Історія вчень про право і державу

§ 3. Політична і правова думка в Московській державі

Московська держава протягом XIV—XVI ст. перетворюється з невеликого, окраїнного князівства Київської Русі у велику і могутню централізовану державу із сильною монархічною владою. Вона всі частіше іменується «Росією» і «Великою Росією».

Із самого початку Московія претендувала на історичну наступність від Київської Русі. Ця політична ідея зводилась до формули: «Москва — другий Київ». Часті і наполегливі нагадування про своє походження від великих князів Київської Русі московські государі робили не тільки для додання собі більшого авторитету, але і для обґрунтування своїх домагань на її землі, що перебували під владою польського короля. У 1490 р. московський цар Іван III відверто писав німецькому імператору, що він збирається «відвоювати свою вотчину — Велике князівство Київське, котрим володіє Казимир, король Польський і його діти, а [це — частина] нашої держави, російських земель». Подібні претензії висловлювали і його спадкоємці, з геополітич-них інтересів яких ніколи не випадали українські землі.

Легенда про Москву — другий Київ тісно пов´язувалася з іншою — «Москва — третій Рим». В умовах Московії вчення про царську владу одержало свій розвиток на початку XVI ст. у творчості ченця псковського Єлізарова монастиря Філофея, ідея якого склала згодом політичну концепцію «Москва третій Рим». У чому її сутність і політичне значення?

На думку Філофея і його послідовників, історія людства — це історія трьох всесвітніх держав, чия доля спрямовувалася волею Бога. Вони гинули тоді, коли відступали від православної християнської віри. Римська імперія впала через єресі. «Другий Рим» — Візантія була покарана Богом за зрадництво православ´я, унію з католиками 1439 р. («понеже они предаша православную греческую веру в латинство»). З падінням Константинополя під ударами турків у 1453 р. центром православного християнського світу й охоронницею православ´я стала Москва («яко вся християнська царства приидоша в конець й снидошася во єдино царство нашего государя»). Філофей робить висновок: «Два убо Римападоша, а третий стоит, а четвертому не быти». З цього висновку випливала ідея особливої відповідальності російського царя за долю православного світу і довіреної йому Богом держави, тому що доля «Росейского царства» відтепер міцно зв´язана з долею православної віри.

Прагнення московських государів стати якщо не вище, то хоча б урівень з государями європейських держав, спонукало московських ідеологів розвивати далі концепцію «Москва — третій Рим», внести в зміст легенди про початок Російської держави нові зміни. Засновником династії московських царів був оголошений не хто інший, як римський імператор Октавіан Август.

Рішення Московією завдання свого самовизначення як самостійної держави світового значення, неминуче загострювало проблеми її внутрішньої політичної організації, взаємин із сусідніми державами. Це загострення знайшло своє відображення в політичній і правовій думці, у доктрині царя Івана IV (1530— 1584). Він прославився не стільки тим, що скорив Казанське й Астраханське ханства, приєднав до Московії Західний Сибір, скільки політикою опричнини і кривавого терору, за що й удостоївся прізвиська «Грозний». Відстоюючи своє право самодержавної влади, він у своїх численних посланнях до церковних і державних діячів, дипломатів і королів, вибудовував власну теорію царської влади. її суть зводиться до наступного: .єдиною законною підставою заняття царського престолу він вважав право спадкування. Себе він іменував «скипетродержателем», «найбільшим християнським государем», що одержав владу безпосередньо в силу божественного промислу.

Іван Грозний називає три джерела православного самодержавства: як владу, дану від Бога, успадковану від давньоримського імператора і руських великих князів. Ці джерела виступають правовою підставою дій самодержавної влади.

Самодержавство в трактовці царя є владою цілком одноособовою, абсолютною, незалежною від духівництва, бояр і будь-якоїсуспільної сили. На його думку, цар повинен зосереджувати в своїх руках абсолютно всі справи управління. Об´єктом своїх турбот Грозний вважав не тільки державні справи, але й духовні, навіть життя монастирів, про що свідчили його послання ігуменам і ченцям. У його уявленні цар відповідальний буквально за всі помисли і вчинки підданих.

Іван IV відкидав яку б то не було можливість встановлення договірних відносин між ним і його підданими. В його уявленні ці відносини повинні бути відносинами не рівних людей, а пана і рабів. «Доселе русские владетели, — писав він Курбському... волны были подвластных своих жаловати и казнити, а не судилися с ними ни перед кем».

