Історія вчень про право і державу

§ 3. Політико-правове вчення М. Падуанського

Клас підприємців, що розвивався, купців і банкірів, заможних бюргерів у Західній Європі потребував подолання феодальної роздробленості, сильної централізованої влади, демократичних свобод. Теоретичним виразом їх сподівань стало вчення Марсилія Падуанського (бл. 1275 — бл. 1343).

Цей медик і богослов, що був якийсь час ректором Паризького університету, у своїй книзі «Захисник миру» (1324 р.) виклав ряд оригінальних ідей, що далеко випередили його час. Простежимо логіку його міркувань.

Для всякої держави, пише Падуанський, найбільш бажаним є спокій, найбільш шкідливим — розбрат. Основна причина останнього — невірні уявлення про співвідношення церкви і держави, божественного і людського законів. Спроби церкви втрутитися в справи світської влади сіють розбрат і позбавляють миру європейські держави, особливо Італію. Вони переборні, якщо церковники будуть займатися виключно сферою духовного життя людей. Церква повинна бути відділена від держави і підлегла світській політичній владі.

Ця влада і держава («політичний союз») виникли у процесі поступового ускладнення форм людського співжиття: родина, роди, племена, міста, держава. Остання — результат людськихнужд. Мета держави — загальне благо. Тут у Падуанського теж явно помітний вплив аристотелівських ідей.

У державі, продовжує міркування Марсилій, де багато потреб, важливий поділ занять і посад, з яких і утворюються частини держави. Він нараховує шість таких частин: землеробство, ремесла, торгівля, військова справа, священство і суд. Перші три складає народ, що зберігає державу і уміряє її дії. Останні три частини — головні або почесні. Влада судова встановлює праведне і корисне суспільству. Примусовою силою виступає посада військова. Священство засноване для служіння Богу, його мета — учити людей закону і повчати їх. Усі посади служать благу політичного союзу.

Верховна влада в державі, пише Падуанський, належить законодавцю, що завжди один і той же, тоді як форми правління можуть бути правильними (монархія, аристократія, політія) чи неправильними (тиранія, олігархія, демократія). Правильні форми правління встановлені за доброю волею громадян, тут влада управляє «за законом». Неправильні встановлюються насильно і неминуче ведуть до тиранії.

Кому належить право видавати закони чи хто справжній законодавець у людському суспільстві? — задається питанням автор «Захисника миру». І відповідає: «народ, тобто сукупність громадян чи велика їх частина». Тут наступні аргументи: 1) законодавча влада повинна належати тому, хто може дати найкращі закони: такий саме народ, адже закони видаються для загального блага, а воно краще вбачається всіма, ніж деякими. Ніхто сам собі зла не бажає, отже, усі в сукупності будуть шукати загального блага, а не частки. Навпаки, один чи деякі легко можуть або помилятися, або мати на увазі власну користь, а не громадську. 2) Законодавцем повинен бути той, чиї закони найкраще виконуються. Таким є знову народ, тому що кожний тут кориться не за примусом, а добровільно законам, які він сам на себе накладає. При цьому більшість має і найбільше сили, щоб змусити непокірливих виконувати закон. Падуанський першим запропонував політико-правову формулу — legislator humana (народ — законодавець).

А кому повинне належати право призначати правителя? Падуанський відповідає — тому ж, хто видає закони, тобто народу. Вінже вправі виправляти і переміняти правителя. Народ встановлює і форму правління. Правителю належить виконувати волю народу: повелівати, судити і виконувати закони. Краще виконуються закони, коли виконавча влада довіряється одному чи кільком, ніж усім. Головне, щоб їх дії виходили із загального рішення.

Відповідаючи в дусі часу на питання: що корисніше — встановлення спадкової чи виборної монархії, Падуанський викладає доводи за і проти кожної з них і віддає перевагу останній. Головне для нього, по-перше, за виборної монархії діє принцип під-законності всіх її дій, яка і створюється для того, щоб виконувати закони. По-друге, виконавець законів повинен обиратися тим же, ким закон установлений, тобто народом.

Марсилій поширює народний суверенітет і на духовну владу в державі. Оскільки церквою називається в істинному сенсі зібрання віруючих, остільки, на його думку, їм і належить право призначення чи заміни пресвітерів у кожнім окрузі та єпископів. Він посилається на звичаї ранніх християн, «доводи розуму», і, головне, на те, що народ може краще судити про все. Нарешті, як вважає Падуанський, народу-законодавцю належить право тлумачення Святого Писання, установлення догматів і обрядів церкви. Це він може зробити через своїх представників на вселенських соборах. Тільки собор видає церковні закони, вправі накласти кару за невиконання християнських обов´язків, відлучити від церкви будь-якого князя чи громадянина. Для виконання соборних постанов обирається верховний єпископ чи, як данина традиції, його може призначити папа римський.

Таким чином, у Падуанського народ — єдиний носій суверенітету і верховний законодавець. Він один з перших став проводити чітке розмежування між законодавчою і виконавчою владою держави. При цьому перша визначає компетенцію й організацію другої, котра покликана суворо дотримуватися закону.

Падуанський різко заперечував твердження, начебто всі закони виходять з одного вищого, вічного і божественного правового начала. Народ — колективний творець законів і їх охоронець. Закон, за його визначенням, — це предписания, супроводжуване примусом. Головна мета закону — правда і загальне благо. Другорядна мета — твердість і міцність влади, адже закон, утримуючи владу від сваволі і дурних пристрастей, тим самим робить її міцною. Тому усяка влада повинна управляти на підставі закону.

Отже, «Захисник миру» Марсилія Падуанського — яскраве явище в розвитку середньовічної політико-правової думки. Він довів самостійність держави, її незалежність від церкви в сфері публічної влади. Його думки про народ-суверен, співвідношення законодавчої і виконавчої влади, демократичні принципи її організації і функціонування, про підзаконність всіх громадян держави благотворно вплинули на політико-правову думку епохи Відродження.