Історія вчень про право і державу

§ 1. Основні напрямки англійської політико-правової думки

Найбільш розповсюдженими і впливовими в революції були ідеї радикальних пуритан, прихильників О.Кромвеля — індепендентів (independent — незалежний). Головними релігійними гаслами індепендентів були: повна незалежність і самоврядування громад віруючих, віротерпимість і невідчужуваність свободи совісті. Політичні вимоги індепендентів були помірними: республіка або, як мінімум, конституційна монархія. Виразниками їх політико-правових поглядів були Дж. Мі-льтон, Г. Айртон, О. Сідней та ін.

Видатний англійський поет і публіцист Джон Мільтон (1608— 1674) у своїх поемах, памфлетах і трактатах обґрунтовував природну свободу людей, їх ненависть до монархії і всякого гніту. Мільтон Джон — англійський поет, публіцист, політичний діяч в період революції 1640—1649 pp. Народився у Лондоні, вчився в Кембріджському унті. Багато займався самоосвітою, мандрував Італією, Францією, де потоваришував з Галілеєм, Гроциєм та ін. В період революції присвятив ряд творів обгрунтуванню програми індепендентів. Головні його політичні твори — «Про державу королів і сановників», «Трактат про громадянські влади і духовні справи», «Про свободу друку. Промова до англійського парламенту (Ареопагітіка)». Народ — єдине джерело і носій влади, суверенітету держави. Ті, кому він вручає правління (королю, магістратам) — лише уповноважені, виконуючі його закони і доручення. Якщо вони від цього ухиляються, народ вправі (у т.ч. через палату общин парламенту) призвати їх до відповіді і піддати самим суворим покаранням.

Дж. Мільтон писав: коли королі говорять, що їх влада від Бога, то забувають, що від Бога ж і свобода народу, заснована на природжених правах. Він захищав передусім духовну свободу людини як природного права людини — свободу совісті і рівноправність усіх релігій, свободу слова і друку, неприпустимість цензури («цензура була породжена інквізицією»). Це було суттєвим внеском у розвиток теорії природного права, прав і свобод людини. Дж. Мільтон доводив: держава створена за велінням Бога суспільною угодою народу, який на підставі природженої свободи людей має права управляти собою сам і обирати вигідне для себе правління. Тому республіка, очевидно, краща з інших політичних форм. Вона дозволяє йому впливати на діяльність посадових осіб, на управління державою. При ній усього більш забезпечуються права індивіда — його свобода совісті, думки, слова. Виборче право, на його думку, слід надавати головним чином середнім класам («там — розумні і ділові люди»), що заслуговують права участі в державному правлінні.

Ідею народного суверенітету, права і свободи індивідів відстоював і Олджернон Сідней (1622—1683), страчений за критику короля Карла II. У своїх «Міркуваннях про уряд» він виводив походження держави із свободної угоди людей з метою самозбереження. Тільки ця угода — правомірна підстава влади: ні родство, ні сила, ні обман не породжують права. Тому народ завжди вправі скинути королів, що зловживають отриманою ними владою. Волю народу-суверена, індивіда трактував переважно в політичному змісті як участь людей у встановленні верховної влади, громадянських законів. Демократичним ідеалом Сіднея проте була не республіка, а конституційна монархія, обмежена парламентом.

Ще більш компромісну позицію стосовно монархії займав зять Кромвеля, генерал-комісар Генрі Айртон (1611—1651). Він заперечував теорію природного права, обґрунтовував право власності як громадянське, а не природне право. «Ні закон Бога, ні закон природи не дають мені власності, — наполягав Айртон. — Власність є встановлення людської конституції. Оскільки власність установлена правом держави (і те й інше — результат договору), воно повинно її надійно охороняти. Гарантія власності — влада великих власників. Тільки за цієї умови «свобода може бути дана, а власність не буде зруйнована». Тому Айртон був проти вимоги заміни монархії республікою. Будь-яка спроба демократизації конституції розглядалася ним як можливе зазіхання на існуючий розподіл власності.

Якщо індепенденти хотіли видозміни форм правління, завоювання для буржуазії і нового дворянства доступу до влади, завершення революції в їх інтересах, то левеллери («урівнителі») виступали за республіку і демократичну конституцію Англії, критикували «шовкових індепендентів».

