Історія вчень про право і державу

§ 2. Період розквіту давньогрецької політико-правової думки

Розвиток і розквіт давньогрецьких полісів, особливо афінської демократії, у другій половині V ст. до н. є. обумовили зростання ролі політики, попит на знання. Рівень знань, підготовки до державної діяльності стали критерієм при доборі кандидатів на державні посади. Ці обставини і стали причиною появи школи софістів — платних учителів мудрості, що готували слухачів до політичної діяльності, вчили умінню керувати приватними і загальними справами, виступати в Народних зборах, суді, прийомам доказів і ораторського мистецтва. Багато хто із софістів були видатними просвітителями свого часу, глибокими і сміливими новаторами в риториці, етиці, логіці, праві, політиці. Вони не складали якої-небудь єдиної школи і розвивали різні філософські, політичні і правові погляди. Вже тоді розрізняли два покоління софістів: старших — Протагор, Горгій, Продик, Гіппій, Антифонт і ін.; молодших — Фрасімах, Калликл, Лікоф-рон та ін. Багато хто зі старших софістів дотримувався в цілому демократичних поглядів. Серед молодших же софістів були прихильники як демократії, так і аристократії і тиранії.

Що є новим, найбільш примітним в політико-правових поглядах софістів?

По-перше, для них характерний ще більший поворот до проблеми людини, її суспільного буття, пошуку природних основ права і закону. Засновник школи софістів, що користувався славою багатознаючого софіста, великого спорщика і блискучого оратора, Протагор (481—411 р. до н. є.) основну тезу багатьох софістів сформулював так: «Людина є мірою всіх речей, існуючих, що вони існують, і неіснуючих, що вони не існують». Отже йдеться про головний вимір — людський, його суб´єктивність, плинність усіх речей (за Гераклітом), відносність людських знань. Так заявила про себе епоха розквіту демократії: не тільки людина для поліса, але і поліс для людини, про рівність усіх людей.

Людина, за Протагором, спочатку відрізнялась від тварин тільки умінням користатися вогнем. Цьому її навчив Прометей. Але люди не вміли жити спільно. Тоді боги ввели сором і правду, наділивши ними всіх людей, і кожний став причетним до справедливості і політики (полісного життя). Ніяка держава не встоїть, якщо політикою, політичним мистецтвом не будуть займатись усіїї громадяни.

Що насправді істинно, ми не знаємо, заявляв Протагор. А те, що для нас корисно, про це нам говорять природне право і державні закони. Закони так само текучі, як і все існуюче. Але поки існує даний закон, йому необхідно коритися. Тому він надавав важливого значення вихованню громадян у дусі законів. «Держава, — учив Протагор, — начертавши закони — винахід славних давніх законодавців, відповідно до них змушує і повелівати, і коритися. А переступаючого закони держава карає і назва цій карі — виправлення, тому що відплата виправляє». Він енергійно відстоював принципи справедливості, законності і громадянського порядку, як об´єктивної цінності в житті людини і держави. Кожен громадянин, вважав цей мудрець, повинен мати розвинуте почуття справедливості, розважливості, благочестя.

По-друге, і старшим, і молодшим поколінням софістів розроблялася концепція особистих прав людини. Людина має право жити для себе. Держава, закони — гарантії, політичний і юридичний механізм їх реалізації. Особисті права людини, свобода трактувалися як невідчужуване природне право, для гарантії якого і встановлюється угода про державну спільність. Так, Лікофрон вважав закон простим договором, «просто гарантією особистих прав». В основі його концепції лежить уявлення про природну рівність людей, їх особистих прав. Деякі софісти, як Гіппій, поширювали ці права і на рабів: «Божество створило усіх вільними, а природа нікого не створила рабом». Лише у XX ст. права і свободи людини і громадянина набудуть пріоритетності, правового закріплення.

По-третє, Гіппій, Антифонт, Горгій першими здійснили ґрунтовну розробку природно-правової теорії. Природне право перший трактував як неписані закони, «які однаково виконуються в кожній країні». Істинне, природне право протистоїть штучному, полісному закону. «...Люди родинні за природою, закони ж, Цар над людьми, примушують..., що противно природі». Природне право втілює справедливість. Він аргументував це тим, що писані закони — умовні, текучі, залежать від зміни законодавців. «Хто стане думати про закони і слідування їм, як про справусерйозну, коли нерідко самі законодавці не схвалюють їх і змінюють». Молоді софісти Фрасімах, Пол Агригентський, учень Горгія, вважали: закони закріплюють вигоду найсильніших, тут сила — основа права. Виховання людей у дусі вимог природи Антифонт розцінював як необхідну умову досягнення єдності громадян у питанні про державні порядки і закони.

Але більшість софістів не протиставляла природне право і писані закони поліса, вважаючи їх досягненням людської культури. За Протагором, «закон є виразом узгодженої, взаємної справедливості». Горгій вважав «писані закони, цих стражів справедливості» мудрим людським винаходом: вони охороняють справедливість. Гіппій під законом розумів «те, що громадяни за загальною згодою написали, установивши, що належить робити і від чого треба утримуватися». Таким чином, старше покоління софістів розвивали вчення про закон у дусі вимог зміцнілої рабовласницької демократії, стверджували, що закони по суті є тією вищою справедливістю, на яку не може претендувати жодна людина.

