Історія вчень про право і державу

§ 3. Римські юристи про право

У результаті впливу грецької філософії і праворозу-міння римське правознавство перетворилося в науку. На відміну від грецьких знань про право, римське правознавство було сконцентровано на конкретних питаннях правової практики у силу назрілої необхідності обслуговування високорозвиненої економічної системи господарства з жвавою торгівлею і судноплавством, розвитком договірних інститутів. За кілька століть до н. є. воно пройшло шлях від jus sacrum (божественне, сакральне право) до jus civile (цивільне право). Відмінною рисою римської правової науки стало яскраве втілення етики стоїків.

Початок світської юриспруденції відповідно до переказів пов´язано з ім´ям Гнея Флавія (І ст. до н. е.), його збірником «Jus civile Flavianum» (цивільне право Флавія), що використовувався у цивільному процесі.

У міру витиснення правових інститутів республіканського періоду, що відбувалось в епоху принципату, у Римі усе більшу силу набирав досвід учених-правознавців. Імператорська влада мала потребу у фахівцях, яких вона могла постійно використовувати як своїх помічників. Величезне значення для зміцнення позицій вчених-правознавців, а також і самого правознавства мали заходи римського імператора Августа про надання найбільш авторитетним юристам права проведення судових експертиз (jus respondendi). У практичному сенсі це означало, що висновки (responsa) саме цих юристів мали чинність закону і пред´являлися в суді. У них же містилися і різного роду коментарі до цивільного права. Діяльність юристів з вирішення правових питань включала respondere — відповіді на юридичні питання приватних осіб; cavere — повідомлення потрібних формул і допомога при укладанні угод; agere — повідомлення формул для ведення справ у суді.

До числа найвідоміших юристів періоду ранньої імперії належали Гай, Папініан, Павел, Ульпіан і Модестин (II III ст.). Пізніше, у V ст. спеціальним законом про цитування юристів положенням цих п´яти юристів була надана законна сила. їх твори стали важливою частиною кодифікації імператора Юсти-ніана (Corpus juris civilis) — Зводу римського цивільного права.

Людське право (jus) розумілося римськими юристами як право природне і звичаєве право, закон (lex), що включав едикти магістратів, рішення сенату, право юристів, установлення прин-цепсів, конституції імператорів і т.д. У складі діючого права в Римській імперії юристи виділяли три частини: природне право, право народів і право громадян.

Природне право (jus naturale) вони поширювали на всіх живих істот — всі народжуються вільними. У людському суспільстві, за Ульпіаном, до його установлень відносились передусім шлюб, сім´я, виховання. Вимогам природного права підлягають всі інші частини права.

Право народів (jus gentium) — загальне всім людям, право, яке природний розум встановив між усіма людьми. Право народів юристи тлумачили як правила міждержавних відносин, норми майнових і інших договірних відносин римських громадян з неримлянами. Це забезпечувало взаємодію і взаємовплив норм цивільного права і права народів, що захищало приватні і державні інтереси римлян. За нормами права народів заборонялися всі угоди з ворогами. Захоплений римлянами ворог втрачав свою правоздатність і ставав рабом. Суворо дотримувався імунітет послів і посольств, у т. ч. послів ворога.

Право громадян або цивільне право (jus civile) регулювало відносини між вільними римлянами на основі звичаєвого права, законодавства народних зборів, преторського права. «Цивільне право, — відзначав Ульпіан, — не відокремлюється цілком від природного права чи права народів....Таким чином, наше право є або писаним, або неписаним, як у греків; із законів одні написані, інші ненаписані».

Власне сутність права теоретично точніше сформулював юрист Павел. «Слово «право», — пояснював він, — вживається в декількох значеннях: по-перше, «право» означає те, що завжди є справедливим і добрим, яким є природне право. В іншому значенні «право» — це те, що корисно всім чи багатьом у якій-небудь державі, яким є цивільне право». Приписи права — «жити чесно, не чинити шкоди іншим, кожному надавати те, що йому належить». Таким чином, право в праворозумінні римських юристів набуло значення справедливості, правди (justitia) і рівності, еквівалентності (aequi) як загальних принципів природного права.

Юриспруденцію Ульпіан визначав як науку про справедливість і несправедливість — «пізнання божественних і людських справ, знання справедливого і несправедливого».

Вимоги відповідності права справедливості поширювалися на всі джерела права, у т.ч. і на закон (lex). Звідси характерне для римських юристів визначення закону. За Папініаном, «закон є предписания, рішення мудрих мужів, приборкання злочинів, чинених навмисно чи по невіданню, загальна обітниця держави». Тут підкреслюється не тільки загальноімперативність, загальнодержавний характер закону, але і момент належного відповідно до праворозуміння стоїків. Самим поширеним афоризмом римських юристів був: «Dura lex, sed lex» («Суворий закон, але це закон»). Імператив (веління) права як справедливого права так формулював Модестин: «дія (сила) права: повелівати, забороняти, карати». Його відповідність началам, принципам права ч^сто підкреслювалася юристами. Так, Павел писав: «Те, що сприйнято всупереч началам права, не може бути поширене на наслідки». Протиріччя принципам права не може мати юридичної сили. Цю думку розвивав і юрист Юліан: «Тому, що встановлено всупереч змісту права, ми не можемо слідувати як юридичному правилу». Вона використовувалася римськими юристами в детально розроблених правилах і прийомах тлумачення права. Не «суворе право», прив´язане до закону, а право, що спирається на «добру совість», справедливість, тобто моральні принципи, не тільки буква, але і дух закону, як помітить Г. Гегель, — ось що додало римському праву його неминущого значення.

Право в Стародавньому Римі поділялося на приватне і публічне. За знаменитою формулою Ульпіана, публічне право відноситься до положення держави, приватне — до користі окремих осіб. Приватне право, вважав він, містить у собі предписания права природного, права цивільного і права народів.

Основну увагу юристи приділяли приватному праву. Вирішуючи суперечки з цивільних справ, юристи розмежували види угод, розробили форми позовів, договорів, заповітів, визначили повноваження власника й інших суб´єктів права, правовий статус особистості і т.д. Саме приватне римське право стало основою для розвитку європейського права. А система права, щосклалася в Стародавньому Римі, зіграла виняткову роль у становленні громадянського суспільства в країнах Європи.

До вивчення публічного права римська юриспруденція звернулася в І—II ст., коли правознавці, що одержали привілей офіційного тлумачення закону, виступили на підтримку імператорського режиму. У публічному праві вони проводили ідеї необмежених повноважень принцепса, передачі йому законодавчих функцій, розробили правове положення святинь і жерців, повноваження державних органів і посадових осіб, поняття влади (imperium), громадянства і ряд інших інститутів державного й адміністративного права.

Висока юридична культура римської юриспруденції, юридичної техніки і та роль римських юристів, яку вони зіграли своїм детальним обґрунтуванням інститутів і норм діючого права, пояснюють і рецепцію римського права, його принципів юриспруденцією країн континентальної Європи, величезний вплив римських юристів на наступний розвиток правової думки. Рим тричі «підкорив» світ: перший раз своїми легіонами, що поставили Італію в центр тодішнього «orbis terrarum» — кола земель, омиваних Середземним морем; вдруге — своїм правом, рецепі-йованим Європою; втретє — християнством. Велич римського народу виявляється не стільки в тім, що він узяв, скільки в тім, що він роздав, писав Марк Антоній.