Історія вчень про право і державу

§ 1. Джерела й особливості давньосхідної політико-правової думки

Стародавній Схід — колиска самих ранніх цивілізацій, світових і регіональних релігій: зороастризму, брахманізму, буддизму, індуїзму, конфуціанства, іудаїзму, християнства, ісламу. Тут вперше виникли людські суспільства, міста, держави, писемність, література і мистецтво. Тут були створені перші літературні пам´ятники — епоси, повчання, книги релігійно-правових предписань, тексти законів, що відбили світогляд, праворозуміння і політичні погляди стародавньої людини. їхніми джерелами були общинні правові звичаї і заборони (табу), міфи (перекази і легенди), релігійні вірування.

У давньоіндійській Рігведі записані перекази про минуле, коли давні арійці жили громадами, спільно трудилися, вирішували питання внутрішнього життя і управління. У давньоіранській «Авесті» земні порядки трактувалися як нерозривна частина загальносвітових, космічних порядків, що мають божественне походження. У «Книзі мертвих» (II тис. до н. є.) і інших давньоєгипетських джерелах звеличувалася богиня Маат, що уособлювала справедливість, правду і правосуддя, «божественну справедливість», «божественну правду» як основу соціальних порядків, законів і правил людських взаємин. «Маат» у Єгипті, «рта» в Індії, «дао» у Китаї, «дике» у давніх греків — схожі за змістом поняття божественної (природної) справедливості, правди, закономірності, що у наступних природно-правових концепціях праворозу-міння стали позначатися як природне (чи природно-божественне) право.

Релігійно-міфологічне пояснення мало і походження держави, верховної влади, законів. Згідно з давньоіндійською легендою У людей спочатку царя не було, усі люди були рівні і суворо дотримувались норм моралі. Потім багато хто з них погрузли в злободеннях, почали порушувати порядок, сильні стали пожирати слабких. Тоді головний бог Брахма створив владу царя і науку про покарання. Біблійні перекази давніх іудеїв розповідають, як Яхве уважив думку народу, що просив у нього царя: «І став цар у стовпа й уклав перед Яхве завіт слідувати Яхве і дотримуватись заповіді його... І вступив весь народ у завіт». Як бачимо, тут уперше зустрічається уявлення про договірний характер походження державної влади. Згідно з Біблією Бог передав людям через пророка Мойсея закони, викарбовані на скрижалях. Божественне походження законів і царської влади закріплено й у самих пам´ятках права — «Законах з Ешнуни» (XX ст. до н. е.), «Законах Хаммурапі» (XVIII ст. до н. є.) та ін. Базальтовий стовп, на якому висічені «Закони Хаммурапі», маєзображення царя в молитовній позі перед богом Сонця і справедливості Шамашем, що вручає йому закони.

Таким чином, право як звичай (неписане право), праворозуміння сформувалося задовго до появи перших держав на Стародавньому Сході. З появою перших державних утворень в Єгипті, Дворіччі, Ірані, Індії, Китаї в IV—III тис. до н. є. неписане право стало основним джерелом законів. Найдавніші пам´ятки права — «Закони Ур-Наму» (кінець III тис. до н. е.), «Середньоас-сирійські закони» (II тис. до н. е.), «Закони з Ешнуни», «Хетські закони», «Закони Хаммурапі» та ін. складені на основі древніх текстів і норм звичаєвого права, доповнених приписами і нормами володарювання і покори, захисту привілеїв, власності і т. п. Авторитет верховної влади і встановлених законів, непорушність соціально-політичних порядків підкріплювались посиланнями на їхнє божественне походження. «Коли Мардук направив мене, щоб справедливо керувати людьми і дати країні щастя, — пояснював Хаммурапі у «Вступі» до свого зводу законів, — тоді я вклав у вуста країни істину і справедливість і поліпшив становище людей». У Стародавньому Єгипті деякі фараони з метою зміцнення своєї абсолютної влади проголошували своє божественне походження — Сенусерт II («божественний народженням, цар Верхнього і Нижнього Єгипту»), «Рідний син Ра» (бог Сонця — Г. Д.), Тутмос І («Бог добрий, що побиває азіатів»), Аменхотеп II («Благий бог, рівний Ра»).

З тією же метою давньосхідні правителі обожнювали і своє правління, політику. Так, урартський цар Аргішті І у літописі пояснює свою внутрішню і зовнішню політику, загарбницьківійни проти сусідніх народів проявом волі богів. Свої успіхи в завойовницьких походах і управлінні державою перський цар Дарій І також відносив на рахунок вищого божества. Але міфічні, сакральні уявлення про верховну владу, право, політику, що нав´язували підданим, вже в давнину не завжди приводили до успіху. Так у «Реченні Іпусера», «Пророцтві Неферті» містяться відомості про повстання в Єгипті низів проти знаті наприкінці Серединного царства (біля 1750 р. до н. е.). Іпусер викривав царя, намісника бога на землі, у бездіяльності, неправді і ненависті — причинах загибелі й нещастя людей.

Згодом сакральні уявлення поступаються місцем десакрализованим, раціональним. За «Законами Ману» сила царя — у його мудрості і справедливості. Він повинен сам слідувати законам країни, шанувати традиції народу. Цар, що з нерозуміння мучить свою країну, «негайно позбавляється разом з родичами країни і життя». У «Авесті» теж розрізняються «добрі» і «дурні правителі»: «добрі правителі повинні правити, а не дурні над нами». У цілому, загальна тенденція до раціональних трактувань соціально-політичних явищ досить чітко виявляється уже в II—І тис. до н. е. у політико-культурних центрах Стародавнього Сходу. Право, що закріплювало пануючі юридичні, соціальні і моральні уявлення, виступало частиною східної культури.

Отже, задовго до утворення стародавніх держав давньосхідне суспільство, відносини в общинах регулювалися нормами неписаного права, моралі, релігії, що стали джерелами і нормами законів перших держав. Різні настанови і повчання розвивали релігійно-міфологічні й етико-політичні погляди на природу держави, законів, відносини владних і підлеглих, поведінку людей.