Історія вчень про право і державу

§ 4. Мусульманська політико-правова думка в Середні віки

Згідно з переказами, у 610 р. житель Мекки Мухаммед (570 — 632) виступив проти давньоарабського багатобожжя з проповіддю покірності єдиному богу — Аллаху (іслам — «покірність»). У 622 р. Мухаммед і його прихильники через переслідування з боку місцевої знаті переселилися з Мекки в Медину—з цього року ведеться мусульманське літочислення. Мединська громада («умма») мусульман (муслім — «відданий») стала своєрідною теократичною державою, що перетворилася при спадкоємцях Мухаммеда — халіфах у великий Арабський халіфат. До середини VIII ст. халіфи поширили свою владу на Північну Африку, Сирію, Палестину, Ірак, Іран, Піренейський п-ов, Закавказзя і Середню Азію. Іслам став світовою релігією. Джерелом віровчення ісламу є Коран (запис проповідей і висловів Мухаммеда) і Сунна (перекази про висловлення і вчинки Мухаммеда). Коран і Сунна — основа релігійних, правових і моральних норм, що регулюють усі сторони життя мусульманина, які визначають «правильний шлях до мети» (право — «шаріат»). Особливість ісламу в тім, що Коран і Сунна вважаються діючим правом. Передбачається, що вони містять рішення всіх питань, що виникають у житті. Правознавці часто посилаються на положення в Корані: «Ми не упустили в книзі нічого».

Які найважливіші політико-правові ідеї в них?

По-перше, як і всяка релігія, іслам проповідує братерство віруючих, необхідність дотримуватися загальновизнаних норм моралі, «любити благочестя». У сурах Корану містяться заклики не допускати «смут і гноблення», поширювати правосуддя і віру в Аллаха, допомагати сиротам і бідним. Коран засуджує жадібність, багатство, забороняє лихварство, однак виправдовує соціальну і майнову нерівність, вважає законним рабство. За зазіхання на власність Коран визначає жорстоке покарання: «Злодію і злодійці відтинайте руки за те, що зробили вони, в назідання від Бога».

Віруючі, прихильники ісламу, засуджують війни, тероризм. Але ісламський фундаментализм керується тими положеннями Корану, де йдеться про «невірних», «багатобожників», їх виправдане вбивство.

По-друге, серед норм Корану, які регулюють взаємини людей, помітно переважають загальні положення у формі морально-релігійних орієнтирів, що дають простір для їх тлумачення. Переважна частина нормативних предписань Сунни також має казуальний характер. До початку VIII ст. мусульманська правова доктрина тільки почала складатися. Мусульманські учені-юристи часто наводять переказ, начебто сам пророк Мухаммед усіляко заохочував «іджтіхад» — вільний розсуд судді у випадку мовчання загальновизнаних джерел мусульманського права: «Якщо суддя виніс рішення за своїм розсудом і виявився правий, то він повинен бути винагороджений подвійно, а якщо він судив за своїм розсудом і помилився, то йому належить винагорода в однократному розмірі». Бурхливий розвиток іджтіхаду в VIII—X ст. привів до того, що мусульманські учені-юристи сформулювали більшість конкретних норм і загальних принципів мусульманського права. В основних рисах склалася його кодифікована система («іджма»).

Четвертим джерелом (і методом) мусульманського права вважається «кіяс» — судження за аналогією у питаннях права.

По-третє, Коран і Сунна предписують безумовну покірність владі: «Віруючі! Коріться Аллаху, коріться посланнику його і тим з вас, хто має владу». Влада пояснюється як божественневстановлення: «Воістину Аллах дарує свою владу, кому побажає». Хоча теоретично визнавалося, що від імені Аллаха вищу владу на землі здійснює громада, що володіє повним суверенітетом, мусульманське державне право виходило з того, що законодавча влада належить муджтахідам — авторитетним правознавцям.

У мусульман не було ієрархічно організованого духівництва, але є «люди релігії» — проповідники, учителі богослов´я, мудж-тахіди, каді і муфтії, які здійснюють суд за шаріатом, керівники громад, що мають величезний вплив на масу віруючих, на політику султанів і емірів.

Мусульманське право і сьогодні є основою шаріату тієї чи іншої мусульманської країни. Але національні системи позитивного права цих країн суттєво відрізняються. Згодом внаслідок модернізації державного законодавства, рецепції деяких положень європейського права у XIX—XX ст. в багатьох мусульманських країнах було прийнято цивільні, кримінальні, податкові, сімейні, торгові та ін. кодекси за європейським і американським зразками.