По-четверте, мислителі Стародавньої Греції (особливо софісти) дали в принципі наукове пояснення походженню суспільства, держави, природи влади і політики. Протагор, Лікофрон трактують походження «взаємного союзу» як результат угоди для захисту особистих прав, прагнення людей до миру і благозакон-ня. Політика, за Фрасімахом, сфера прояву людських сил і інтересів, сфера людських, а не божественних діянь. Реальний критерій практичної політики і принцип володарювання Фрасімах бачив у вигоді найсильнішого: «справедливість, стверджую я, це те, що придатно найсильнішому». У кожній державі, розвивав він свою думку, влада встановлює закони на свою користь: демократія — демократичні закони, тиранія — тиранічні і т.д. Установивши подібні закони, влада оголошує їх справедливими. Володіння владою дає великі переваги. Несправедливість у політичних відносинах виявляється доцільніше і вигідніше справедливості. Він картав роль насильства в діяльності держави, авторитарний характер політики і законів.

З ним не погоджувався Каллікл. «По-моєму, — говорив він, — закони саме і встановлюють слабосильні, а їх більшість. Заради себе і власної вигоди установлюють вони закони...... Він був прихильником аристократичного правління. За природою, стверджував Каллікл, справедливо те, що кращий вище гіршого і сильний вище слабкого. У цьому він бачив «природну ознаку справедливості» і з позиції такого розуміння природного права критикував демократичні закони, їх принцип рівноправності громадян.

Таким чином, софісти внесли істотний вклад у теоретичну розробку проблем держави, права, політики, у політичне і правове виховання громадян грецьких полісів. Однак поступово слова «софіст», «софістика» набули одіозного значення в зв´язку з властивим багатьом софістам прагненням виграти спір будь-що шляхом жонглювання поняттями, логічних хитрощів, умінням робити слабкі доводи сильними і т.п.

Багато положень софістів про право, державу, політику розвив і переглянув Сократ (469—399 р. до н. е.).

Один із засновників діалектики, найзнаніший мислитель, уже при житті був проголошений у Дельфах в храмі Аполлона найму-дрішим із усіх людей. Народився Сократ у родині скульптора, рано сам почав ваяти, брав участь у Пелопонесській війні, пізніше входив до Ради 500. Він не писав трактатів, формою пізнання, дослідження явищ і фактів були його міркування, бесіди, методом — іронія, сумніви в прописних істинах, пошук дійсної істини.

В умовах затяжної політичної і суспільної кризи і після закінчення Пелопонеської війни цей безкорисливий шукач істини дійшов висновку: ніяка реформа суспільства неможлива без оздоровлення особистості, без морального єднання громадян. Пошук і визначення позитивного сенсу життя, покликання людини, шляхів і способів її самореалізації, досягнення високого морального ідеалу — головне в сократівському вченні про людину. Він вірить у можливість досягнення людиною такого ідеалу через розум, знання, доброчинність. У цьому зміст його заклику — «Пізнай себе!» Людина щаслива, якщо вона моральна, Доброчесна і опанувала знаннями. Діоген Лаертський згадував про Сократа: «він говорив, що є тільки одне благо — знання, одне тільки зло — неуцтво». Оволодіння знаннями без моральної підготовки шкідливо і недоцільно. Люди без моралі більш Несправедливі і здатні робити зло іншим. Суспільству потрібні Щасливі люди, вважав Сократ. Щасливі люди — благополучне суспільство. Тому що суспільство — це сукупність індивідів,єдине «Ми», у якого одна мораль і мета. Досягти індивідуального щастя без чи всупереч суспільству неможливо. Створений великим мудрецем позитивний соціальний ідеал — значний крок у порівнянні з філософією софістів.

Держава. У Сократа, як і в етиці, у політиці знання є критерієм правління і законодавства. Правити і законодавствувати повинні знаючі. Тому форми правління для Сократа несуттєві: існуюча державно-правова практика не відповідає розумним і справедливим началам держави. її благополуччя прямо залежить від розумної діяльності правителів і законодавців. З усіх достоїнств правителя головне — робити щасливими тих, кого він веде. Некомпетентність, неуцтво афінської демократії викликали в нього саркастичні зауваження, їдку іронію.

Він першим запропонував критерії й оцінки форм правління: царська влада — влада за згодою народу і на основі законів. Тиранія — влада проти волі народу і на беззаконні, сваволі правителя. Аристократія — де посадові особи обираються з «знаючих» і вони додержуються законів. Плутократія (олігархія) — правління на основі цензу, в угоду багатим. Демократія — правління всіх громадян на основі законів. Таким чином, критеріями тут виступають воля народу, компетентність правлячих, законність. У теоретичному плані це плідна спроба виявити і сформулювати морально-розумну природу і сутність держави, її форми.

Закони і законність. За Сократом, моральна організація полісного життя (політики) неможлива без законів. Закони — устої полісу. Як і софісти, він розрізняв природне право і закон поліса, але на відміну від них вважав, що і те і інше походить від розумного начала. Далось взнаки його прагнення відобразити і сформулювати саме цю розумну природу моральних, політичних і правових явищ. На його думку, і неписані божественні закони, і писані мають одну мету — справедливість. Законне і справедливе — одне і те ж. Сократ погоджувався з Гіппієм: під законами «потрібно розуміти те, що громадяни за спільною згодою написали, установивши, що можна робити, а від чого слід утримуватися». Але не погоджувався із софістом у тім, що недосконалість законів їх знецінює. Сократ відповідав: те, що війни ведуться час від часу, ще не означає, що варто ставити під сумнів значеннявійськової дисциплін