Історія вчень про право і державу

§ 2. Політико-правові ідеї в Стародавній Індії: брахманізм і буддизм

Історія Індії, що знала безліч воєн, міжусобиць, переселення народів, змін царських династій, разом з тим відрізняється надзвичайною традиційністю в розвитку соціально-економічних і політичних інституцій, релігій, філософії, укладу життя. «Ніде, крім Індії і Китаю, не було дійсної безперервноїцивілізації», — відзначав Джавахарлал Неру. Ця безперервність, традиційність характерна і для права, основних принципів політики. Вона відбилася в багатющій ранньоіндійській літературі — «Рігведі», «Самаведі», «Атхарваведі» (II тис. до н. е.), в релігійно-філософському трактаті «Упанішади», епічних поемах «Махабхарата», «Рамаяна» (IX—VI ст. до н. е.). Ведійські тексти («Веди» — священні знання) відображають релігійні погляди і міфологічні уявлення давніх індійців, їх політичний устрій, повсякденне життя. Найбільш яскраво політико-правова думка відбилась у численних морально-правових збірниках (дхармасутри і дхармашастри), складених відповідно до ідеології брахманізму — стародавньої релігії Індії, що виникла у арійських племен, коли в них утворилися різні сослов´я. Серед цих збірників найбільшу популярність набули «Артхашастра» (IV—III ст. до н. є.) і «Закони Ману» (II ст. до н. е.), складені жерцями (брахманами) на основі древніх текстів і норм звичаєвого права. Які найбільш важливі політико-правові елементи вчення брахманізму?

По-перше, Світ, природа і суспільство згідно з брахманіст-ською концепцією підлягають світовому закону (рта), установленому вищим божеством Брахмою. Цей закон визначає місце і правове становище кожного стану (варни) у суспільстві, кожної людини в них^Вже в «Рігведі» дається релігійне освячення поділу суспільства на чотири стани, що походили з перволюди-ни Пуруші: брахманів — з його вуст, кшатрієв — з рук, вайшь-їв — зі стегон і шудр — з ступенів. Хоча члени усіх варн вважалися вільними (раби — поза варн), дві перші варни (жерці — брахмани і кшатрії — царі, воєнноначальники, воїни) були пануючими, а дві інші (вайшьї — вільні общинники, хлібороби, торговці; шудри — вільні, але бідні ремісники, прислуга) залежними. Стверджувалися вічність і непорушність такого установлення Брахмою, керуюче значення брахманів у політичному, соціальному і духовному житті суспільства. У «Законах Ману» про брахманів говорилося: «З живих істот найкращими вважаються одушевлені, ...між людьми — брахмани».

По-друге, за «Законами Ману» усі варни і їх члени повинні слідувати дхармі — вічному моральному закону, долгу, тлумачення змісту яких належить виключно брахманам. «Саме народження брахмана — вічне втілення дхарми... Адже брахман, народжуючись для охорони скарбниці дхарми, займає вище місце на землі як владика всіх істот». Основна дхарма тлумачилася як не нанесення шкоди, правдивість, не присвоєння чужого, чистота і приборкання почуттів. Приналежність до однієї дхарми не означало рівноправність варн — у них різні права і обов´язки. У «Ма-хабхараті» відзначається: дхарма «випливає з багатства, як гірська ріка зі скелі». Переродження людини і перехід у вищу касту брахманами допускалися лише після її смерті, у «майбутнім житті», як нагорода за дотримання дхарми, терпіння і кротість.

Піо-третє, вирішальну роль у суспільному устрої і мистецтві управління у Ведах і «Законах Ману» відведено покаранню. Будучи сином божественного владики, покарання (данда) у своєму земному вигляді означає буквально палку, а зміст управління (дандаїті) — «керівництво (володіння) палкою». «Закони Ману» містять справжній панегірик покаранню як охоронцю дхарми і всіх живих істот. «Покарання — цар... Якби цар не накладав безустанно покарання на тих, хто заслуговує його, більш сильні засмажили б слабких, як рибу на вертелі,., ніхто не мав би власності і відбулося б перемішання вищих і нижчих. Увесь світ підкоряється (тільки) за допомогою Покарання...». У «Махабха-раті» відзначалося: мудрі, тобто брахмани, вважають покарання справедливістю, тотожній закону. Політика покарання веде до успіху. Нерівність прав і обов´язків членів різних варн означає і їх нерівність перед законом у питаннях злочину і покарання. Переселення душ після смерті не рятує від загробної кари.

