и К+: Na+ – з клітини, а К+ – у клітину) знижується їх трансмембранний концентраційний градієнт.

Осмотичний тиск, утворюваний високою внутрішньоклітинною концентрацією білків, значною мірою компенсується малою концентрацією низькомолекулярних сполук, і тому осмотичний тиск в еритроцитах лише дещо вищий, ніж у плазмі. При розміщенні еритроцита у гіпотонічному розчині він набухає і набуває форми близької до сферичної (сфероцити). Навпаки, у гіпертонічному середовищі еритроцити втрачають воду і зморщуються. Це так званий осмотичний гемоліз.

Гемоглобін – є дихальним ферментом. Молекула гемоглобіну була відкрита Максом Перетцом.

Форма еритроцитів

Рис. 32. Форма еритроцитів: А – нормального еритроциту; Б – зморщеного еритроциту, який знаходиться у гіпертонічному

Гемоглобін знаходиться всередині еритроцитів, а не в плазмі. За нормою рівень гемоглобіну в чоловіків – 130-160 г/л, а в жінок – 115-145 г/л. Ідеальною кількістю вважається 166,7 г/л (16,67%). У новонароджених кількість гемоглобіну дорівнює 110-145%; на 100 мг крові припадає 17-25 ггемоглобіну. На кінець першого місяця вміст гемоглобіну зменшується. Після 1-го року вміст гемоглобіну і кількість еритроцитів збільшується. У більшості дітей 7-12 років (хлопчиків і дівчат) весною гемоглобіну більше, ніж восени; правда, у деяких дітей кількість гемоглобіну зменшується; збільшення гемоглобіну і еритроцитів пояснюється нестачею кисню внаслідок порушення газообміну.

За хімічною структурою гемоглобін є хромопротеідом. Молекула гемоглобіну має дуже маленькі розміри (висота – 45-50 ангстрем, а ширина – 55-65 ангстрем). Гемоглобін складається з білка глобіну і простетичної групи гема (рис. 33). Його молекула складається з чотирьох субодиниць, кожна з яких містить гем-залізовмісне похідне порфірину (Fe++).

У крові людини знаходиться переважно 2 типи гемоглобіну: тип HbA у дорослих і тип HbF (фетальний) у плоду. Гемоглобін може утворювати ряд сполук. Так, гемоглобін, що приєднує кисень, перетворюється в оксигемоглобін – HbO2.

Гемоглобін

Рис. 33. Гемоглобін: А – молекула гемоглобіну і його формула; Б – спектри поглинання сполук гемоглобіну

Гемоглобін новонароджених має здатність поглинати кисню більше, ніж гемоглобін дорослих. Це сприяє посиленому обміну і росту малят, особливо в 2 роки, коли кисень поглинається максимально. Із трьох років поглинання кисню відбувається так, як і в дорослих. Насичена киснем кров має яскраво-червоний колір. Якщо оксигемоглобін віддає кисень, то його називають відновленим або дезоксигемоглобіном (Hb). Сполука гемоглобіну з вуглекислим газом – карбгемоглобін (HbСO2), який транспортує СО2 з тканин до легень. Гемоглобін може утворювати і патологічні сполуки. Сполука гемоглобіну з чадним газом називається карбоксигемоглобіном (HbСO).

Спорідненість заліза гемоглобіну з СО перевищує його спорідненість з О2. Тому навіть 0,1% чадного газу в повітрі призводить до перевищення 80% гемоглобіну в HbСO, який не здатний приєднувати О2, що стає небезпечним для життя. Гемоглобін під впливом сильних окислювачів (анілін, фенацетин, нітрити, нітрати тощо) переходить у патологічну сполуку метгемоглобін (MetHb).

Метгемоглобін містить тривалентне залізо і не може приєднувати О2, тому порушується транспорт кисню до тканин і може настати смерть.У скелетних м’язах і міокарді знаходиться м’язовий гемоглобін, що має назву міоглобін. Його простетична група ідентична гемоглобіну крові, але білкова частина – глобін – має меншу молекулярну масу. Майже 14% загальної кількості кисню в організмі зв’язує міоглобін людини. Ця властивість міоглобіну відіграє важливу роль у постачанні м’язів, які працюють.

Гемоліз – процес руйнування оболонки еритроцитів, внаслідок якого відбувається вихід гемоглобіну в плазму. Розрізняють декілька видів гемолізу. Осмотичний гемоліз виникає в гіпотонічному середовищі, при цьому кров стає прозорою («лакова кров»). Мірою осмотичної стійкості (резистентності) еритроцитів є концентрація розчину хлористого натрію, при якій починається гемоліз. У людини межі стійкості еритроцитів знаходяться в межах від 0,4% до 0,34% (в розчині такої концентрації руйнуються всі еритроцити). При деяких захворюваннях осмотична стійкість еритроцитів знижується, тобто гемоліз починається при більш високих концентраціях розчину хлористого натрію.

Хімічний гемоліз відбувається під впливом речовин, що руйнують білково-ліпідну оболонку еритроцитів (ефір, хлороформ тощо).

Механічний гемоліз виникає при сильних механічних впливах на кров (наприклад, струшування ампули з донорською кров’ю).

