Історія вчень про право і державу

§ 2. Політичні програми гетьманів України

Відродження української державності нерозривно пов´язано з ім´ям Богдана Хмельницького (1595—1657). Одержавши гетьманську булаву й очоливши казацько-селянське повстання 1648 р., своїм найближчим політичним завданням ставив захист козацької республіки, «давніх прав Запорізького Війська», селян, міщан, православної церкви. На першому етапі війни Хмельницький наносить ряд поразок коронним військам. Одночасно гетьман намагається підкріпити свою програму дипломатією, веде активне листування, шле послів польському королю, сенаторам, воєводам, московському царю, щоб залучити його до спільної боротьби з Польщею.

Успіхи казацько-селянської армії додають сміливості планам Хмельницького: домогтися політичної автономії України в складі Речі Посполитої. Блискуча перемога українських військ під Зборовим у 1649 р. реалізує плани гетьмана: Зборівський договір закріплює автономію Козацької держави. Однак невизначеними залишаються питання становища нереєстрового козацтва, селянства, володінь польських магнатів і шляхти на українських землях.

Всенародна підтримка Визвольної війни, здавалося, зробила реальною перспективу відродження державності, звільнення всієї етнічної території України. Дипломатичне листування гетьмана підтверджує його рішучість: «виб´ю з лядскої неволі народ весь руський» і — «аж по Віслу». «А ставши на Віслі, скажу дальшим ляхам: сидіте, мовчіте, ляхи! Туди я зажену більш можних ляхів, дуків і князів. А будуть лі і за Віслою брикати, знайду я їх там певне». Таким чином, програма-максимум Хмельницького передбачала повернення західних земель Київської Русі, слави її князів — «по тим границям, як володіли благочестиві великі князі».

Однак подолання політичної кризи в Польщі, викликаної смертю короля, поразка українських військ під Берестечком врезультаті зради союзника — кримського хана ускладнили геопо-літичне становище України, змусили гетьмана шукати більш надійного союзника. Він веде переговори з Туреччиною, Молдавією, Семиграддям, Швецією, пропонуючи створення антипольської коаліції. Альтернативним планом створення політичного союзу держав був проект створення конфедерації трьох держав — Польщі, Литви й України. До цього не готові були польські магнати і шляхта. Тому оптимальним варіантом союзу гетьман і його старшина обрали союз із православною Росією.

Переяславський договір 1654 р., конкретизований у «Березневих статтях» Б. Хмельницького (спочатку з 23 пунктів), передбачав збереження козацької республіки з усіма правами і привілеями козаків і їх старшини, невтручання царських намісників у козацьке самоврядування і судочинство, збереження виборності гетьмана, 60-тис. козацького реєстру і т.п. Практично всі положення пропонованого гетьманом договору були задоволені Москвою. Інші були підтверджені царськими указами. Обмежувалося лише право гетьмана на дипломатичні зносини з Польщею і Туреччиною.

Б. Хмельницький розцінював україно-російський військово-політичний союз як такий, що має юридичну силу для обох сторін при обопільних зобов´язаннях та під верховенством російського царя. Гетьман сподівався, що Росія стане надійним союзником і гарантом безпеки України, її кордонів з Польщею і кримським ханством. Він усвідомлював свою відповідальність за народ України, його державність і права. У «Березневих статтях» (п. 1) гетьман жадав від царя: «Вначале изволь, твое царское величество, подтвердити права и вольности наши войсковые как из веков бывало в Войське Запорожском»1. Однак сторони по-різному тлумачили суть договору, його роль у своїх планах. В Україні договір з Росією довгий час розглядався як своєрідна «Конституція». Московський же цар і його уряд — як юридичний привід приєднання України до Росії. Так, вже в 1656 р. московський цар пішов на мир з поляками без участі української сторони. Проте найважливіші пункти «Березневих статей» Хмельницькогозберігали правову силу в Україні протягом майже цілого століття, хоча й постійно порушувались царським урядом.

