Історія вчень про право і державу

§ 2. Політико-правові ідеї Реформації

У першій половині XVI ст. в Західній і Центральній Європі розгорнувся широкий суспільний рух, спрямований проти феодальних пережитків, за демократичну реформу католицької церкви, що одержав назву Реформації. Участь у реформаційному русі різних опозиційних сил (від частини дворянства і князів до селян і плебеїв) визначала наявність у ньому дуже різнорідних політичних програм, уявлень про державу, право, закон.

Головним вогнищем європейської Реформації була Німеччина. Початок їй поклав професор Віттенберзького університету доктор богослов´я Мартін Лютер (1483 —1546). Саме він сформулював ті релігійно-політичні гасла, що спочатку надихнули і згуртували в Німеччині всіх поборників Реформації.

Мартін Лютер виступив рішучим противником папи римського і католицької церкви як посередників між Богом і мирянами. Спасіння досягається винятково вірою, стверджував він, і кожен віруючий не має потреби в посередниках у своїх відносинах з Богом. Ніхто з людей не має переваги над собі подібними: клір нічим не відрізняється від мирян, усі стани рівноправні. Єдине джерело віри — Біблія. Вчення «батьків церкви», булли і енцикліки папи римського — лише людські установлення, що підлягають раціональній оцінці і критиці.

За Лютером, усіх людей можна розділити на дві частини: одних зарахувати до божого царства (праведників), інших — до світського. «І якби увесь світ складався зі справжніх християн, тобто з істинно віруючих, — писав він у творі «Про світську владу. Якою мірою їй варто коритися» (1523), — то не було б необхідності чи користі ні в князях, ні в королях, ні в панах, ні в мечі, ні в законі». Але їх менша частина: злих завжди більше, ніж благочестивих. Тому Бог заснував два царства і два правління — духовне і світське, підкоривши людей мечу і закону, «щоб вони не могли чинити зла, жили з миром і любов´ю».

Як далеко сягає світська влада? — порушує питання Лютер у головній частині свого наставления. І відповідає: світське правління має закони, що сягають не далі тіла і майна людини. її внутрішній, духовний світ поза юрисдикції держави, поза підпорядкування її законам. Тому, якщо світська влада чи єпископи насмілюються диктувати закони душам, вони грубо втручаються в правління Господа. Заслугою Лютера був висновок про те, що свобода думки і совісті є передумовою й обов´язковою ознакою антидеспотичного, демократично організованого суспільства. «Ні папа, ні єпископ, ні яка б то не була людина, — писав він, —не мають права встановити хоч єдину букву над християнином, якщо не буде на те його власної згоди». Ця ідея безумовної необхідності «власної згоди» у питаннях віри і права зіграла в науці про право і державу благотворну, насправді революціоні-зуючу роль, як універсальний правовий імператив.

Таким чином, Лютер відстоював самостійність держави стосовно церкви, виступав проти привілеїв католицького духівництва і їх прагнення керувати християнами і нехристиянами. Ідея посилення державної влади ставала характерною рисою німецької правосвідомості.

М. Лютер вважав природне право основою порядку в державі, основою законодавства.^ На його думку, у світській державі необхідні хороші і справедливі закони. Але навіть «занадто багато зводів законів» не забезпечать справедливість у державі, якщо князь не буде керуватися реальними інтересами, обумовленими людським розумом. Тому князь повинен застосовувати закон так, «щоб розум постійно звеличувався вище всяких законів і залишався вищим законом і кращим законознавцем».

Більш радикальну програму Реформації запропонував ватажок Селянської війни в Німеччині (1524—1526) Томас Мюнцер (бл. 1490—1525). У своїй «Празькій відозві» він таврує «проклятих попів» і вчених-богословів, що діяли по «диявольському на-ущенню» і не пояснили як слід «божого порядку». Наш розум — доказ того, що ми — діти божі. У «Проповіді перед князями» Мюнцер говорив про необхідність і неминучість швидкої Реформації, нинішню державу називав «царством диявола».

Програмні документи повсталих селян, підготовлених найближчим оточенням Мюнцера, закликали всі селянські громади об´єднатися в «християнський союз і братерство», у якому установиться справедливий суспільний лад, де принципом буде служіння «загальній користі». Таким чином, заклик до соціального перевороту і встановлення фактично народної влади, повернення до християнської рівності і демократичної церкви, «божої справедливості» і правосудця — основне в політичній програмі Т. Мюнцера.