Термічний гемоліз спостерігається при заморожуванні та розморожуванні крові. Руйнування оболонки еритроцитів при цьому відбувається кристаликами льоду.

Біологічний гемоліз виникає під час потрапляння в кров хімічних речовин, що утворюються в живих організмах (під час переливання несумісної крові, під впливом імунних гемолізів, під час дії біологічних отрут, наприклад, при укусі змій, бджіл тощо).

Швидкість осідання еритроцитів (ШОЕ), або реакція осідання еритроцитів.

У дефібринованій крові еритроцити під час відстояння осідають. Це має назву реакція осідання еритроцитів – РОЕ, або в наш час вживається термін швидкість осідання еритроцитів – ШОЕ. Механізм ШОЕ остаточно не встановлений. На його показники впливають величина обсягу еритроцитів (чим дрібніші вони, тим швидше осідають), електричний заряд, співвідношення альбумінів і глобулінів у плазмі й кількість фібриногенів. ШОЕ – один із найдавніших клінічних методів дослідження. У 1920 році Лінценмейер і Вестергрен розробили практичний метод визначення швидкості осідання еритроцитів. Швидкість осідання у здорового чоловіка складає 3-6 мм/год, а в жінки – 7-12 мм/год, у період вагітності може сягати 45 мм/год. ШОЕ залежить від статі, віку, фізіологічного стану (вагітність, менструальний цикл), від процесів травлення, стану нервової системи, а також від часу доби (ввечері – більша, вранці – менша).

Швидкість осідання еритроцитів (ШОЕ) у новонароджених дорівнює 2,5 мм/год, у 1 місяць – 5,0; у 1 рік і старших дітей, як і у дорослих – 7,0-10 мм/год. Така різниця пояснюється тим, що білків у плазмі новонароджених менше, ніж у дорослих (близько 6%). Кількість залишкового азоту в новонароджених підвищена (до 50 мг%).

Анемія – це зменшення кількості та розмірів еритроцитів і вмісту в них гемоглобіну. Якщо концентрація гемоглобіну в крові менша за 11%, то говорять про анемію. Виділяють декілька видів анемії:

1. Нормацитарні (розміри еритроцитів і вміст у них гемоглобіну не змінені, але кількість еритроцитів зменшена).

2. Мікроцитарні та гіперохромні (зі зниженням вмісту гемоглобіну).

3. Серповидна анемія характеризується неправильною формою еритроцитів і порушенням транспорту кисню; ця форма анемії є спадковою тощо. Для хворих на анемію характерні слабкість, швидка втомлюваність.

Лейкоцити - це білі кров’яні клітини, в яких є ядро і цитоплазма. Лейкоцити разом з кровотворною тканиною утворюють білий росток крові або лейкон. Загальна кількість лейкоцитів у крові складає 6–9х10л. Лейкоцити зазнають істотних змін з віком. У 1 літрі крові у новонародженого – 30 х 109 лейкоцитів, у 1 місяць – 12,1 х 109, у 1 рік – 10,5 х 109, у 3-10 років – 8-10 х109, у 14-17 років, як і у дорослих, – 5-8 х109. Таким чином, має місце поступове зниження рівня лейкоцитів.

Збільшення кількості лейкоцитів називається лейкоцитозом, а зменшення – лейкопенією. Розрізняють фізіологічний і реактивний лейкоцитоз (рис. 34).

Фізіологічний лейкоцитоз спостерігається після прийняття їжі, під час вагітності, при м’язовій роботі, сильних емоціях, больових відчуттях. Реактивний лейкоцитоз виникає при запальних процесах та інфекційних захворюваннях. Лейкопенія спостерігається при деяких інфекційних захворюваннях. Неінфекційна лейкопенія пов’язана головним чином з підвищенням радіоактивного фону, вживанням ряду лікарських препаратів тощо.

Усі види лейкоцитів мають амебоподібну рухливість різного ступеню. За наявності певних хімічних подразників лейкоцити можуть проходити через ендотелії капілярів і переміщатися до подразника (мікроба, клітини організму, що розпадається, чужорідного тіла або комплексу антиген – антитіло), при досягненні якого лейкоцит поглинає його (фагоцитує), а потім за допомогою травних ферментів перетравлює його. Крім того, лейкоцити виділяють ряд важливих для захисту організму речовин: антитіла, які мають антибактеріальні і антисептичні властивості, речовини фагоцитарної реакції та гоєння ран. Більшість лейкоцитів (більше 50%) знаходиться за межами судинного русла, близько 30% - у кістковому мозку. Очевидно, для лейкоцитів, за винятком базофілів, кров відіграє роль, перш за все, перенощика – вона доставляє їх від місця утворення до тих місць організму, де вони необхідні.

Зміни вмісту лейкоцитів у крові

Рис. 34. Зміни вмісту лейкоцитів у крові

В залежності від того, має цитоплазма зернистість чи вона однорідна, лейкоцити поділяють на дві групи: зернисті (гранулоцити) і незернисті (агранулоцити).