В ісламі існує ряд напрямків і течій, кожне з яких вважає себе істинним сповідником релігії, має свою політичну концепціїо. Сун-ніти визнають Коран і Сунну, дотримуються релігійно-правових правил тлумачення їх текстів при вирішенні питань шаріату. Сун-нізм — переважаюча течія ісламу. Суннітська політична концепція, розроблена з XI ст., відстоює суверенітет громади, обмежує владу глави держави нормами мусульманського права, підкреслює «верховенство шаріату». Повноваження халіфа позбавлені божественного характеру, він не користається законодавчою владою. Його влада має джерелом договір між громадою і претендентом на халіфат.

На відміну від суннітів шиїти визнають законними халіфами тільки прямих нащадків четвертого халіфа Алі (зятя пророка Мухаммеда). Вони вважають їх владу божественним встановленням і відстоюють принцип передачі влади в спадок. З питань, не врегульованих Кораном і Сунною, лише їх рішення мають силу закону. Шиїти визнають Коран і ті частини Сунни, де йдеться про Алі.

Політичне життя Арабського халіфату не дозволяло ставити Для обговорення традиційних для європейської думки проблемрізних форм правління, співвідношення церкви і держави, держави і права. Найбільш досліджуваними проблемами середньовічною арабською філософією були проблеми мистецтва влади правителя і її завдань, важливість його моральних якостей і компетентності. У розробці політичних проблем важливу роль зіграли такі видатні мислителі, як аль-Фарабі (870 — 950), Авіцен-на (Ібн Сіна) (980 - 1037) і Ібн Рушд (1126-1198). Вони багато в чому слідували грецьким філософам, насамперед поглядам Платона й Аристотеля. Так, аль-Фарабі велику увагу приділяв мистецтву верховної влади — умові для досягнення щастя. Він розрізняв два різновиди «міст» (держав): «неосвічені» і «доброчесні». Тільки в останніх, на його думку, високоморальні жителі і правителі прагнуть до щастя, заснованого на знанні і благу. В інших же державах влади прагнуть тільки до особистої вигоди. Таким * чином, «доброчесне» місто-держава у аль-Фарабі — це модель найкращого і природного спілкування, гідного способу життя. Він вважав головною метою політики досягнення щастя і кращої долі для людини. Політичне мистецтво в нього будується на морально-етичних принципах, а не на принципах шаріату.

Близької концепції дотримувався і Авіценна, який бачив сенс політичного знання у вивченні способів здійснення влади, керівництва й організації справ у «доброчесних» і «поганих» містах, у пізнанні причин їх підвищення і падіння. Ібн-Рушд був глибоко переконаний у можливості організації громадського життя на твердому фундаменті знання і відсторонення від влади представників духівництва і богослов´я.

Своєрідну концепцію розвитку держави розробив видатний арабський історик Ібн Хальдун (1332—1406). Він розрізняв суспільство і державу, прагнув виявити їх співвідношення і закономірності розвитку.

Мислитель виділяє три типи держави: «природна монархія» — деспотична держава, що здійснює тільки інтереси правителів, що спираються на силу; «політична монархія», у якій проводиться розумна політика, захищаються інтереси підданих, але залишається для них «чужою», тому що не зв´язана з ними загальною релігією; «халіфат» — держава, що захищає віру, підтримує земний порядок, це — мусульманська громада з правителем.

Висновки

Середні віки — час панування теологічної свідомості, її впливу на політико-правову думку. Систематизувавши християнську теологію на основі філософії Аристотеля, Тома Ак-вінський розвинув християнську доктрину держави і права; обґрунтував принцип верховенства церкви над державою, ієрархічний принцип організації суспільства, сутність влади, переваги монархії, виклав свою теорію закону. Першим серед мислителів Середньовіччя Д. Аліг´єрі сформулював ідею всесвітньої монархії. М. Падуанський засуджував теократичні теорії, політичні притязания церкви і вперше теоретично обґрунтував приналежність народу законодавчої влади, безмежно розширивши уявлення про народний суверенітет як справжнє джерело влади — світської і духовної. Ця ідея знайде правового закріплення в майбутніх конституціях.

Загальним для політико-правової ідеології країн Арабського Сходу і Західної Європи було те, що та й інша прагнули на основі пануючого релігійного світогляду у своїх концепціях ві-. дображати інститути феодального суспільства. У країнах ісламу більш, ніж у середньовічній Європі був виражений тісний зв´язок релігії і політики. Сучасний мусульманський фундамента-лізм виступає проти модернізації ісламу, за неухильне дотримання традиційних норм релігії і права.