Таким чином, під керівництвом .Хмельницького український народ у Визвольній війні скинув польське ярмо, відродив державність, створив Козацьку республіку на майже всій території країни. Після Зборівського договору Європа, у т.ч. і Росія, визнали Україну як державне утворення, суб´єктом міжнародного права зі своєю територією і кордонами. Державотворчий геній Хмельницького проявився і в тім, що він зміг очолити переможну визвольну війну народу, втілити його національні і державні інтереси, відродити державу на демократичних началах, породжених народним досвідом і творчістю. Гетьман був першим і, на жаль, останнім харизматичним лідером, хто зміг сконсолідувати українське суспільство, пом´якшити гостроту соціальних протиріч, провести ряд важливих соціально-економічних перетворень. І сьогодні вражають їх результати: воююча держава мала бездефіцитний бюджет, розвинуту торгівлю, експорт, діюче полкове самоврядування, ефективну податкову систему.

Одним з останніх пунктів політичної програми Хмельницького був намір додати українській державі в оточенні феодальних монархій форму козацької республіки зі спадковою гетьманською владою. У дипломатичному листуванні він часто називає себе «єдинодержцем» і «самодержцем руським», спадкоємцем київських князів. О. Кромвель у листах до гетьмана називає його «імператором запорізьких козаків». Однак передчасна смерть перешкодила здійсненню політичних планів і намірів Хмельницького.

З його смертю подальша еволюція державно-правової ідеології в Україні характеризується наростанням її багатовекторності, початком Руїни. Уже наступний гетьман Іван Виговський ( ? —1664) у відповідь на грубе втручання Москви у події в Україні, порушення «Березневих статей» 1654 р. шукає союзу зі Швецією, Польщею, Литвою. Його політичні наміри ясно відбили Корейський договір зі Швецією (жовтень 1657 р.) і Гадячський трактат (1658 р.). Перший послідував після серії блискучих перемог шведського короля Карла X і його союзників над польськими військами. Прагнучи скористатися їх плодами, гетьман обумовив в українсько-шведському договорі розширення західних кордонів України до Вісли. Однак козацьке військо наказного гетьмана А. Ждановича потерпіло поразку і залишило територію Польщі.

Друга невдала спроба Виговського зберегти номінальну залежність Козацької держави пов´язана з Гадячським трактатом, що передбачав створення союзу трьох держав — Речі Посполитої, Великого князівства Литовського і Великого князівства Руського (тобто України). Статті договору гарантували права православної церкви, передбачали розвиток системи освіти, заснування двох академій із усіма «прерогативами і вольностями». Обумовлювалося відновлення українських кордонів, порушених війною, підкреслювалося, що народи трьох держав «повинні зіставатися при своїх свободах». Військо Запорізьке залишалося під юрисдикцією гетьмана, «згідно з стародавніми вольностями їх». Король повинен був обиратися для трьох держав, а гетьман оголошувався довічно військовим і громадянським правителем України. їй надавалося право мати свій суд, чеканити монету. У майбутньому союзі передбачались загальний сейм, об´єднані збройні сили у випадку зовнішньої загрози, єдина податкова система і т.п.

Однак статті трактату помітно обмежували демократичні завоювання Козацької республіки, відступали від положень «Статей» Хмельницького. Документ навіть не згадує Генеральну козацьку раду, у якої відбиралося право прямого обрання гетьмана. Це право передавалося королю, що вручав булаву одному з чотирьох кандидатів від Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств. Гетьман втрачав право на власну дипломатію. Стаття 6 трактату встановлювала право й умови повернення шляхті і католицькому духовенству всіх «маєтностей і фундацій», що не могло не викликати гніву і збурювання у козаків і селян. Трактат зобов´язував гетьмана з військом запорізьким перебувати у вічній «вірності, підданстві і послушенстві» у польського короля і всієї Речі Посполитої. Таким чином, майбутній союз скоріше нагадував федеративний, ніж конфедеративний державний устрій.