До зернистих лейкоцитів відносяться: еозинофіли, базофіли, нейтрофіли. До незернистих відносять: лімфоцити і моноцити. У клініці при оцінці кількості лейкоцитів має значення не лише їх загальна кількість, але й відсоткове співвідношення всіх форм лейкоцитів, що отримало назву лейкоцитарної формули (лейкограми). Лейкограма здорової людини характеризується постійністю і має такий вигляд: еозинофілів – 0,5 – 5% (200 – 300 клітин в 1 мкл крові), базофілів – 0 – 1% (0 – 65), нейтрофілів – 50 – 75% (250 – 5800), лімфоцитів – 19 – 37% (1000 – 3000), моноцитів – 3 – 11% (90 – 600). Функції окремих форм лейкоцитів різні.

Лейкоцитарна формула має вікові особливості, пов’язані із вмістом нейтрофілів та лімфоцитів. У новонароджених, як і у дорослих, на частку нейттрофілів припадає 68%, а на частку лімфоцитів – 25%; на 5-6-й день після народження виникає так званий “перший перехрест” – нейтрофілів стає менше (до 45%), а лімфоцитів більше (до 40%). Таке співвідношення зберігається приблизно до 5-6 років (“другий перехрест”). Наприклад, на 2-3 місяць частка нейтрофілів складає 25-27%, а частка лімфоцитів – 60-63%. Це вказує на істотне підвищення інтенсивності специфічного імунітету у дітей перших 5-6 років. Після 5-6 років поступово до 15 років співвідношення, характерне для дорослих, відновлюється (табл.9).

Лейкоцитарна формула крові новонародженої дитини характеризується: 1) поступовим збільшенням кількості лімфоцитів від моменту народження до кінця періоду новонародженя (при цьому на 5-ту добу відбувається перехрест кривих падіння нейтрофілів та підйому лімфоцитів); 2) великою кількістю малосегментованих форм ядер нейтрофілів; 3) великою кількістю юних форм, мієлоцитів, еритробластів; 4) структурною незрілістю та хрупкістю лейкоцитів.

Еозинофіли мають фагоцитарну здатність, але через невелику кількість у крові їх роль у цьому процесі незначна. Основна їх функція полягає в тому, що вони руйнують токсини білкового походження, чужорідні білки і комплекси антиген – антитіло.

Таблиця 9. Вікові норми лейкоцитарної формули крові

Вік, роки

Нейтрофіли, в %

Лімфцити, в %

Моноцити,

в %

Еозинофіли,

в %

Базофіли,

в %

При

народжені

61

31

5,8

2,2

0,6

4 неділі

35

56

6,5

2,8

0,5

2 роки

33

59

5,0

2,6

0,5

4 роки

42

50

5,0

2,8

0,6

6 років

51

42

4,7

2,7

0,6

10 років

54

38

4,3

2,4

0,5

Дорослі

59

34

4,0

2,7

0,5

Еозинофіли фагоцитують гранули зруйнованих базофілів і тучних клітин, особливо під час глистової інвазії, алергічних станах, а також антибактеріальній терапії, в яких міститься велика кількість гістаміну. Гістамін є стимулом для збільшення кількості еозинофілів. Вони продукують фермент гістаміназу, який руйнує поглинутий ними гістамін. Еозинофіли беруть участь у процесі фібринолізу, оскільки в них відбувається виробка плазмогену – попередника одного з головних факторів фібринолітичної системи крові – гепарину.

Базофіли продукують і містять біологічно активні речовини (гістамін, гепарин). Гепарин перешкоджає зсіданню крові в осередку запалення, а гістамін розширює капіляри, що сприяє розсмоктуванню і загоєнню. У цьому полягає фізіологічний сенс збільшення кількості базофілів у заключну фазу гострого запалення.

Нейтрофіли – в основному захищають організм від мікробів, що проникають, і токсинів. Вони швидко з’являються на місці пошкодження або запалення, швидкість їх руху в інтерстиціальному просторі сягає 40 мкм у хвилину. Нейтрофіли фагоцитують живі та мертві мікроби, клітини, що руйнуються, чужорідні часточки, а потім перетравлюють їх за допомогою власних ферментів. Нейтрофіли секретують лізосомні білки, продукують інтерферон, який має противірусну дію.

Моноцити здатні до амебоподібного руху, виявляють виражену фагоцитарну активність. Їх максимальна активність виявляється у кислому середовищі, в якому нейтрофіли активність втрачають. В осередку запалення моноцити фагоцитують мікроби, мертві лейкоцити, пошкоджені клітини запаленої тканини, тобто вони очищують осередок запалення і готують місце для регенерації ткані. Моноцити є центральною ланкою мононуклеарної фагоцитарної системи (рис.35).

Лімфоцити мають великий термін життя (до 20 років і більше) і здатні не лише проникати з крові до тканин, але й повертатися назад у кров. Вони є однією з центральних ланок імунної системи організму, вони зумовлюють формування специфічного імунітету, реалізацію імунного нагляду. Завдяки їх здатності розрізнювати «своє» й «чуже» за допомогою мембранних рецепторів, які активуються під час контакту з чужорідними білками, лейкоцити здійснюють синтез захисних антитіл, лізис чужорідних клітин, забезпечують реакцію відторгнення трансплантату, знищують мутантні клітини організму і забезпечують імунну пам´ять.

Лімфоцити, з функціональної точки зору, поділяють на три групи: Т (тимус-залежні), В (бурсозалежні) і 0 (нульові).

