Історія вчень про право і державу

§ 1. Вчення Томи Аквінського про державу і право

У XIII ст. католицька церква досягла вершини могутності, впливу на політичне і духовне життя середньовічної Європи. Формування ідеології католицизму було пов´язано з ім´ям Томи Аквінського (Аквіната) (бл. 1225—1274). Видатний вчений-богослов прагнув обґрунтувати постулати віри засобами розуму, логіки, філософії.

У своїх працях «Сума теології» і «Про правління государів», коментарях до перекладеної латинською мовою і виданої «Політиці» Аристотеля, Аквінський на її базі розвинув доктринудержави і природно-правову теорію у світлі догматів католицької церкви.

Людина, за Аквінським, істота розумна й володіюча свободною волею. Кінцева мета є основним початок діяльності розумної істоти. Такою метою є блаженство. Воно не в багатстві, почестях, славі, а в пізнанні Бога. Слідом за Аристотелем він визнає людину «істотою товариською і політичною», «співвіднесеною з Богом як з певною своєю метою». Така властивість людини приводить до утворення політичної спільності — держави. Це — досконалий союз, установлений заради загального блага, забезпечення умов для гідного, розумного життя.

Згідно з Аквінським, реалізація даної мети збігається з існуючою феодально-становою ієрархією. Так влаштовано у світі, де панує ієрархія форм, з яких вищі форми дають життя нижчим. На чолі ієрархії стоїть Бог, що установив принцип підпорядкування нижчих форм вищим. Духовний же світ очолюється на землі папою як намісником Бога. За тим же принципом організовано і суспільство: піддані підкоряються царям, раби — панам.

Богословське вчення про походження влади від Бога Аквінат доповнює своїми міркуваннями: Бог — причина добра, а не зла, отже, усе, що є доброго у владі — це від Бога, що є дурного — не від нього. В усякій владі він розрізняє три елементи: 1) початок чи походження; 2) використання; 3) форма чи сутність. Походження чи використання влади можуть бути хороші або дурні, але сутність її завжди добро — вона заведена Богом. Суть влади складає порядок відносин панування і покори, при якому воля осіб, що знаходяться нагорі людської ієрархії, рухає нижчими верствами населення. Той, хто здобуває чи зловживає владою, заслуговує, щоб вона в нього була віднята. Такі заповіти Бога і веління римсько-католицької церкви, що представляє його волю. Тому всі царі повинні підкорятися папі, як самому Христу.

Наскільки дії правителя відхиляються від волі божої, суперечать інтересам церкви, на думку Аквінського, настільки піддані вправі противитись цим діям. Він визнає правомірною непокору у випадках: 1) коли повелівається те, що противно велінню божому; 2) коли повелівається те, на що не поширюється влада правителя (наприклад, на духовне життя людей чи установлення надмірно важких податків). Тоді правитель перетворюється в тирана, не хоче знати загальної користі, а піклується лише про свою вигоду, зневажає закони і справедливість. Тому народ може повстати і скинути його, що вже не є смертним гріхом. Головне, вважає Аквінський, щоб повстання не приносило більше шкоди, чим користі.

Тиранію Тома протиставляє монархії — кращій формі правління. Його аргументи: 1) на переваги монархії вказує сама природа, що скрізь установила одне керуюче начало: у тілі — серце, у душі — розум; у бджіл — одна цариця; миром править єдиний Бог; 2) це доводить і історія: країни, де немає єдиного правителя, бідують від розбратів; керовані ж монархами насолоджуються миром.

З монархій Аквінський віддавав перевагу політичній, а не абсолютній. Таке правління, змішане з елементів монархії, аристократії і демократії, на його думку, було встановлено у євреїв законом божим, де правив один цар на основі чеснот і законів, йому допомагали світські і духовні князі, обрані від усього народу.

Доброчинність — якість людини, що направляється законом. Доброчинність, як і закон — основа порядку. Закон Тома визначає як певне встановлення розуму для загального блага, обнародуване тим, хто має піклуватись про суспільство. Закон є розум управління, правило і мірило людських вчинків. Він необхідний в ім´я миру серед людей, направляє їх до загального блага. Ознакою закону є його обнародування.

Закони він поділяє на чотири види: вічний, природний, людський і божественний.

Вічний закон (lex auterna) — «є сам божественний розум, керуючий світом», уособлення універсальних норм. Цей закон лежить в основі усього світопорядку, природи і суспільства. Усі інші закони є похідними від вічного закону і пов´язані з ним відносинами субординації, ієрархії.

Природний закон (lex naturale) — відображення цього вічного закону в людському розумі, є чинність вічного закону в людському суспільстві. Предписания природного закону виходять з мети робити добро й уникати зла, самозбереження і продовження людського роду. Він є тією основою, на якій ґрунтуються усі створювані людьми закони.

Людський (діючий) закон (lex humana) — конкретизація природного закону. Аквінський пише, що одних природних схильностей мало. Потрібна дисципліна. Є люди, яких треба примушувати силою і страхом покарання. Метою позитивного закону є розвиток чеснот у людині. Цей закон повинен бути підлеглий природному закону. Тільки та постанова має силу закону, вважає Аквінський, яка по собі справедлива. Таким чином, він заперечує значення людського закону за тими актами світської влади, що суперечили предписаниям природного закону. Закони називаються справедливими за метою, коли вони мають на увазі загальне благо; за походженням, коли виданий закон не перевищує влади законодавця; за формою, коли «у виді загального блага на підданих накладаються тяготи урівнюючі». Необхідно визначити, що закон може предписувати, тоді ми будемо знати, чому варто коритися. Обов´язкова сила закону поширюється на усіх. Законом зв´язаний, вважає Аквінський, і сам законодавець (крім примусової сили закону), і духовні особи (якщо діючий закон не суперечить ні природному, ні божественному закону).

Божественний, чи одкровенний закон (lex divina) виникає з Біблії. Він, згідно з Аквінським, необхідний з двох причин. По-перше, людський закон не здатний цілком винищити зло. По-друге, через недосконалість людського розуму люди самі не можуть прийти до єдиного уявлення про правду, тому необхідно таке вище керівництво, як Біблія, у т.ч. у законодавстві. Сфера божественного закону набагато ширша, вона охоплює і духовне життя, недоступне людському закону. Гріхи, гріховні помисли, не заборонені цим законом, забороняються божественним законом.

Як бачимо, у Аквінського йдеться не лише про феодальне законодавство, а й про теорію закону.

Право в Аквінського є об´єктом правди. Воно визначається як «дія, урівняна стосовно іншого, в силу... природи речей чи в силу людського установлення». Право він, слідом за Аристотелем, поділяє на природне і позитивне. Право народів, що виділяли римські юристи, він вважав видом природного права, тому що воно стосується тільки людини. Як і у вченні про закон, Аквінський стверджує, що людські установлення можуть зробити правом те, що не суперечить праву природному.

Тома Аквінський — войовничий захисник католицької церкви, феодально-монархічного ладу, непримиренний до їх ворогів. Особливо люто він обрушується на єретиків: «якщо фальшивомонетників, як і інших лиходіїв, світські государі справедливо карають смертю, ще справедливіше страчувати єретиків, якщо їх викрито в єресі». У Середні віки його називали «doctor angelicus» (ангельський доктор). Після смерті Томи, у 1323 р. він був прилічений до лику святих, а в 1879 р. його теологічна філософія оголошується римським папою «єдино істинною філософією католицизму», що поклало початок неотомізму.