Політика Виговського на зближення і союз з Польщею, відновлення економічних прав магнатів, шляхти, католицької церкви в Україні викликала повстання козаків і селян, а сам гетьман був змушений рятуватись у Польщі.

Наступна рішуча спроба розриву з Москвою і збереження української державності зв´язана з ім´ям Мазепи.

Політична доктрина гетьмана Івана Мазепи (1640—1709)> передбачала об´єднання захоплених агресивними сусідами українських земель і відновлення державності під протекторатом шведського короля. Свої задуми він пояснював у «Промові до урядників військових і цивільних козацької України напередодні розриву з Москвою 1708 p.», «Маніфесті до українського війська і народу» (1708 p.).

По-перше, за словами Мазепи, у переговорах з польським, шведським королями і з російським царем він домігся нейтралітету України у російсько-шведській війні, права захищати свою територію, а з досягненням миру — відновлення її державності, «з усіма колишніми правами і привілеями, що вільну націю означають». Гарантом України, за його словами, погодилися бути Франція і Німеччина. Проте цар Петро І зовсім не зважав на нейтралітет України і втяг її у війну.

По-друге, українсько-шведський договір, переконував Мазепа, лише відновлював попередні договори і союзи, «од предків наших королями шведськими уложені». За новим актом, стверджував він, відновлювався правовий статус України як самостійної держави під шведським протекторатом — «найвищим ступенем свободи та самостійності». Договір гарантував Україні збереження її державного ладу, єдності і недоторканність території.

Політичні плани Мазепи передбачали створення в майбутній Україні спадкоємної влади гетьмана, що спирався б на українську шляхту. Але їм не дано було збутися. Полтавська битва 1709 р. і розгром шведських військ поставили хрест і на політичних планах гетьмана, і на його долі2.

За спогадами С. Величка, політичні погляди Мазепи знаходилися під сильним впливом вчення Н. Макіавеллі. На думкумемуариста, гетьман добре засвоїв головні принципи макіавелізму, любив повторювати: треба вміти змінювати шкіру лиса на шкіру лева; таємниця — це дуже важлива справа; государ повинен читати історію, міркувати над справами видатних людей; нехай не боїться пізнати ганьби за ті недоліки, без яких важко було б врятувати державу; усе гине там, де государ щохвилини не готовий захищати свою владу як лев, як вовк, як собака та ін.

Справи Мазепи продовжив його соратник Пилип Орлик (1672—1742), обраний гетьманом у Бендерах. При цьому ним були складені і прийняті козаками і старшиною, які емігрували, «Пакти й Конституції законів та вольностей Війська Запорізького» (1710 р.) — конституція для майбутньої України під шведським протекторатом.

Конституція складається з 16 статей і починається з урочистої декларації: «Україна обох боків Дніпра має бути на вічні часи вільною від чужого панування». Документ передбачав правове врегулювання самих болючих проблем: чітко формулювалися виключні права православної віри в Україні (ст. І); визначався національно-державний суверенітет країни в кордонах, встановлених міжнародними договорами за часів Б. Хмельницького (ст. II); проголошувався намір відновлення добросусідських відносин із Кримським ханством (ст. III); конституція зобов´язувала гетьмана вжити заходів щодо звільнення земель Війська Запорізького від російських військ і фортець та їх повернення під його виняткову юрисдикцію (ст. IV, V).

Особливу увагу привертає ст. VI Конституції, де йдеться про публічну владу у майбутній відновленій державі. Автор Конституції доходить висновку: самодержавство не притаманне гетьманському правлінню, республіці.´Сам гетьман не може наділятися абсолютною владою. Для цього Конституція передбачає поділ владних повноважень між законодавчою (козацькою Генеральною радою), виконавчою (гетьманським, полковим і сотенним урядами) і судовою (системою сотенних, полкових, городових судів, Генеральним судом) владою.