Т-лімфоцити утворюються в червоному кістковому мозку, диференціювання проходять у вилочковій залозі (тимусі), а потім потрапляють у селезінку, лімфатичні вузли або циркулюють у крові. Розрізняють кілька форм Т-лімфоцитів. Клітини-хелпери (помічники) взаємодіють з В-лімфоцитами, перетворють їх у плазматичні клітини. Клітини-супресори (пригнічувачі) блокують надмірні реакції В-лімфоцитів і підтримують постійне співвідношення різних форм лімфоцитів. Клітини-кілери (вбивці) безпосередньо здійснюють реакції клітинного імунітету. Вони взаємодіють з чужорідними клітинами або своїми, які набули невластивих їм якостей (пухлинні клітини, клітини-мутанти), руйнують їх. Вони зберігають генетичний гомеостаз. У новонародженого на частку Т-лімфоцитів припадає 33-56% від усіх форм лімфоцитів, а у дорослих – 60-70%. Така ситуація виникає з 2-річного віку.

В-лімфоцити утворюються в кістковому мозку, диференціювання проходять у лімфоідній тканині кишечнику, червоподібного відростка, піднебінних і глоткових мигдалин. Їх основна функція полягає у створенні гуморального імунітету шляхом вироблення антитіл, які під час зустрічі з відповідними їм чужорідними речовинами зв’язують їх і нейтралізують, таким чином готують процес наступного фагоцитозу.

Нульові лімфоцити диференціацію в органах імунної системи не проходять, вони наділені здатністю при необхідності перетворюватися в Т- і В-лімфоцити. Лейкоцити є однією з найбільш реактивних клітинних систем організму, тому їх кількість і якісний склад змінюються у процесі найрізноманітніших впливів.

Регуляція кровотворення

Рис. 35. Регуляція кровотворення

Лейкопоез. Лейкопоез регулюється лейкопоетинами, серед яких виявлено базофіло-, зозинофіло-, нейтрофіло-, моноцито-, лімфоцитопоетини, які регулюють утворення правильно визначених форм лейкоцитів. Лейкопоетини діють безпосередньо на органи кровотворення, пришвидшують творення і диференціацію певних білих кров’яних тілець.

Лейкопоез стимулює продукти розпаду самих лейкоцитів і тканин (при їх запаленні та пошкодженні), нуклеїнові кислоти, деякі гормони, мікроби та їх токсини. Однак усі ці речовини діють на лейкопоез не прямо, а за рахунок лейкопоетинів, продукція яких під їх впливом збільшується.

Тромбоцити – клітини неправильної округлої форми, які не мають ядер, розмір від 2 до 5 мікронів, утворюються в кістковому мозку, тривалість їх життя від 8 до 11 днів. У дорослої людини кількість тромбоцитів в 1мм3 налічується приблизно – 200-320тис. Має місце добові коливання: в день тромбоцитів більше, ніж у вечері. Функції тромбоцитів різноманітні та визначаються їх специфічними властивостями: здатністю до аглютинації, адгезії та творення псевдоподій. Тромбоцити продукують і виділяють фактори, що беруть участь у всіх етапах зсідання крові (рис. 35).

Число тромбоцитів у дітей усіх вікових категорій, включно із новонародженими, змінюється, і у дорослих досягає 200-400х109 в1 л (табл. 10).

Таблиця 10. Вікові особливості тромбоцитограми

Вік, роки

Кількість тромбоцитів тис./1 мм3т крові

Типи тромбоцитів

юні

зрілі

старі

До 1

252

22

65,7

8,7

1-3

286

17,5

68,7

7,3

3-7

285

13,2

72,2

8,0

7-15

297

8,2

76,5

7,4

22-40

311

4,6

79,2

8,0

41-70

224

2,4

78,3

12,4

Групи крові. Карл Ландштейнер проводив дослідження крові різних пацієнтів і виявив склеювання еритроцитів у одних груп людей, а в інших пацієнтів це не спостерігалося. На основі цього Ландштейнер висловив припущення, що в еритроцитах містяться антигени, а в сироватці – антитіла. Антигени, що знаходяться в еритроцитах, він позначив латинськими літерами А і В, а аглютиніни до них – грецькими α і β. На основі ряду проведених досліджень в залежності від властивостей крові він поділив на групи А, В і С, а у 1906 році Ян Янський встановив 4 групи крові. Четверта група зустрічається рідше, ніж перші три. Офіційно ця класифікація була затверджена на з’їзді патологів і бактеріологів у 1921 році. Перша група (0) містить аглютиніни α і β, друга група (А) містить аглютиноген А і аглютинін β, третя група (В) – представлена аглютиногеном В і аглютиніном α, а четверта група (АВ) – містить аглютиногени А і В.

У 1940 року Ландштейнер разом із А. Вінером відкрили резус-фактор. Система резус була винайдена в результаті імунізації кролів кров’ю мавп - макак-резусів (рис.36). Сучасна номенклатура – це поєднання двох номенклатур (за Ландштейнером і Вінером та за Р.Фішером. і Р.Райсом).