Вождем і ідеологом левеллерів став Джон Лільберн (бл. 1614— 1657). Лільберн Джон — ідеолог левеллерів. Під час громадянської війни служив у парламентській армії. Потім виступав з памфлетами, проектами соціально-політичних перетворень левеллерів. У 1649 р. піддавався судовому переслідуванню, виїздив до Ірландії. Звідтіль викривав непослідовність Кромвеля. Найбільш значними памфлетами Лільберна та його однодумців є: «Захист природженого права Англії» (1645), «Нові кайдани Англії», «Угода вільного народу Англії» (1649). Ним написані і за його участі складені численні памфлети, проекти, у яких викладалася політико-правова програма демократичної частини англійського суспільства. Багато пунктів цієї програми вирізняли сміливість і новизна ключових для Європи XVII ст. проблем держави, права, законодавства, політики.

По-перше, ключовим у програмі левеллерів був принцип первинності, верховенства і суверенності влади народу. «Уся влада споконвічно і по своїй сутності, — писав Лільберн, — виходить від народу, і його згода, виражена через його представників, — єдина підстава всякого справедливого управління». Проголошуючи цей принцип, левеллери збагатили його положенням про невідчужуваність народного суверенітету. Закони самої історії, відповідальність перед нащадками забороняють нації відчужувати будь-кому свою владу.

По-друге, природженими і невід´ємними правами людини Лільберн і його однодумці вважали безпеку життя, свободу особистості і право власності; свободу совісті і друку; промислової і торгової діяльності; рівність усіх перед законом і судом. «Усі люди по природі рівні й однакові по силі, званню, владі і величі». Ніякі влади і ніякі органи, на думку левеллерів, не повноважні скасовувати чи вилучати ці природні права і свободи, зберігати привілеї. У проект «Угоди вільного народу Англії» були включені спеціальні заборони парламенту видавати закони чи продовжувати їх дію, які позбавляли б життя кого б то не було, за винятком засуджених, скасовували б власність, обмежували інші невідчужу-вані права людини.

По-третє, першорядного значення левеллери надавали проблемам демократизації державного ладу Англії. Держава створена, писав Лільберн, взаємною угодою людей «для доброї користі і блага кожного». Звідси виникає невідчужуване право народу організувати державу таким чином, щоб це благо було забезпечено. Влада повинна бути заснована на вільному виборі чи згоді народу; ніхто не може панувати над людьми без їх згоди. Виходячи з цього, левеллери вимагали ліквідації королівської влади, палати лордів, різко критикували органи влади, що протистояли народу. Лільберном і його однодумцями, ув´язненими в лондонський Тауер, була підготовлена «Угода вільного народу Англії» (1649 р.) — проект республіканської конституції.

У проекті верховна влада в Англії повинна належати народному представництву (парламенту), що обирається на один чи два роки, з наданням виборчого права всім англійцям з 21 року («за винятком слуг, осіб, що живуть милостинею, і тих, хто служив колишньому королю зброєю і добровільними внесками»). Усі посадові особи повинні бути підзвітні парламенту й обиратися народом.

По-четверте, відстоюючи принцип законності (рівний для всіх закон без вилучень і привілеїв, його ненарушимость, межі повноважень самих законодавців і т.п.), автори проекту прагнули розмежувати законодавчу, виконавчу влади, правосуддя. Законодавці не повинні бути одночасно і виконавцями законів чи здійснювати правосуддя, а виконавці законів (чиновники, судді) не повинні бути депутатами парламенту. «Нерозумно, несправедливо і згубно для народу, — писав Лільберн, — щоб законодавці були одночасно і виконавцями законів». Левеллери стверджували, що тільки суворе розмежування влади гарантує цілісність народної свободи, що при поєднанні в одних руках влади приймати закони, виконувати їх і здійснювати суд, неминуче відродження привілеїв, порушення законності, узурпація влади. Вони були одними з перших, хто виступив по суті за відділення релігії і церкви від держави. «Ніякій людській владі нами ніяким чином не довіряється вирішення питань релігії і про способи богопочитання». Левеллери були противниками законів, що передбачають переслідування і гоніння за свободу совісті.

Демократичний зміст програми левеллерів збагатив європейську політико-правову думку положеннями про суверенність влади народу, демократію, невідчужувані права людини, верховенство закону, поділ влади — гарантів і найважливіших чинників соціального прогресу. їх ідеї живили наступні демократичні доктрини XVIII-XIX ст.

