Історія вчень про право і державу

§ 3. Держава і право в поглядах давньокитайських мислителів

Китай — країна історії, переказів старовини, що ретельно вивчаються. Культ минулого, оспівування давніх мудреців, ставлення до історії як вчителя життя пояснює ретельне збереження великої кількості життєписів, хронік, історичних записок, давніх книг пісень і переказів. У «Книзі пісень» (кінець II тис. — І тис. до н. є.) записані перекази про походження Землі, людей, про перших прабатьків. Перекази приписують Небу появу народу, предки якого з волі Неба призначили правителів. Божественне походження верховної влади пояснювалося й у«Книзі переказів» (VIII ст. до н. е.). У її текстах Вищий предок (верховне божество) захищав і жалів народ, втручався в земні справи, у дії царів. «Небо наводить порядок у народі», — говорилося в «Книзі». Правитель — «Син Неба». Про думку Неба можна довідатися з думки народу. Цар — сосуд, народ — вода. Який цар, такий і народ.

У давньокитайській «Книзі про дао і де» (VI ст. до н. є.) — зібранні монологів Лао-цзи викладено погляди засновника даосизму, одного з найбільш впливових течій давньокитайської філософської і суспільно-політичної думки. На відміну від традиційних тлумачень дао як прояву «небесної волі», тут дао — незалежна від небесного владики природна закономірність, правильний шлях. «...Людина слідує землі, — відзначалося в «Книзі». — Земля слідує небу. Небо слідує дао, а дао слідує природності». Таким чином, у трактовці Лао-цзи дао визначає закони неба, природи і суспільства. Воно уособлює вищу чесноту і природну справедливість. Відносно дао усі рівні.

Соціально-політична нерівність, тяжке становище народу Лао-цзи приписує відхиленню від справжнього дао. «Тому знать і государі, що самі себе вивищують, міцного (положення) не мають. ...Це помилковий шлях». Повернення до дао відновлює справедливість, помірність у всьому. «Воно віднімає зайве і віддає відняте тому, хто його потребує. Небесне дао віднімає в багатих і віддає бідним те, що в них відняте». Отже, у трактуванні Лао-цзи досконале лише небесне дао. Людські встановлення — основа несправедливості. Закони Неба тут виступають як природна справедливість, закони безпосередньої дії.

Держава по Лао-цзи — природне утворення, що розвивається своїм шляхом, але залежить від волі людини. Усі нещастя в державі відбуваються через порушення природного закону дао. Для того щоб цей закон не порушувати, владі не слід плодити безлічі забороняючих законів, податків. Звідси Лао-цзи виводив важливий принцип даосизму — принцип недіяння, стримування від активних дій, що загрожують спокою держави і руйнують її. Давньокитайський філософ засуджував активізм володарів і багатих, призивав утриматися від утисків народу. «Народ голодує від того, що влади беруть занадто багато податків... Важко керувати народом від того, що влади занадто діяльні». Лао-цзи різко критикував усякого роду насильство, війни, армію. «Де побували війська, там ростуть терник і колючки. Після великих воєн настають голодні роки... Перемогу варто відзначати похоронною процесією».

Усе неприродне — штучні людські установлення в сфері управління, законодавства, культури, прогрес відповідно до даосизму це — помилковий шлях, відхилення від дао. («Управляючи країною, досконаломудрий робить серця підданих пустими, а шлунки повними».) Лао-цзи закликав до простоти, елементарних форм соціальної організації (кожне село — держава, де чути гавкіт собак із сусідньої «держави»), відмови від досягнень цивілізації. У цьому його вчення являло собою консервативну утопію.

Великий вплив на розвиток суспільно-політичної, правової і філософської думки в Китаї справило вчення Конфуція (551— 479 р. до н. е.). Його основи викладені в книзі «Бесіди і судження» («Лунь-юй»), складеної учнями і послідовниками мислителя.