Резус – фактор (Rh)

Рис. 36. Резус – фактор (Rh): А – процентне співвідношення людей з Rh+ і Rh - кров’ю; Б – уявлення про виникнення “Rh – конфлікту”:1 – введення Rh+ - крові Rh реципієнту; 2 – вироблення Rh – антитіл в організмі реципієнта; 3 – повторне введення Rh+ - крові Rh- - реципієнту, що викликає аглютинацію

Антигени (від грец. anti - проти, genes – походження) – високомолекулярні сполуки, здатні стимулювати імунокомпетентні лімфоїдні клітини забезпечують імунну відповідь. Сучасний варіант Rh0 (D): rh1 (c): rh11 (Е): Hr0 (d): rh11 (e): rh11 (С).Таким чином антиген Д визначає приналежність людей до групи резус-позитивних, таких людей серед європейців багато – 86%, у представників монголоїдної раси 100%, всі інші люди будуть резус-негативними.

Антиген Д є основною причиною сенсибілізації (імунізації) під час вагітності та гемолітичної хвороби новонароджених, він легко проникає через плаценту (рис.37).

Тому при шлюбі резус-позитивного чоловіка з резус-негативною жінкою, плід нерідко успадковує резус-фактор батька. Кров плоду проникає в організм матері, викликає утворення антирезус-аглютинінів. Через плаценту вони дифундують у кров плоду, викликають руйнування еритроцитів зсідання крові. Якщо концентрація антирезус-аглютинінів висока, то це призводить до загибелі плоду й викидня. При легких формах резус-несумісності плід народжується живим, але з гемолітичною жовтухою.

На сьогодні в еритроцитах людини виявлено більше 200 різноманітних аглютиногенів. 140 з них об’єднані в 20 систем, а всі інші є індивідуальними або спільними. До них відносять системи N, S, P, A, M та інші.

Резус-фактор в акушерській практиці

Рис. 37. Резус-фактор в акушерській практиці: А - імунізація організму Rh-- матері Rh+ - еритроцитами плоду; Б - вироблення Rh антитіл в організмі матері; В – аглютинація Rh+ - еритроцитів плоду антитілами матері

У кожній із цих систем є один або кілька аглютиногенів, які утворюють різні комбінації, тобто групи крові цих систем. Усі ці системи аглютиногенів мають значення лише у процесі повторних переливань крові або вагітності.

Слід зазначити, що існує географічний розподіл групи крові. Так, більше 40% мешканців Центральної Європи мають групу А, приблизно 10% – групу В, близько 40% – групу D і 6% – групу АВ. Серед корінних мешканців Північної Америки у 90% зустрічається група О.

Успадкування груп крові. У комплементарних хромосомах кожної людини є два з трьох алельних генів (А, В, О), тобто генетично закодованих якісних ознак. Ці два гени визначають фенотипово визначену групу крові, тобто антигенні ознаки еритроцитів (табл.11).

Таблиця 11. Антигени та антитіла груп крові системи АВО

Група крові

(фенотип)

Генотип

Аглютиногени

(в еритроцитах)

Аглютиніни

О

ОО

відсутні

Анти-А (α)

Анти-В (β)

А

ОА або АА

А

Анти-В (β)

В

ОВ або ВВ

В

Анти-А (α)

АВ

АВ

А, В

відсутні

Група АВ відноситься генотипу ІАІВ

Група А відноситься генотипу ІАІ0 або ІАІА

Група В відноситься генотипу ІВІ0 або ІВІВ

Група 0 відноситься генотипу ІІ (тобто І0І0)

Ці принципи успадкування дозволяють отримати деяку інформацію про батьків, коли відома група крові дитини.

Переливання крові. У наш час вважають припустимим переливання лише сумісної за системою АВО крові. При цьому обов’язково враховується резус-фактор. Кров донора І групи можна переливати реципієнту І групи, кров донора ІІ – реципієнту ІІ тощо. В екстрених випадках можливе застосування правила Оттенберга, яке широко використовувалося у 60 - 80 роках (рис.38). Людина з І групою крові – універсальний донор, кров цієї групи можна переливати всім групам, а людина з IV групою – універсальний реципієнт, що дає змогу їй отримувати кров будь-якої з 4-ох груп, але в цих випадках порція крові, що вводиться, обмежується 200 мл.

Правило переливання крові (за Оттенбергом)

Рис. 38. Правило переливання крові (за Оттенбергом)

Переливання несумісної крові може викликати гемотрансфузійний шок, який нерідко призводить до смерті. Одним з механізмів розвитку цього стану є те, що під час руйнування склеєних еритроцитів виділяються їх фактори зсідання, в тому числі тромбопластин. Він викликає внутрішньо судинне зсідання крові і блокаду мікроциркуляторних судин усіх органів і тканин, утвореними фібриновими і тромбоцитарними тромбами. У багатьох випадках під час переливання використовують кровозамінники (рідини, що замінюють кров).

Кровозамінники (рідини, що замінюють кров) - призначені для різних цілей: дезінтоксикаційної дії (гемодез, полідез, неогемодез); для нормалізації циркулюючої крові (поліглюкін, реополіглюкін, декстрин, поліферд тощо); для білкового пренатального живлення (амінопептид, амінокровін, гідролізін тощо); для регуляції водно-солевого обміну або електролітні розчини (ізоменічний розчин хлористого натрію, розчин Рінгера-Локка, розчин Гартмана, лактосол).

