Історія вчень про право і державу

§ 2. Розробка природно-правової теорії Б. Спінозою

Раціональний підхід до проблем права, суспільства і держави одержав свій подальший розвиток у творчості великого голландського філософа і політичного мислителя Бенедикта (Баруха) Спінози (1632-1677). Б. Спіноза одержав освіту в училищі єврейської общини, в університеті (вільним слухачем), де захопився філософією і природничими науками. За критику іудаїзму в 1656 р. був вигнаний з общини і довгі роки жив по містечках Нідерландів. Написав ряд творів — «Богословсько-політичний трактат», «Політичний трактат», «Етика» та ін. Був убитий разом із своїм братом Корнелієм релігійними фанатиками.

Політико-правове вчення Спінози пов´язане з його філософією природи, місця в ній людини, суспільства, держави. Оскільки людина — це частка природи, пише він у розділі «Про природне право» свого «Політичного трактату», то на неї, як і на всю іншу природу, поширюються всі закономірності. «Отже, під правом природи, — пише філософ, — я розумію закон чи правила, згідно з яким усе відбувається, тобто саму могутність природи. І тому природне право всієї природи і, отже, кожного індивідуума сягає настільки далеко, як далеко сягає їх могутність». Таким чином, людина діє за законами і правилами природи, тобто за природним правом, властивим людському роду. Людина слідує йому незалежно від того, чи керується вона розумом чи одним тільки бажанням, тому що природне право забороняє тільки те, чого ніхто не бажає і чого ніхто не може. «...І тому природна міць, чи право людей повинне визначатися не розумом, але тим потягом, що штовхає їх до дії, і яким вони прагнуть зберегти себе».

Отже, як і Гроций, Спіноза визнає, що люди «не можуть жити поза яким-небудь загальним правом», але на відміну від нього природне право виводить не з розумної природи людини, а з законів і правил природи, яким людина слідує, щоб зберегти себе. Адже «люди від природи вороги». Тому у своїй поведінці вони керуються афектами — збурюються гнівом, заздрістю, любов´ю, ненавистю тощо.

У «Вступі» свого «Політичного трактату» Спіноза пояснює: «... Я постійно намагався не осміювати людські вчинки, не засмучуватись ними і не клясти їх, а розуміти». Людські афекти, пише він, не пороки людської природи, це як властивості прояву природи (тепло, холод, негода, грім та ін.).

У природному стані, пише мислитель, коженсвоєправний, і поки природне право належить кожному окремо, доти воно мізерно, тому що здійснення його зовсім не забезпечено. Не забезпечені, отже, і самозбереження людей, досягнення ними своїх бажань і безпека існування.

Так сама природа і природна необхідність диктують людям шлях переходу до взаємодопомоги, загального права, суспільства і держави за допомогою договору. «Тому що, чим більш людей сходиться в такий спосіб воєдино, — відзначається в трактаті, — тим більше права вони разом мають». Автор погоджується з тими, хто називає людину «істотою суспільною».

А що ж відбувається з «правом кожного індивідуума» після утворення держави і загального права?

На думку Спінози, там, де люди мають загальне право, кожний з них «не має насправді по природі ніякого іншого права, крім того, що уступає йому загальне право. Він зобов´язаний виконувати все, що б не повелівалось йому за загальної згоди, або ж він по праву буде примушений до цього». Таким чином, важлива особливість договірної теорії Спінози полягає в тому, що природне право кожного в громадянському суспільстві не припиняється. Воно іменується тепер «приватним громадянським правом», обсяг якого визначається загальним правом держави.

Право є «якби духом держави, яким усі повинні керуватися». Воно встановлено за предписаниям розуму, що «вчить дотримувати благочестя і зберігати душевний спокій і доброзичливість (що можливо лише в державі) ...», і наказує діяти по праву. Тепер дія, заборонена громадянським правом чи не по праву, є злочином. «Злочин, — визначає Спіноза, — ... є дія, що не може бути здійснена по праву». Вона «може бути представлена тільки в державі, де саме за загальним правом всієї держави зважується, що є добро і що зло, і де ніхто не діє ні в чому по праву, якщо не діє з загального рішення і згоди».

У цьому зв´язку Спіноза торкається і завдань правосуддя, що, відповідно до вимоги загального права не шкодити один одному, визначається ним як воздаяния кожному того, що йому слідує за цивільним правом. Адже той природний стан, при якому кожний був сам собі суддею, у громадському стані припиняється.

Таким чином, з утворенням держави, обумовленим природним правом і необхідністю його забезпечення, у людей з´являється загальне для всіх право (закон), загальний гарант і захисникбезпеки. Кінцева мета держави, відповідно Спінозі, — звільнити кожного від страху, забезпечити його безпеку і можливість щонайкраще утримувати своє природне право на існування і діяльність без шкоди собі й іншим. «Отже — метою держави в дійсності є свобода».