Помітний вплив на результати Реформації справив Жан Кальвін (1509—1564). Його критика існуючого в «Настанові у християнській вірі» (1536 ) була поміркованою і по-своєму конструктивною. Усяку владу в державі він вважав божественною. Засуджуючи феодально-монархічні кола за насильства, сваволю і беззаконня, пророкував їм божу кару. Право на спротив тиранії Кальвін визнавав тільки за органами влади, церквою і представницькими установами. Лише коли вичерпані всі легальні форми спротиву, допускав непокору і скинення тирана. Віддавав перевагу аристократичній формі правління або її сполученню з демократією. Проповідував набожність, доброчесність, працьовитість і покірність владі, закликав додержуватись морального закону.

Протестантській етиці відповідала і практична діяльність Кальвіна: він заснував у Женеві нову церкву, керовану виборною консисторією (пресвітери (старійшини), проповідник і диякон). Спочатку Кальвін ставив консисторії вище державних органів (женевська консисторія фактично підкорила собі магістрат міста). Кальвін писав про можливість опору магістратів королю у випадку попрания божественних законів, обмеження волі народу. Згодом затвердилася ідея незалежності кальвіністської церкви від держави. У XVI—XVII ст. кальвінізм значно поширився у Швейцарії, Нідерландах, Франції, Англії, Шотландії, Польщі, у північноамериканських колоніях. Кальвіністська ідеологія сприяла перемозі перших буржуазних революцій у Європі, стала складовою частиною політико-юридичного світогляду буржуазії, протестантської етики.

Внаслідок Реформації від католицької церкви відійшли лютеранська, протестантська церкви.

У ході Реформації серед французьких і шотландських кальвіністів поширились твори монархомахів (тираноборців) (Ф. Гот-ман, Ю. Брут, Т. Без, Дж. Бьюкенен та ін.). З позицій феодальної аристократії і дворянської опозиції вони засуджували тиранію королів, вимагали обмеження їх влади становими установами, надання народу права зміщати і вибирати монарха, закликали до опору тиранам. Підкреслювали, що суверенітет народу вище прерогатив монарха, зв´язаного умовами договору зі своїми підданими. Тільки дотримання його умов робить державність нормальною, а владу государя — законною. Отже, деякі ідеї тираноборців виходили за межі захисту вузькосословних інтересів знаті і мали загальнонаукове значення.

До таких творів відноситься і робота Ет´єна де Ла Боесі (1530 — 1563) «Міркування про добровільне рабство». Автор поставив і дав відповіді на два питання: чому мільйони людей самі відмовляються від своєї свободи, стаючи невільниками государів, і завдяки чому государям вдається досягати цього?

На думку Ла Боесі, ярмо тиранії суперечить природі, свободі і рівності людей. Виникнувши різними способами (спадкування, сила, договір), тиранія тримається звичкою народу до рабства. Воно є добровільним, оскільки народ терпить тирана, його примхи і злодіяння внаслідок боягузтва, страху, породжених тиранічним режимом. Государі всіляко культивують у своїх підданих звичку усвідомлювати і відчувати себе безправними рабами. Тиран, стверджує Ла Боесі, спирається на наближених, хто корис-тається його милостями, ті у свою чергу мають своїх наближених і т. д. Так утворюється ціла піраміда підручних, де кожний користується своїм положенням: наживаються і процвітають, допомагаючи монарху експлуатувати народ і панувати над ним. Держава, вважав французький тираноборець, це об´єднання тиранів, з яких вищі спираються на нижчих і в той же час при нагоді грабують їх. Сила тирана в тім, що за допомогою наближених, «маленьких тиранчиків», і своїх прихильників він розколює народ.

Таким чином, виявлено ряд типових рис процедури володарювання в соціально різнорідному суспільстві. Різкий осуд тиранії з позиції природної рівності і свободи людей, критика реальних якостей влади, властивих не тільки абсолютним монархіям, але і бюрократичній ієрархії взагалі при відсутності законності і гарантій прав особистості свідчать про значний внесок Ла Боесі в розвиток прогресивної демократичної думки.