У його розумінні царська влада все-таки обмежена, але не людьми, а тим, хто її дав, тобто Богом. Він проти союзу світської і духовної влади. «Одно дело, — заявляє «скипетродержа-тель», — священническая власть, иное дело — царское правление». У судженнях Грозного велике значення надається методам і способам реалізації влади. При цьому одну із самих головних функцій царської влади бачив у покаранні «лиходіїв». Покарання «крестопреступников» для Івана Грозного — лише засіб не допустити «бісівської влади». Тому він часто вживав поняття «страх» і «гроза», стверджував, що цар зобов´язаний «рятувати» своїх людей «страхом».

Іншу тенденцію в розвитку російської державності і політичної теорії, що втілювала ідеали бояр і воєвод, їх надії на розвиток станового представництва, виражав князь Андрій Курбський (1528—1583)1. Його літературна спадщина велика. Крім трьох послань царю, вона включає десятки послань різним державним і церковним діячам, а також публіцистичний твір «Історія про великого князя Московського», переклади творів з церковної патристики та ін.

Жагуче звинувачуючи в посланнях один одного в тяжких злочинах, не соромлячись в образах, цар і воєвода проте демонстрували однакове розуміння природи царської влади, згубності єресі й ослаблення християнської віри в державі. Курбський теж вважав джерелом влади в державі божественну волю: «цари и князи от Всевышнего помазуются на правление». Але мету верховної влади вбачав у справедливому і милостивому управлінні державою для блага всіх її підданих і в праведному (правосудному) рішенні її справ. Нинішня влада, на думку князя, ухилилася від виконання завдань, покладених на неї божественною волею, а тому позбавлена божественного заступництва, стала безбожною і беззаконною.

Як відступ від православ´я, попрания Христових заповідей трактував Курбський злодіяння Івана Грозного. «То ли нам, бедным, воздал, всячески губя нас? — гнівно запитував він у царя. — Или думаешь, что ты бессмертен, царь? Или скверной ересью увлечен так, что не хочешь уже предстать перед неподкупным судьей, богоначальным Иисусом, который будет судить мир по правде, и являешься прегордым мучителем и истязаешь людей, не доказав их вины». Таким чином, у розумінні бунтівного князя справжній цар — насамперед праведний суддя. Він прямо заявляє, що цар втратив право праведного суду і захист підданих, творячи сваволю і беззаконня.

Встановлений тиранічний режим, на думку князя, привів до втрати значення Земського собору, що став усього лише німим провідником волі деспота і навколишніх його лиходіїв. Курбський наївно вважав, що заміна радників «злых и лукавых» на мудрих, добрих і знаючих може змінити порядки в державі. Зразком постійно діючого дорадчого органу при царі князь бачить в Обраній раді — колегії радників, що діяла при Івані IV у 50-і pp. XVI ст.

Найкращою організацією державної влади Курбському уявлялася монархія з виборним станово-представницьким органом. Наділений царством, цар «должен искати доброго и полезного совета не токмо у советников, но и у всенародных человек», при цьому «самому царю достоит яко главе быти и любити мудрых советников своих». Він посилався на позитивний досвід Івана III, якого супроводжували великі військові і політичні удачі саме тому, що він часто і багато радився з «мудрыми и мужественными сигклиты его ... и ничто же начинати без глубочайшего и много совета». Станово-представницька монархія спиралася б не тільки на представницький орган («Совет всенародных человек»), але і на систему сігклітів з радників розумних і досконалих, без ради яких «ничесоже устроити или мислити» у державі не слід. Єдина централізована державна система в Мос-ковії у Курбського заперечень не викликала.

Таким чином, Іван Грозний і Андрій Курбський по-різному оцінювали становище у московському царстві і політичні перспективи його розвитку.

Близької до моделі станово-представницької монархії була і політико-юридична програма Івана Пересвєтова — видного пись-менника-публіциста, представника російської суспільно-політичної думки середини XVI ст. У своїх творах і чолобитних царю він теж обґрунтовував життєву необхідність для Московії сильної державної влади, централізації адміністративної і судової систем. В організації державної влади він надавав вирішального значення єдинодержавству, реалізації законності, створення єдиної казни, постійного війська, ліквідації намісництва тощо.