Зсідання крові (гемостаз). Перші механізми зсідання крові були запропоновані більше 100 років тому А.А.Шмідтом. Гемостаз – зупинка кровотечі під час пошкодження стінки судини, що є результатом спазму кровоносних судин і формування кров’яного згустку. Гемостаз є одним із найважливіших механізмів, спрямованих на підтримку цілісності судинної стінки, попередження й зупинку кровотечі. Кров, яка витікає з рани, починає зсідатися через 3-4 хвилини, а через 5-6 хвилин повністю перетворюється на студенистий згусток. Якщо від нього відмити еритроцити, то можна побачити нитки фібрину світло-жовтого кольору, які є пластичними. Кров, яка не має фібрину, називається дефібринованною. Вона складається з формених елементів і сиворотки та не може зсідатися. Сиворотка – це плазма без фібрину. Система зсідання крові включає формені елементи – тромбоцити, судинну стінку, плазменні та тромбоцитарні фактори зсідання і протизсідання (табл. 12).

Таблиця 12. Номенклатура факторів зсідання крові

фактора

Назва фактора

І

Фібриноген

ІІ

Протромбін

ІІІ

Тканинний тромбопластин

IV

Іони Са++

V

Проакцелерин, або АС-глобулін / він же VІ фактор

VІІ

Конвертин

VІІІ

Антигемофільний глобулін А

ІХ

Антигемофільний глобулін В або фактор Кристмасса

Х

Фактор Стюарта-Прауера

ХІ

Антигемофільний глобулін С

ХІІ

Фактор Хагемана, або фактор контакту

ХІІІ

Фібриностабілізуючий фактор

ХІV

Фактор Флейгера

ХV

Фактор Фитцжеральда

Зсідання відбувається у 4 фази: І фаза – фаза утворення протромбінази; ІІ фаза – перехід протромбіну у тромбін; ІІІ фаза – утворення фібрину з фібриногену; IV фаза – ретракція або затвердіння згустку (рис. 39). Після утворення згустка через 30-40 хвилин починається його скорочення (ретракція), у результаті якого згусток стає більш компактним

Завдяки ретракції згусток стає більш щільним і стягує краї рани, що полегшує її закриття сполучнотканинними клітинами.

Зсіданню крові перешкоджають антикоагулянти: оксалати і цитрати, гепарин, антитромбін ІІІ, дикумарин. Гепарин виробляється в печінці, базофілах і тучних клітинах. У нормі його концентрація в крові складає 30-70 мг/л.

Етапи і фази зсідання крові

Рис. 39. Етапи і фази зсідання крові

Однак найпотужніший коагулянт організму – це антитромбін ІІІ, концентрація якого в крові 0,3-0,4 г/л. Він інгибує активність усіх факторів внутрішнього механізму творення протромбінази. Зсідання крові дітей in vitro, в перші дні постнатального періоду, настає через 2-3 хвилини. Із 2-7 дня зсідання крові прискорюється і наближається до показників дорослої людини (1-2 хвилини для початку і 2-4 хв. до кінця зсідання). Що стосується тромбоцитарних факторів зсідання у новонароджених, то функціональна активність у них знижена.

Слід відмітити, що концентрація фібриногену в крові новонароджених набагато нижча, ніж у матері. Протягом перших днів життя концентрація фібриногену збільшується і до 8-14 дня досягає рівня дорослої людини. Вміст тканевого плазменого антитромбопластинів у новонароджених знижено.

Порушення зсідання крові. Тому що тромбоцити беруть участь у багатьох ланках процесу зсідання крові, такі стани як тромбоцитопенія (зниження вмісту тромбоцитів у крові) і тромбастенія (утворення функціонально неповноцінних тромбоцитів) супроводжуються різними порушеннями цього процесу. Так при зниженні кількості тромбоцитів до 50000 в 1 мкл крові в усіх органах виникають петехіальні (точкові) капілярні кровотечі, збільшується час кровотечі та гальмується або відбувається неповна ретракція згустку. Зсідання крові нерідко порушується під час тяжких запальних і дегенеративних захворюваннях печінки у результаті різкого зниження синтезу протромбіну і факторів VII, IX, X. Порушення зсідання також виникає під час недостатності вітаміну К, відсутності будь-яких уражень печінки.

Ендогенний дефіцит вітаміну К виникає під час зниження жовчоутворення. Механізм дії вітаміну К до кінця не з´ясовано, але відомо, що він необхідний для нормального синтезу протромбіну і факторів VII, IX, X. Спадкове захворювання гемофілія – зчеплене зі статтю рецесивна ознака (хворіють чоловіки; жінки є носіями) – виникає, у більшості випадків, при відсутності фактора VIII (антигемофільний глобулін), але в деяких випадках при дефіциті факторів IX і XI.

Знання механізмів зсідання крові необхідно для поняття причин ряда захворювань і виникнення ускладнень, пов´язаних із порушенням гемокоагуляції. У наш час більш ніж 50% людей помирає від хвороб, пов´язаних із порушеннями зсідання крові (інфаркт міокарда, тромбоз судин головного мозку, тяжкі кровотечі в акушерській і хірургічній практиці).