Центральним поняттям вчення Конфуція є гуманність (жень), що визначає відносини між людьми, кінцеву мету морального самовдосконалення. Жень виступає як закон, сукупність етичних і соціальних норм. На питання про призначення жень давньокитайський мудрець відповів: «Чого не бажаєш собі, того не роби людям». Методом здійснення вищого етичного закону жень є поняття «лі» — норма спілкування, соціальний регламент, ритуал. Сфера його дії дуже широка: вона обіймає все громадське життя від родини до держави. Більш підлегла роль у вченні відводиться поняттям «і» (почуття долгу) і «сінь» (вірність, щирість), як ознакам достоїнств «благородного мужа». Усі вони осягаються шляхом виховання, навчання. Високі моральні якості шляхетних, що опанували знаннями і чеснотою, визначають їх владу над простими людьми, що не учаться і доля яких — важка фізична праця. «Чесноти благородного мужа — вітер, чесноти простолюдина — трава. Вітер неодмінно пригинає траву». Соціально-політична ієрархія у Конфуція будується за принципом нерівності людей, однак взаємини між правителем «досконало-мудрим», чиновниками і підданими підлягають чеснотам. Чеснота, гуманність, а не насильство — метод управління державою. Він говорив: «Навіщо, керуючи державою, убивати людей? Якщо ви будете прагнути добра, то і народ буде добрим».

Державна влада, учив Конфуцій, повинна користуватися довірою народу: «без довіри народу (правитель) не устоїть». На його думку, правителі повинні наставляти народ особистим прикладом, керувати на основі чеснот, а не законів. «Якщо керувати народом за допомогою законів і підтримувати порядок за допомогою покарань, — підкреслював він, — народ буде прагнути ухилятися (від покарань) і не буде відчувати сорому. Якщо ж керувати народом за допомогою чеснот і підтримувати порядок за допомогою ритуалу, народ буде знати сором і він виправиться». На зміну звичаєвому праву і законодавству Конфуцій прагнув поставити норми поведінки, усе управління країною і народом здійснювати на основі «лі» — комплексі правил, дотримання яких обов´язково для усіх, у тому числі і правителя. Головне в його політичній програмі — слідування традиціям, доброчинності, чітке визначення прав і обов´язків кожного: цар повинен бути царем, вельможа — вельможею, батько — батьком, син — сином, підданий — підданим. «...Якою ж буде тоді держава, якщо не буде різниці між шляхетними і простими людьми?». Політичний ідеал Конфуція — правління аристократів доброчинності і знань, а не родової знаті і багатих.

Спираючись на традиційні погляди, Конфуцій розвивав пат-риархально-патерналістську концепцію держави. Держава трактується ним як велика родина. Влада імператора («Сина Неба») уподібнюється владі батька, а відносини правлячих і підданих — сімейним відносинам, де молодші шанують старших і слухаються їх. Громадський мир досягається подоланням поляризації багатства і бідності. «Коли багатства розподіляються рівномірно, — учив мудрець, — то не буде бідності; коли в країні панує гармонія, то народ не буде нечисленним; коли панує мир, не буде небезпеки повалення (правителя)». Тоді «народ перекує мечі на орала» без страху й боязні. Блага громадського миру вище бунтів, боротьби за владу, воєн. Він засуджував завоювання, радив «людей, що живуть далеко і не підкоряються», завойовувати за допомогою «освіченості і моралі». Надалі китайські імператори використовували цю тезу для морального виправдання агресії, «культурної експансії».

Конфуціанська теорія держави в найбільш завершеному вигляді була викладена в книзі «Го юй» («Мови царств») (V ст.до н. є.) — промови видатних діячів 8 царств Китаю. Основними складовими цієї теорії є Небо, правитель і його слуги.

Небо виступає як верховна сила, що суворо слідкує за земними справами. Його влада безмежна. Небо нагороджує доброчесних правителів і посилає їм щастя, гудить і карає злих, робить людей щасливими залежно від їх чеснот. Управління на основі доброчинності і правил поведінки — головний закон володіння (царства). Якщо їм слідують — володіння процвітає, усі живуть в радості і довольстві; якщо ж правила, порядок порушуються — починається смута.

Для правителя чесноти і дотримання правил поведінки — залог довіри і відданості підданих, без чого неможливе зміцнення володіння й успішне керівництво ним. Надання допомоги народу, турбота про його благо привертають до правителя серця людей.

Третьою складовою конфуціанської теорії держави є слуги, під якими розуміються всі, починаючи від високопоставлених чиновників і кінчаючи простими людьми. Чиновники різних рангів — найближчі помічники правителя, його «руки і ноги». Вони зобов´язані вірно служити своєму правителю, тому що «життя людям дають троє, яким він служить однаково. Батьки народжують, вчителі учать, правитель годує, даючи жалування». «Без батька — не народитися, без їжі не вирости, без вчення не придбати знань».