Міра свободи індивіда визначається Спінозою мірою розумності. Істинний розум, завжди спрямований на загальне благо, втілюється в законі, забезпеченим примусом. Свобода тут — це підлеглість рівному для всіх закону. Тому жодне суспільство не може існувати без влади і сили, а отже, і без законів, що зменшують і стримують пристрасті і неприборкані пориви людей». На його думку, людська свобода тим більше, чим більше людина керується розумом і кориться законам.

Відмінна ознака громадянського стану — наявність верховної влади, сукупне тіло якої, за Спінозою, називається державою. Під верховною владою по суті мається на увазі суверенітет держави. У віданні верховної влади знаходяться видання, тлумачення і скасування законів, питання правосуддя, обрання посадових осіб, право війни і миру та інші державні справи, а також право вирішувати, що справедливо і несправедливо, що є добро і що зло тощо.

Право верховної влади, відзначає філософ, «є не що інше, як природне право, але обумовлене не міццю кожного окремо, а міццю народу, керованого якби єдиним духом ...». Тепер кожен громадянин підлеглий праву держави, усі накази якого він зобов´язаний виконувати. Отже, волю держави потрібно вважати волею усіх і рішення держави щодо справедливого і доброго, яке б воно не було, повинне бути визнано рішенням кожного окремо.

Що ж залишає Спіноза підданим держави? Він вважає: ніколи не буде існувати така верховна влада, яка могла б робити усе, що захоче, не зважаючи на закони людської природи. «Тому повинно допустити, що кожний зберігає при собі зі свого права багато чого, залежного, таким чином, лише від його рішення, і ні від чого іншого». Але де ж межі могутності і права держави, визначені Спінозою?

По-перше, такі межі встановлюються вимогами розуму, тому що саме «та держава буде найбільш могутньою і найбільше своє-правною, яка грунтується на розумі і спрямовується ним». Неможливості творити сваволю і насильства, а здійснення того, що здоровий глузд вважає корисним для всіх людей («розум взагалі учить шукати миру»), визначають межі могутності і права держави. Оскільки істинний розум втілюється в законах, остільки держава зв´язана законами. Якби держава не була підлегла ніяким законам чи правилам, зауважує мислитель, то держава не була б державою і на неї варто було б дивитися не як на природну річ, а як на химеру. При цьому закони, яких зобов´язана дотримуватись держава, вважає Спіноза, відносяться до права природного. І держава зв´язана ними на тій же підставі, на якій людина в природному стані, щоб бути своєправною, зобов´язана остерігатися смерті від власної руки, дотримуватись обережності і слідувати свободі людської природи.

По-друге, межі права держави обумовлені природою самих підданих, що лише в тій мірі визнають це право держави, в якій вони бояться її погроз чи люблять громадянський стан. «Звідси випливає, — підсумовує Спіноза, — що все те, до виконання чого ніхто не може бути примушений ні нагородами, ні погрозами, не відноситься до права держави». Поза сферою права держави (і державного втручання) він називає здатність судження, право свободи і думки, любові і ненависті, віри в Бога, право не свідчити проти себе, захищати своє життя, властиві людській природі. Таким чином, по суті мова йде про ті природні права людини, що не можуть бути відчужувані на користь держави.

По-третє, «до права держави менш відноситься те, на що обурюється більшість, ... могутність і право держави зменшуються остільки, оскільки вона сама дає приводи значному числу осіб до змови». Межі влади держави в даному випадку ставляться умовами суспільного договору, які вона не вправі порушувати і, отже, громадською думкою, повагою до верховної влади. «Тому держава, щоб бути своєправною, зобов´язана зберігати причини поваги і страху; інакше вона перестає бути державою».

Б. Спіноза пише далі: «Адже для тих чи для того, в чиїх руках верховна влада, також неможливо бігати п´яним або голим по вулицях з розпусницями, ламати шута, відверто порушувати і зневажати їм же самим видані закони і водночас зберігати належну йому велич, як неможливо бути і не бути. ...Подібні вчинки перетворюють страх в обурення, а отже громадянський стан в стан ворожості».

Б. Спіноза визначає межі права держави й у міжнародних відносинах. Він пише: оскільки право верховної влади є природне право, то звідси випливає, що дві держави знаходяться в тих же відносинах, що і дві людини в природному стані. У природному стані дві держави — по природі вороги. Держава остільки своє-правна, оскільки вона може керуватися своєю користю і забезпечити себе від утиску. «З цього випливає, що право війни належить кожній державі окремо, право ж миру є право не одного, але щонайменше двох держав, які тому називаються союзними». Таким чином, вимоги природного і міжнародного права зобов´язують держави слідувати миру. «Чим більше держав укладає разом мир, — робить висновок Спіноза, — ... тим більше вона зобов´язана дотримуватись умов миру, тобто тим менш вона своєправна...»

Б. Спіноза в принципі відкидав право підданих на спротив владі, зміни, тлумачення чи порушення установчого договору і законів. Однак їх порушення владою веде до того, що загальний страх більшості громадян перетворюється в обурення проти влади. Тоді руйнується держава і припиняється договір. Отже, філософ визнає природне право за громадянами на повстання у випадку порушення державною владою умов договору.