У розпал другої громадянської війни в 1648 р. партія левеллерів розкололася. Від неї відійшли «істинні левеллери», що спиралися на найбідніше селянство, міські низи й одержали від левеллерів презирливу кличку «жалюгідних діггерів». Спочатку «істинні левеллери» сподівалися на силу проповіді і прикладу. Вони організували комуну і стали спільно розкопувати під городи общинні землі на пагорбі св. Георгія, чому і були прозвані «діггерами (digger — копач). їх рух очолив і його теоретиком став Джерард Уїнстенлі (1609 — після 1660). Уїнстенлі Джерард — ідеолог «істинних левеллерів». Народився в Ланка-ширі, навчався торговельній справі в Лондоні, потім розорився і працював за наймом. Автор памфлетів і конституційного проекту «Закон свободи», де виклав проект законів держави, заснованій на спільності майна і загальній праці. Ідеї Уїнстенлі не одержали значного поширення.

Діггери розраховували, що перший досвід комуни покладе початок масовому створенню таких же комун. Однак їх надії «на пробудження закону справедливості» у серцях своїх противників не виправдалися.

У своїх памфлетах і проекті конституції «Закон свободи» (1652 р.) Уїнстенлі продовжив і істотно розвинув ідеї Т.Мора про колективну власність і заснований на ній новий суспільний лад.

Проект конституції складається з 62 законів (статей), якими повинна керуватися майбутня демократична республіка. Тут викладено необхідність нової системи законів, правила їх опублікування і застосування, закони про обробку землі, проти ледарства, купівлі-продажу, про вибір посадових осіб тощо. Автор виходив з того, що «короткі і сильні закони — кращі для управління республікою».

Підставою республіки проголошується істинна свобода. Вона трактується насамперед як вільне користування землею. Уїнстенлі вважав, що люди за природою рівні і мають природне, рівне право на землю («вона належить усім»), на якій праця — споконвічне і природне джерело всіх багатств, єдине джерело життя. Отже, існування приватної власності на землю, одержання нетрудового доходу є порушення природного права, причина всіх суспільних лих. Щоб позбутися їх, необхідно майбутню будову держави спорудити на новому фундаменті — «законі свободи». Свобода в республіці передбачає відсутність гноблення, володіння людьми, їх невідчужуваними правами, забезпечений суспільним користуванням землею матеріальний статок. У такій державі усі будуть «жити мирно в добробуті і волі».

Форма республіканського правління в проекті Уїнстенлі відрізняється більшим демократизмом, ніж у левеллерів. В його демократичній республіці із суспільною власністю і зрівняльним розподілом продуктів праці, при всеобов´язковій праці очолює державну владу парламент, з щорічним переобранням на основі виборчого права для всіх чоловіків з 20 років (крім злочинців і тих, хто домагається посад). Тут — вимоги оголошення законів перед народом, їх прийняття лише за згодою останнього, організації референдумів, відповідальності посадових осіб за виконання закону, їх обрання, а не призначення і т.п.

У правлінні країни проект конституції виділяє три складові: закони, придатні посадові особи і сумлінне виконання законів. Закони — «правильно створені», «майже для всіх дій, чинених людьми», на «усі часи року». Придатні посадові особи — які можуть виконувати закони країни як свою волю, не ставлячи їївище правил свободи: «коли правлять закони, правління здра-ве». У сумлінному виконанні законів полягає справжнє життя уряду. «Керівництво хорошого уряду, у такий спосіб здійснюване, — писав Уїнстенлі, — може перетворити всю країну, ні, навіть усю земну фабрику в єдину родину людства й у єдину добре керовану республіку».

Проект містить також кримінальні закони, хоча, як вважав Уїнстенлі, слідом за Т. Мором, скасування приватної власності ліквідує основну причину злочинів. Проте передбачається застосування страти до тих, хто спробує відновити приватну власність, за купівлю-продаж землі і її плодів, до вбивць, зрадників. У майбутній республіці осіб, що припустились провини, попереджають і перестерігають. Повторення провин і злочинів, завзятість у ледарстві спричиняє тілесні покарання чи позбавлення волі і примусові роботи (для противників законів — рабство, каторжні роботи).

Ідеї «істинних левеллерів» не одержали значного поширення в Англії.