Імунітет – це здатність організму захищати його від живих тіл і речовин, що несуть на собі ознаки чужорідної генетичної інформації. Система організму, що виконує цю функцію, має назву імунна система. Вона репрезентована лімфоцитами, моноцитами, макрофагами, нейтрофілами, базофілами, еозинофілами, а також органами, в яких відбувається розвиток лейкоцитів: кістковий мозок, тимус, селезінка, лімфатичні вузли.

Розрізнюють природний імунітет і штучний. Природний імунітет виробляється самим організмом без штучних втручань. Штучний імунітет виникає під час введення в організм спеціальних речовин.

 Імунітет

При природженому імунітеті організм отримує імунні тіла від матері через плаценту або з материнським молоком. При набутому імунітеті антитіла в організмі утворюються після перенесеної хвороби.

Активний імунітет виробляється під час введення вакцини, яка містить ослаблені або вбиті збудники, або їх токсини. Такий імунітет зберігається довго. Створення лікувальних вакцин і введення їх у медицинську практику належить Л.Пастеру. Пасивний імунітет може виникати під час введення в організм лікувальної сироватки з уже готовими антитілами. Вид цього імунітету зберігається недовго – 4-6 тижнів.

За сучасною класифікацією імунітет поділяється на такі види:

1) специфічний імунітет;

2) неспецифічний імунітет;

Специфічний імунітет охоплює специфічний клітинний імунітет і специфічний гуморальний імунітет.

Специфічний клітинний імунітет ґрунтується на суворо вибіркових хімічних реакціях – імунних відповідях. Тобто, під час контакту з певним хвороботворним агентом (антигеном), в організмі виробляються захисні речовини – антитіла (рис. 40).

У цьому комплексі антиген втрачає свої патогенні властивості. Значення антитіл виконують Т-лімфоцити. Цей процес вимагає участі Т-хелперов.

Схема утворення Т- лімфоцитів і В-лімфоцитів

Рис. 40. Схема утворення Т- лімфоцитів і В-лімфоцитів, їх участь у клітинному та гуморальному імунітетах

Інша група дочірніх клітин – це так звані Т-клітини імунологічної пам´яті. Ці клітини, що володіють великою тривалістю життя, циркулюють в крові, а після першого контакту з антигеном “запам´ятовують” його на багато років.Після повторного контакту клітини імунологічної пам´яті “впізнають” антиген і виникає вторинна імунна відповідь ― інтенсивна проліферація. Незважаючи на те, що вторинна клітинна імунна відповідь виникає досить швидко, вона досягає максимуму через 48 годин, її називають імунною відповіддю затяжного (повільного) типу. За типом затяжних імунних відповідей розвивається більшість контактних алергічних реакцій (наприклад, контакт поверхні шкіри з прикрасами, до складу яких входить нікель). При специфічному гуморальному імунітеті значення антитіл виконують імуноглобуліни плазми. Імунологічно некомитированні клітини перетворюються в імунокомпетентні клітини не в тимусі, а в інших органах (лімфатичні вузли тонкої кишки, апендикс, горлові мигдалики). У цих органах утворюються В-лімфоцити. Потім вони виходять у кров´яне русло і потрапляють до селезінки, лімфатичних вузлів та інших лімфоїдних утворень.

При першому контакті з антигеном чутливі до нього В-лімфоцити проліфірують. Це так звана початкова активація. Частина дочірніх клітин перетворюється на клітини імунологічної пам´яті та залишають центри розмноження. Друга частина клітин осідає у мозковому шарі лімфатичних вузлів і перетворюється на плазматичні клітини. Ці клітини виробляють гуморальні антитіла і виділяють їх у плазму крові. Під час повторного контакту плазматичних клітин із антигеном вміст імуноглобуліну в крові різко зростає. Гуморальні імунні реакції називають імунними реакціями негайного(неповільного) типу, тому що вони розвиваються швидше, ніж клітинні. До цих реакцій відносять багато алергічних станів (сінна лихоманка, алергічна форма бронхіальної астми тощо).

Неспецифічний імунітет містить неспецифічний клітинний імунітет і неспецифічний гуморальний імунітет.

Неспецифічний клітинний імунітет зумовлений головним чином наявністю в крові лейкоцитів і їх фагоцитарною активністю. Найбільш виражена фагоцитарна активність у моноцитів: ці клітини містять велику кількість лізосомних ферментів, які розщеплюють захоплені часточки.

Неспецифічний гуморальний імунітет відбувається за рахунок антитіл, що виникають у результаті контакту організму з облігатною кишковою флорою. Здійснюється цей імунітет завдяки таким речовинам: лізоцим, пропердин, інтерферон. Лізоцим – основний білок, який має властивості ферментативної активності та загноблює ріст і розвиток бактерій і вірусів. Він знаходиться у слизовій оболонці носа, кишечника і сльозній рідині. Пропердин – знаходиться у плазмі здорової людини, має бактерицидні та противірусні властивості. У багатьох клітинах тварин виробляється інтерферон, який має противірусну дію, але механізм його дії вивчений недостатньо. Ці речовини мають бактерицидні та противірусні властивості.