Важлива роль у конфуціанській теорії держави відводиться народу. Як велике Небо спостерігає за правителем зверху і може або дати, або відняти в нього престол залежно від його чеснот, так само може позбавити його престолу і народ. Він — величезна сила, адже «те, що любить весь народ, рідко не здійснюється, і те, що ненавидить народ, рідко не знищується». «Небо неодмінне слідує тому, чого хоче народ». Іншими словами, сподівання народу освячуються волею Неба.

Зі сторінок «Го юй» конфуціанська теорія держави постає завершеною і, незважаючи на зовнішню простоту, напрочуд логічною. Усі її складові частини — Небо, правитель, народ — тісно зв´язані між собою і взаємно контролюють одне одного. Однак у ній є певна слабість: теорія побудована на понятті чесноти, тобто на моральних принципах, що вимагає від усіх дотримання строго встановлених правил поведінки, вона закликає до людинолюбства. На жаль, це слабкий фундамент політичної теорії. Неможливість установити порядок на основі чеснот, очевидно, і викликала до життя інші політичні підходи і програми. Проте конфуціанство стало впливовою течією етичної і політичної думки в Китаї і в II ст. до н. є. було визнано офіційною ідеологією, стало відігравати роль офіційної релігії аж до початку XX ст. Зараз у Китаї відбувається зростання інтересу до конфуціанства. А ідея гуманної, моральної держави, влади залишається актуальною для сучасного державознавства.

Ряд політико-правових проблем по-новому вирішувались засновником моїзму Мо-цзи (479—400 р. до н. е.). Основним принципом у системі його поглядів був принцип загальної любові і взаємної вигоди. «Небо дотримується всезагальної любові і приносить усім користь», -- говорив він. Всезагальність, властива Небу, грає в моїзмі роль зразка, моделі людських взаємин, що включає рівність усіх людей. «Небо не розрізняє малих і великих, знатних і підлих; усі люди — слуги Неба...» Він стверджував, що доступ до влади повинен бути відкритий для всіх здатних і талановитих людей, а не тільки для тих, хто має знатне походження. Якщо правитель буде керувати країною, дотримуючись принципу загальної любові і користі, то ніколи не буде політичного хаосу. Його зміст складає вміле сполучення «настанов народу з покараннями».

На думку Мо-цзи, в давнину люди, переконавшись у необхідності управління і старшинства, вибрали найдоброчеснішу і наймудрішу людину Піднебесної і зробили її «Сином Неба», який створив «зразок справедливості» і порядку. У цьому — зміст договірної концепції Мо-цзи про походження верховної влади і її прерогативи встановлювати єдиний і загальнообов´язковий зразок справедливості. Ідея єдиної справедливості і єдиної законодавчої влади була спрямована і проти «великих людей — ванів, гунів», що вдавались до жорстоких покарань і насильства.

Важливе місце у вченні Мо-цзи займає вимога врахування інтересів і думок простого народу в управлінні державою. Він підкреслював — в управлінні країною варто виходити з інтересів простолюдинів. У Мо-цзи думка народу породжує істину. У його вченні істиною є: 1) те, що ґрунтується на досвіді минулого; 2) те, що відповідає користі народу; 3) те, що є істиною на думку народу. Він дорікав прихильникам Конфуція: «вони багато міркують, але не можуть допомогти простолюдинам»; енергійно виступав за їх звільнення від гніту, страждань і злиднів.

Ідеальною організацією влади Мо-цзи вважав державу з мудрим правителем і налагодженою державною службою, де низи суспільства звільнені від гніту і злиднів. «Бідність — це корінь безпорядків в управлінні».

Інших поглядів на методи управління народом і державою, на роль закону і правителя додержувались легісти (законники) у IV—III ст. до н. є. Вони заперечували принципи гуманності, долгу, ритуалу, на основі яких, згідно з Конфуцієм, будується державне управління. Як основу суспільного порядку легісти визнавали закон, а гуманність і долг вони вважали згубними для держави.

