Вікова фізіологія з основами шкільної гігієни

9.1. Будова і функції ендокринних залоз

Залози – це органи, що складаються з сполучнотканинного остову і комплексу залозистих (епітеліальних) клітин, що керують спеціалізованою функцією. Усі залози поділяться на дві групи: залози зовнішньої секреції (екзокринні) і залози внутрішньої секреції (ендокринні).

Основні ознаки ендокринних залоз: не мають вивідних проток, свій секрет виводять безпосередньо в кровоносне русло, мають рясне кровопостачання, частіше декілька пар артерій. Ендокринні залози топографічно роз’єднані, мають невелику масу, але виявляють величезний вплив на організм. Продукти діяльності ендокринних залоз – гормони, вони є хімічними носіями інформаціі. Це надзвичайно біологічно активні речовини, які навіть у незначних кількостях здатні зробити вплив на різні функції організму.

Виділяють чотири основні типи дії гормонів:

1) обмінний тип – здійснює вплив на обмін речовин;

2) морфологічний тип – стимулює процеси росту, диференціювання клітин,органогенез;

3) кінетичний тип – впливає на органи-виконавці;

4) коригуючий тип – впливає на зміни інтенсивності функціонування органів і тканин.

За хімічною природою гормони поділяють на 3 групи:

1) похідні амінокислот (адреналін, гормон епіфіза, тиреоїдні гормони);

2) пептидні гормони – прості та складні (гормони гіпофіза, гіпоталамуса, підшлункової і паращитовидної залоз);

3) стероїдні гормони, що утворюються з холестерину (кіркова речовина надниркових залоз, статеві гормони).

Всі гормони мають низку особливостей. Найважливіші з них наступні:

1) мають високу біологічну активність (один грам окситоцина розчинений у 5000 літрах води викликає скорочення ізольованої матки, один грам адреналіну здатний збільшити скорочення сердець 100 мільйонів жаб);

2) кожен гормон діє на деякі органи і функцію;

3) характеризується дистантною дією;

4) має порівняно невеликий розмір молекул;

5) більшість гормонів не мають видової специфічності;

6) гормони порівняно швидко руйнуються.

Гормони діють на генетичний апарат клітин, беруть участь у реалізації генетичної програми розвитку. Впливають на всі види обміну речовин, на ріст, а також на фізичний і розумовий розвиток людини. Гормони необхідні для успішного прояву репродукційних функцій: запліднення, імплантації зародка, вагітності, лактації. У процесі ембріогенезу в ембріона людини під впливом гормонів відбувається диференціювання систем органів. Протягом життя людини гормони забезпечують адаптацію організму до умов довкілля. Із секрецією гормонів пов’язані не тільки процеси розвитку людини, а й процеси старіння. Надмірна або недостатня продукція гормонів викликає важкі порушення і захворювання організму.

Під час розвитку ендокринних залоз, епітелій посилено розмножується і занурюється в належну сполучну тканину, внаслідок чого утворюється мішечок у формі трубки або альвеоли. Стінка його звичайно утворена залозистим епітелієм, клітини якого зовнішньою стороною звернені до сполучної тканини, внутрішньою – до просвіту залози. Якщо епітелій після первинного занурення продовжує нерівномірно рости, то формується складна залоза. Якщо залоза втрачає первинний зв’язок з епітеліальним покривом, із якого вона походить, вивідна протока її не розвивається, а секрет виводиться у кровоносне русло, то така залоза і називається ендокринною.

В основі морфологічної класифікації ендокринних залоз лежить джерело їх розвитку – зародковий листок. Розрізняють наступні групи залоз:

Ентодермальні залози: а) похідні зябрового апарату (бранхіогенні залози) – щитоподібна, прищитоподібні залози, загруднинна залоза (тимус); б) похідні кишкової трубки – ендокринна частина підшлункової залози.

Мезодермальні залози: а) кіркова речовина надниркових залоз; б) ендокринна частина статевих залоз (яєчко, яєчник).

Ектодермальні залози: а) неврогенна група - ядра гіпоталамуса, гіпофіз, шишкоподібна залоза (епіфіз); б) симпато-адреналова група – мозкова речовина надниркових залоз, параганглії.

Згідно сучасним уявленням виділяють центральну ланку ендокринної системи (гіпоталамус, гіпофіз, епіфіз) і периферичну ланку. Периферична ланка має залози залежні від передньої частки гіпофіза (щитоподібна залоза, кіркова речовина надниркових залоз, статеві залози) і незалежні від передньої частки гіпофіза (прищитоподібні залози, мозкова речовина надниркових залоз, параганглії, ендокринна частина підшлункової залози) (рис. 76).