У вченні Спінози велика увага приділена формам держави як різних форм верховної влади, ступеню забезпечення в них миру, безпеки, справедливості. «Якщо цей обов´язок лежить на зборах, що складаються з усього народу, то форма верховної влади називається демократією, якщо на зборах, до яких входять лише обрані, аристократією, і, якщо, нарешті, турбота про справи правління і, отже, верховна влада покладена на одну особу, — монархією». Мислитель відкидає всяку іншу форму верховної влади, тим більше встановлену шляхом завоювання і поневолення народу.

Яка ж форма верховної влади найкраща?

Б. Спіноза вважав: вона легко пізнається з мети громадянського стану — миру і безпеки життя. Тому та верховна влада найкраща, при якій люди проводять життя в злагоді і коли їх права дотримуються нерушимо. Адже безсумнівно, що повстання, війни, презирство чи порушення законів слід приписувати не злостивості підданих, скільки дурному стану верховної влади. Люди не народжуються громадянами, але стають.

Голландський мислитель засуджував абсолютну монархію: при абсолютній владі піддані — раби, вона ворожа загальному благу, монарх боїться своїх підданих більше, ніж ворогів. Аристократична форма верховної влади з числа обраних осіб (патриціїв) переважає монархію: вона в більшій мері володіє абсолютним правом держави, більше пристосована до збереження свободи.

Але тільки демократія названа в «Політичному трактаті» як «цілком абсолютна форма верховної влади». Які її переваги й особливості?

По-перше, демократична форма бачиться Спінозі найкращою, бо вона у найбільшій мері забезпечує мир і безпеку життя, що відповідає цілям демократії. В ній усі «на законній підставі при-тязають на право голосу у верховній раді і право вступу на державну службу». Тут правителі не обираються як кращі верховною радою, але визначаються самим законом. В аристократії ж патриції завжди вважають кращими багатих або своїх найближчих родичів чи друзів. Вони навмисно перешкоджають кращим доступ до ради, їх воля менш за все зв´язана законами.

По-друге, у демократії усі без винятку підлеглі одним тільки вітчизняним законам, в іншому залишаючись своєправними. Вітчизняним законам, підкреслює Спіноза, щоб виключити іноземців. Своєправними — щоб усунути від участі в управлінні державою жінок і рабів, що стоять під владою чоловіків і панів, а також дітей і неповнолітніх, що стоять під владою батьків і опікунів. Усуваються і ті, хто здійснив безчестя (внаслідок ганебного способу життя) чи злочин. Таким чином, та держава найбільш вільна, закони якої засновані на здоровому глузді.

Розумність законів у демократії обумовлена тим, що при її створенні люди «домовилися, щоб силу рішення мало те, що одержало більшість голосів». Закони тут приймаються численними зборами, де взаємно погашаються пристрасті. Тому створення законів не може бути довірено монархам, сановникам і взагалі окремим особам, примхи й афекти яких неминуче візьмуть верх над розумом. «У демократичній державі менш повинно боятися нісенітниць, адже майже неможливо, щоб більшість зібрання, якщо воно велике, зійшлося на одній нісенітниці».

По-третє, демократична держава, за оцінкою мислителя, «найбільше природно і найбільше наближається до свободи, якуприрода надає кожному, адже в ній кожний переносить своє природне право не на іншого, позбавивши себе на майбутнє право голосу, але на велику частину всього суспільства, одиницю якого він складає». Тому усі в демократії, як колись у природному стані, перебувають рівними. «Вона найбільшою мірою здатна повелівати підданими і не має потреби їх побоюватися, оскільки такий лад держави забезпечує розумність законів, а тим самим і свободу. Тільки той вільний, хто, не кривлячи душею, живе, керуючись одним розумом». Тому Спіноза визначає демократію в «Богословсько-політичному трактаті» як загальне зібрання людей, які спільно мають верховне право на усе, що вони можуть.

Такі переваги, особливості і відмінність від інших форм демократичної форми верховної влади, за Спінозою. Він запропонував шлях подолання політичного відчуження людини від держави: треба, щоб і громадянами, і державою керував розум. Ця задача досягається демократичним режимом держави, при якому вона фактично зливається з народом, залишаючись відособленою від суспільства силою, втілює розумну загальну волю, перестає бути далекою і небезпечною для народу.

Висновки

Отже, Гроций і Спіноза розробили нову доктрину — теорію природного права, засновану на раціоналізмі. Ця доктрина виражала основні принципи громадянського суспільства, загальної природної рівності людей. Протиставлення вимог природного права нормам волеустановленого права, тобто феодальним правовим інститутам більшості країн того часу, було знаряддям критики феодального права і феодального ладу в цілому, зовнішньої політики феодальних держав. Гроций розвиває теорію суверенітету, суспільного договору, міжнародного права, які він послідовно розглядає з позицій природного права, свободної волі людей як основ їх співжиття. Спіноза слідом за софістами обґрунтував природні права і свободи людини, на які державі зазіхати або безглуздо, або небезпечно. Найбільш природною формою держави вважав демократію, почавши розвивати її теорію.