У новонародженого фагоцитоз є, але він “неякісний”, тому що у нього відсутній завершальний етап. Рівень “дорослого” стану фагоцитоз досягає після 5 років. Слід відмітити, що у новонародженого лізоцим уже є у слині, слізній рідині, крові, лейкоцитах; причому рівень його активності навіть вищий, ніж у дорослих. Вміст пропердину у новонароджених нижчий, ніж у дорослих, але вже до 7 днів життя він досягає цих значень. Вміст інтерферонів у крові новонароджених такий самий високий, як і у дорослих, проте у наступні дні він падає; більш низький, ніж у дорослих, вміст спостерігається протягом 1 року до 10-11 років; із 12-18 років – він досягає значень, які характерні для дорослих.

Гуморальний імунітет був відкритий Паулем Ерліхом. У 1882 р. І.І. Мечніков відкрив явище фагоцитозу і розробив на його основі фагоцитарну теорію імунітету (1883). І.І. Мечніков разом з Паулем Ерліхом були відзначені Нобелевською премією (1908) у галузі фізіології і медицини “за праці з імунітету”. Клітинний імунітет виявив російський учений Мечніков.

Алергія (від грец. allos – інший, ergon – дія) – специфічна реакція імунної системи на дію деяких факторів навколишнього середовища (мікроорганізмів і продуктів їх життєдіяльності, продуктів харчування, хімічних речовин тощо). Речовини, які викликають алергічну реакцію називаються алергенами. Алергени спричиняють алергічну реакцію у вигляді сінної лихоманки, астми, висипів на шкірі тощо. Алергени зумовлюють виділення імунокомпетентними клітинами антитіл-імуноглобулінів E (JgE). Молекули JgE прикріплюються до поверхні мастоцитів, локалізованих у шкірі, слизовій оболонці шлунка, верхніх і нижніх дихальних шляхів.

У сенсибілізованої особи повторний контакт з алергеном під час ковтання або вдихання спричиняє приєднання його до молекул JgE. Такі реакції відомі як перехресне зв´язування. Перехресне зв´язування спричинює виділення з гранул, що розміщені всередині мастоцитів медіаторів запалення – гистамину та простагландинів, які зумовлюють тип алергічної реакції.

Міжклітинна рідина. Тканинна або інтерстиціальна рідина – це рідина, яка знаходиться за межами судин. Об’єм її складає 30-35% загального складу рідини в організмі. Склад міжтканинної рідини залежить від складу плазми, характеру процесів обміну в клітині. Міжтканинна рідина безперервно обмінюється складом плазми через лімфатичну систему. Саме тому її склад більш варіативний, ніж плазми чи лімфи. В інтерстиціальній рідині містяться катіони й аніони. Хоча кількість катіонів і аніонів хлору більше, ніж у плазмі, однак вона містить менше білка і відрізняється більшою різноманітністю.

Лімфа – прозора, жовтуватого або опалесціюючого кольору рідина, котра тече від органів у венозну систему. Вона утворюється з міжклітинної рідини в тканинах організму. Коли здійснює рух лімфатичними судинами, то проходить крізь лімфатичні вузли, де її склад суттєво змінюється, в основному за рахунок надходження формених елементів крові – лімфоцитів.

Лімфа здійснює такі функції:

1. Підтримка сталості й об’єму інтерстиціальної (міжклітинної) рідини.

2. Повернення білка з тканинного середовища у кров.

3. Забезпечення гуморального зв’язку між тканинами й органами, лімфатичною системою і кров’ю.

4. Всмоктування і транспорт продуктів гідролізу їжі, особливо ліпідів із шлунково-кишкового тракту в кров.

5. Перерозподіл рідини в організмі.

6. Здійснення транспорту антигенів і антитіл, переносу з лімфатичних органів плазматичних клітин, імунних лімфоцитів і макрофагів. Також лімфа бере участь у регуляції обміну речовин шляхом транспорту білків і ферментів, мінеральних речовин, води і метаболітів.

Об’єм циркулюючої лімфи складає в середньому 1,5-2 л. Вона складається з лімфоплазми і формених елементів, кількість яких різна: у центральній лімфі значно більша, ніж у периферійній.

Питома вага коливається від 1,010 до 1,023; лужна реакція рН знаходиться в межах 8,4 – 0,2. Осмотичний тиск близький до плазми, а онкотичний значно менший. У лімфі міститься Na+ – 524, K+ – 9,8, Ca2+ – 4,5, Mg2+ – 2,71, аніони: Cl- – 438, HCO3- – 48,0, H3PO4 – 1,5.

Склад лімфи в різних судинах неоднаковий і залежить від того, звідки вона відтікає, якщо від кишечника – багата на жири, якщо від печінки – насичена білками.

Лімфоцитарна формула лімфи має такий склад: лімфоцитів – 90%, моноцитів – 5%, сегментарних нейтрофілів – 1%, еозинофілів – 2%, інших клітин – 2%. Лімфа містить тромбоцити і фібриноген, завдяки чому вона здатна зсідатися й утворювати згусток. Час зсідання 10 – 15 хвилин.

Процес лімфотворення залежить і регулюється вегетативною та центральною системами. Так адреналін і норадреналін підвищують тиск у венулах і капілярах, тим самим збільшують фільтрацію рідини з плазми в інтерстиціальний простір, що призводить до збільшення лімфи. Незважаючи на те, що здатність судин пропускати білки маленька, однак за добу в інтерстиціальний простір надходить близько 100 –200 г білка.