Для «публічної рівноваги порядку» передбачалася система стримок і противаг. Так, без попереднього рішення і згоди Генеральної ради «на власний розсуд (гетьмана) нічого не повинне ні починатися, ні вирішуватися, ні здійснюватися». Між сесіями цього козацького парламенту (він збирається тричі на рік, — на Різдво, Великдень, Покрова) «гетьман наділяється певною свободою влади і впливу». Він вносить на розгляд Генеральної ради свої пропозиції (законопроекти), і вона повинна «з чистим сумлінням, відкинувши свої й чужі приватні інтереси» прийняти правильні рішення. Як дорадчий і контролюючий орган при гетьмані мала діяти Рада старшини, без згоди якої він був не вправі самостійно приймати рішення з міжнародних, фінансових, судових справ, виборів старшини. Старшина могла зажадати звіту гетьмана, «висловити докір» йому, «однак без ли-хослов´я і без найменшої шкоди високій гетьманській честі». Справи проти гетьманської честі повинен був розглядати Генеральний суд, а не вирішуватись самим гетьманом. Усі державні посади передбачалися виборними, але кандидатів на них затверджував гетьман. Полковникам і сотникам належало не тільки керувати військами, але й населенням, мати адміністративну владу на території полку чи сотні (ст. VI, IX, X, XII).

Таким чином, Конституція передбачала строгу підзаконність дій гетьмана, контрольованих Генеральною радою, Радою старшин, Генеральним судом.

Значна увага приділяється правовому врегулюванню проблемсоціально-економічного життя країни, соціальному захисту знедолених, їх правам (ст. X—XII, XIV—XVI). Проголошувалася необхідність створення таких умов в Україні, які б запобігали еміграціїнаселення, корупції, зловживанню владою, кар´єризму. В Основному законі наполегливо проводяться важливі правові принципи — верховенство закону в державі, співмірність покарання
злочину та ін.

Таким чином, на відміну від політичних проектів Мазепи, Конституція Орлика передбачала створення в країні парламентсько-гетьманської козацької республіки. Очевидно, автор Конституції враховував гіркі уроки свого попередника, прагнув більшповно закріпити в Основному законі права козацької старшини, простих козаків, селян, міщан. В історії європейської демократії Конституція Орлика безперечно є одним з видатних правових документів XVIII ст., що поклав початок вітчизняному конституціоналізму.

П. Орлик — автор менш відомого, але важливого для вітчизняної політико-правової думки твору «Вивід прав України». Тут обґрунтовано права українського народу на свою державність, захист своєї свободи, вибір своїх союзників. Ці права народу, реалізовані Б. Хмельницьким і його сподвижниками, були закріплені міжнародними договорами, Переяславським договором, названим «вічним», аргументує автор, гарантували Україні недоторканність її державного ладу, збереження вольностей і спокою. Однак україно-російський договір був грубо порушений російським урядом, що усе більше обмежував суверенітет України. Орлик робить висновок: цар не має ніяких правових підстав відбирати у Гетьманщини її свобод і прав. Право України — захищати їх, укладати союз з будь-якою державою. Це право, вважає Орлик, і спробував реалізувати Мазепа, уклавши союз зі шведським королем, який обіцяв відновлення української державності під шведським протекторатом.

На думку Орлика, московські насильства грубо порушують невідчужувані права нації, норми природного, державного і міжнародного права, «одним із головних принципів котрого є: народ завжди має право протестувати проти гніту і привернути уживання своїх стародавніх прав, коли матиме на це слушний час». Автор вважає московського царя узурпатором прав народу України і закликає міжнародне співтовариство не визнавати цієї узурпації, стати на сторону пригнобленої нації.

Таким чином, політичні програми гетьманів України і їх державотворча практика — унікальне явище політичної історії Європи. Козацька демократична республіка, проекти її перетворення в гетьманську чи в парламентсько-гетьманську республіку — реальна утопія XVII—XVIII ст. Вона, як самотній острів, в морі західних і східних монархій, деспотій, імперій була приречена. її демократичні ідеали на століття випередили суспільно-політичний розвиток країн східноєвропейського регіону і вплинули на наступну еволюцію вітчизняної політико-правової думки.