Першим, хто в Росії почав розробляти теорію освіченої монархії, був випускник Києво-Могилянської академії Симеон Полоцький (1629—1680). Служачи в Москві при царському дворі, він у своїх творах «Жезл правления», «Вертоград многоцветный» по-новому розв´язував традиційні питання про верховну владу, форму її кращої організації і діяльності.

Цар у нього подібний Сонцю. «Небом Россию наречи дерзаю, ибо планиты в ней обретаю. Ты — Солнце, Луна — Мария царица». Формула «цар-сонце» у Полоцького — це поетичний образ освіченої абсолютної монархії. Цар дає життя державі, покликаний бути освіченим, вічно прагнучим до знання государем, осві-чуваючим свій народ. Симеон настійно радить царю читати книги з історії, засвоювати історичний досвід інших країн і народів і «по их примеру живот свой править», розмовляти з «премудрыми людьми», читати Аристотеля. Бажання царя «прибытков» підданим відрізняє його від тирана, який печеться лише про себе.

Нарікаючи «небом» Росію, Симеон схвалює вічну нерівність людей, але призиває управляти ними з розумом і лагідністю, до виконання кожним свого обов´язку, визначеного долею. Серед пороків російського життя він не приймає ледарства й особливо пияцтва. Світло «Сонця» — правда. Цей термін Симеон вживає в традиційному значенні «закон». Він просить царя «зберігати правду» і утверджувати її у всім царстві. «В образ правды» повинен діяти і суд. Він зобов´язаний відновлювати правду, а не мстити, адже помста нелюдська і протипоказана правді. Симеон за рівний для всіх суд: «равно судити мала и велика», за істинне правосуддя.

Світло «Сонця» — світло для всіх православних народів. Полоцький вважає, що російський цар повинен допомогти їм звільнитися від гніту, радить царю жити у мирі з усіма державами «до конец земли», царювати «мирно и мудро», ніколи не шукати «брани», а славу Росії розширювати «через книги».

Так у римованих рядках своїх творів Симеон яскраво відбив своє розуміння суті освіченої абсолютної монархії.

Вплив європейської орієнтації на російську політико-правову думку справив і сучасник Полоцького хорват за походженням Юрій Крижанич (1618—1683). У своєму трактаті «Політика», серії статей він відстоював політичний ідеал — необмежене самодержавство — «совершенное самовладство». Виступив проти концепції, що затвердилася в російській офіційній ідеології, про походження царської влади від римських і візантійських імператорів, відстоюючи її божественне походження. Ідеальним правителем Крижанич хотів би бачити короля-філософа, протиставляв освіченого правителя тирану. Головними й основними гарантіями проти тиранії у нього є знищення «дурних» і наявність у державі добрих законів, контроль за їх виконанням і належним правосуддям.

Висновки

Таким чином, історичні обставини розмежували долі народів колишньої Київської Русі, відбилися на відродженні і розвитку їх національної державності, формуванні правових систем, а отже, і на політичній і правовій думці.

В Україні при литовсько-польському пануванні залишалися живучими норми звичаєвого права, традиції військової демократії, віча, православної церкви, культури, що зазнали впливу польського і литовського права, політичних ідеалів Речі Посполитої і втілились в козацькій військовій християнській республіці, її традиції й ідеали заклали фундамент політичних проектів і програм українських гетьманів. На цій основі народжувалися передові для середньовічної Європи ідеї республіканського устрою Козацької держави, з чітким поділом влади, правами і свободами станів суспільства, їх конституційного закріплення. Таке «забігання вперед» визначило і долю цих ідей.

Політичний і соціально-економичний лад Московської держави, що виникла значно раніш Козацької держави, був ближче до ладу Київської Русі, сусідів Московії. Незважаючи на більш зріле феодальне суспільство, більш складну її політичну і правову ідеологію, історична наступність від Київської Русі стала тут політичною ідеєю, складовою частиною офіційної ідеології. У спадщину були сприйняті і проблеми великокнязівської влади, єдності великої держави, її безпеки, багато норм Руської Правди, культурна спадщина, релігія. Зміни в державному ладі, небувале за масштабами розширення території створювали передумови переходу російської державності до імперії, що наклало відбиток на російську політико-правову думку, додало їй консервативного характеру. Вона зосередилася на обґрунтуванні абсолютизму, проблемах політичного і правового удосконалювання самодержавної влади, її функцій, взаємин з церквою. Ідеал освіченої монархії виявився привнесеним іззовні, головним чином європейською політичною думкою.