Найбільш значним представником легістів був Гуньсунь Ян, відомий під ім´ям Шан Ян (390—338 р. до н. е.), правитель області Шан, що здійснив низку радикальних реформ. Традиція приписує йому авторство «Книги правителя області Шан». На відміну від конфуціанців він виходив з ідеї про вроджену порочність людини, абсолютизації централізованої влади і створення могутньої держави, здатної поглинути своїх сусідів. «Якщо державою (керують) за допомогою доброчесних методів, — говориться в «Книзі», — у ній неодмінно з´явиться маса злочинців... Якщо (правитель) домагається хорошого управління за допомогою закону, (його держава) стане сильною....... Шан Ян обґрунтовував

управління, що спирається на закони і жорстокі покарання, — єдиний метод управління порочними людьми, з яких складається народ. «Там, де (до людей відносяться) як до доброчесних, вчинки приховуються; там же, де (до людей відносяться) як до порочних, злочини жорстоко карають. Коли провини приховуються, — народ переміг закон; коли ж злочини строго караються, — закон переміг народ». Ключову роль в управлінні він відводить покаранню: «гарне правління здійснюється шляхом покарання». При цьому Шан Ян відмовляється визнати наявність якого-не-будь зв´язку між мірою покарання і тяжкістю злочину. Він вважав, що необхідно жорстоко карати навіть за найменше порушення наказів царя, у противному випадку неможливо керуватинародом. «Як вже караєш, — писав Шан Ян, — то карай суворо за дрібні провини, і тоді зникнуть покарання, справи увінчаються успіхом, а держава зміцниться». Прагнучи підсилити роль покарань, він вводить у свою концепцію систему кругової поруки, взаємного стеження, пропонуючи зв´язати ними не лише родичів, сусідів, але й общину, армію. Значне поширення такої системи, на його думку, дозволить правителю тримати всіх підданих у страху і повній покорі. Ідея такого контролю над вчинками і думками людей була однією з «кращих» знахідок, істотним внеском у теорію управління тоталітарною державою.

Іншими засобами для процвітання держави Шань Ян вважав землеробство і війну — «єдине», на чому повинні бути зосереджені зусилля народу і держави. Правителю потрібний був обмежений, але відданий підданий, що живе землеробством і війною. «Коли (знання) присікаються і не заохочуються, люди щирі і прості».

Таким чином, Шан Ян одним з перших у світовій історії створив модель деспотичної, тоталітарної держави. Його прибічники відмовились від традиційних моральних трактовок влади і політики. Водночас вони виступали за всезагальність і невідворотність відповідальності для всіх. Вимагали, щоб закони були «ясними і зрозумілими всім». Ніхто під страхом смертної кари не повинен змінювати закон.

Ідеї легістів виявились життєздатними, а їх діяльність сприяла об´єднанню князівством Цинь у 221 р. до н. є. всього Китаю. Все ж легізм зазнав впливу конфуціанства. Легісти стали визнавати, що закони повинні приносити користь народу, бути благом для усіх.

У свою чергу, нерідко в гострій боротьбі з легізмом, зазнало його впливу і конфуціанство. Його прихильники починають відкрито визнавати поряд з моральним впливом роль законів і покарань в управлінні, ставити під сумнів концепцію ранніх конфуціанців про споконвічну диференціацію людей на етично повноцінних і неповноцінних. Внаслідок вже у І ст. до н. є. зникла істотна різниця між легістами і конфуціанцями. Але, збагативши конфуціанство, легістське вчення не зникло. Вчення Шан Яна продовжувало привертати до себе увагу багатьох державних і політичних діячів, що мріяли про створення сильної централізованої імперії.

Висновки

Таким чином, перші цивілізації на Стародавньому Сході почали освоювати правовий і політичний простір людини, його вимір спочатку стихійно, а потім цілеспрямовано, створюючи етико-політичні доктрини. Поступово зароджується раціональне уявлення про владу, державу, закон, саму науку політики. Поворот від Бога до людини в буддизмі, утвердження морально-духовної рівності людей, ролі природного закону, моральних критеріїв у політиці — стали помітним прогресом знань і гуманізму.

У поглядах давньокитайських мислителів утверджується відповідальність людини за систему влади, людський вимір державної влади (Конфуцій). Просвітницька діяльність Конфуція і його учнів зіграла величезну роль у розвитку китайської культури. У соціально-етичному плані лейтмотивом даосизму проходить вимога відповідності суспільних установлень природній закономірності. І конфуціанці, і даоси сходились в одному: найкращий засіб попередження злочинів — забезпечення життя народу. Легісти, хто вперше жорстко зв´язали закон і покарання з управлінням державою, розробили вчення про техніку відправлення влади, програму тотальної централізації держави. Усе це має і сьогодні не тільки пізнавальне, але і теоретичне значення.