По-четверте, політичним ідеалом брахманізму була своєрідна теократична держава, де цар править під керівництвом жерців, визнає вищість релігійного закону над світським. За допомогою таких ідей брахмани боролись за свою політичну гегемонію в суспільстві.

По-п´яте, давньоіндійські правові збірники містять практичне керівництво з державного управління, політики. Така «Артхашастра» (Наука політики, Наука про державний устрій), приписувана мудрому брахману Каутиль´ї. Очевидно, на зміст збірника помітний вплив справив буддизм. Тут дхарма трактується як «закон, заснований на істині», який охороняється суворими покараннями. Однак принципом державного управління називається «артха» — користь. Принцип користі пронизує викладені взбірнику практичні настанови про усунення перешкод на шляху до суспільного порядку, про застосування витончених засобів державної політики, про судочинство, правила й обов´язки державних чиновників і т.д. У розділі «Про основи держави» названі і розкриті основні елементи держави: государ, міністр, сільська місцевість, укріплені міста, скарбниця, військо, союзники. Отже, це одна з перших спроб створити узагальнюючий образ держави. Ідеал государя — підлеглий жерцям, має високе походження, щасливу долю (справи вдаються йому з легкістю, без особливих зусиль), визначений розумом, справедливістю, правдивістю, щедрістю, сильною волею, відсутністю у своєму оточенні осіб негідних. Цими й іншими чудовими якостями (допитливість, здатність учитися, хоробрість, красномовність, веселість і т.п.) він навертає до себе людей. Це був помітний крок у формуванні світської доктрини держави, політики, законодавства, що усе більше вивільнялася з морально-релігійних пут. Не випадково дослідники іноді називають автора «Артхашастри» індійським Макіавеллі.

Така політико-правова суть брахманізму в релігійно-філософських і правових збірниках Стародавньої Індії.

Пануюча брахманська ідеологія викликала неприйняття і критику з боку засновника буддизму в VI ст. до н. є. Сиддхартхи Гаутами, прозваного Буддою (Просвітлений). За легендою, молодий царевич, зіткнувшись зі стражданнями, хворобами інших, відмовився від життя в розкоші, став мандрівним аскетом, болісно шукав відповіді на питання про причини страждань, сенс життя. Знайдені відповіді на них і склали сутність просвітління Будди, збагнення двоякої істини: життя у світі повне страждань і є причина цих страждань, можна припинити страждання і є шлях, що веде до припинення страждань, до нірвани. Доля людини залежить від неї самої, від її зусиль. Тільки пізнання істини і збагнення Вічного закону, праведний шлях життя і постійне самовдосконалення ведуть людину до переродження, щастя. Хто керується в житті справедливістю, той уже не знає смерті.

Таким чином, у буддійському вченні зроблено поворот від Бога до людини. Вона може вибирати: бути вільною «через усвідомлення істини» чи, переступивши закон, «схилятися до усього злого». Вихваляння законності, законного шляху в житті,проповідь гуманізму, поваги і любові людини до інших, до усього живого, непротивлення злу злом і насильством — морально-правова основа буддизму.

Визнання буддизмом морально-духовної рівності всіх людей заперечувало брахманський принцип нерівності людей у суспільному житті. «Не по народженню треба вирізняти освічених, знатних і низьких, а по життю їх», — підкреслюється в буддійських писаннях. Заперечувалася і думка про Бога як верховну особистість і морального правителя світу, першоджерело закону. На відміну від традиційно-теологічного брахманістського тлумачення дхарми, буддизм трактував її як керуючу світом природну закономірність, природний закон («Вічний Закон»). Він обмежує роль і масштаби покарання, підкреслює неприпустимість застосування покарання безвинно, стверджує: шлях законності — шлях справедливості, істини, добра.

Морально-духовний і політико-правовий зміст вчення Будди підривав авторитет брахманів, їх притязания на ідейне і політичне керівництво суспільством, знаходив усе більше прихильників, вплинув на державну політику і законодавство. З об´єднанням Індії в III ст. до н. є. буддизм був визнаний державною релігією. Буддійська релігія і філософія з часом поширилася на Цейлон, Бірму, Сіам, Тибет, Китай, Монголію, Японію і Корею. Буддизм і найважливіші догмати брахманізму стали згодом основою для нової релігії — індуїзму.