Також ендокринну функцію виконують групи клітин гіпоталамічної ділянки мозку. Тимчасову, але дуже важливу функцію виконує у жіночому організмі – плацента.

Положення ендокринних залоз в тілі людини

Рис.76. Положення ендокринних залоз в тілі людини: 1 – гіпофіз; 2 -епіфіз; 3 - щитоподібна залоза;4 - прищитоподібні залози; 5 – загруднинна залоза (тимус) ; 6 - надниркова залоза; 7 – панкреатичні островці підшлункової залози; 8 – яєчники; 9 – яєчки

Крім того, є окремі групи клітин у шлунково-кишковому тракті, у печінці, нирках, які також секретують гормони або гормоноподібні речовини.Залози внутрішньої секреції знаходяться в дуже складних відношеннях між собою. Так гіпоталамус через ліберини стимулює функцію гіпофіза, а той, у свою чергу, через гормони передньої частки, впливає на діяльність залежних від нього залоз. Як тільки рівень гормонів у кровоносному руслі опиняється достатнім, вони впливають на гіпоталамус.

Гіпоталамус, виробляє статини, впливає на гіпофіз, а гіпофіз, зменшує вироблення гормонів (тропних), гальмує функцію інших залоз. Як і діяльність усіх внутрішніх органів, діяльність ендокринних залоз регулюється центральною нервовою системою. З іншого боку, поза сумнівом вплив гормонів як на периферичні чутливі нервові закінчення (рецептори), так і на нервові центри. Отже, обидві системи пов’язані між собою найтіснішим чином, і це дає право говорити про єдину нервово-гуморальну регуляцію функцій організму. При цьому у всіх випадках гуморальна регуляція грає супідрядну роль по відношенню до нервової системи.

Гіпоталамо-гіпофізарна система. Гіпофіз, або придаток мозку (hypophysіs), займає серед залоз внутрішньої секреції особливе місце. Під його прямим контролем перебувають щитоподібна залоза, статеві залози, кіркова речовина надниркових залоз. Крім того, разом з гіпоталамусом, гіпофіз забеспечує нейроендокринну регуляцію організму (гіпоталамо-гіпофізарна система).

Гіпофіз розташований у порожнині черепа і лежить в ямці турецького сідла клиноподібної кістки й оточений щільною сполучнотканинною оболонкою, зверху прикритий діафрагмою турецького сідла. Через отвір у цій діафрагмі гіпофіз сполучений із воронкою гіпоталамуса проміжного мозку. Маса гіпофіза 0,5-0,6г. Його поперечний розмір складає 10-17мм, передньозадній 5-15мм, вертикальний 5-10мм. У гіпофізі розрізняють передню (аденогіпофіз), проміжну і задню (нейрогіпофіз) частки (рис.77). Передня частка (аденогіпофіз) складається з перекладок, між якими утворюється прошарок сполучної тканини. На поверхні перекладок розташовані клітини – аденоцити, які добре забарвлюються барвниками і тому названі хромофільними, а в товщі перекладок – клітини, що слабко забарвлюються – хромофобні аденоцити. До передньої частки також відносять ніжку гіпофіза, що з’єднує його з мозком. У ній проходять кровоносні судини.

Проміжна частка гіпофіза має вигляд вузької смуги утворена багатошаровим епітелієм.

У задній частці гіпофіза (нейрогіпофізі) міститься велика кількість дрібних клітин – пітуїцитів і закінчень аксонів нервових клітин гіпоталамуса. Гіпофіз виділяє у кров понад 20 гормонів (табл. 19). Передня частка продукує гормон росту соматропін (СТГ). Він діє на генетичний апарат соматичних клітин, стимулює синтез білка і їх мітотичну активність. Особливо чутливі до нього кісткова і хрящова тканини, тому СТГ є основним регулятором росту організму. Під час зниженого вироблення гормону росту у дитячому віці спостерігається затримка фізичного розвитку – гіпофізарна карликовість. Гіпофізарні карлики мають пропорційно розвинені всі частини тіла, однак вторинні статеві ознаки у них відсутні. Під час підвищеного вироблення соматотропного гормону у дитячому віці розвивається гіпофізарний гігантизм (пропорційне зростання тіла).

Гіпофіз

Рис.77. Гіпофіз: А – розташування гіпофізу; Б – схематичне зображення будови гіпофізу: 1 – передня частка (аденогіпофіз); 2 – проміжна частка; 3 – задня частка (нейрогіпофіз); 4 – епендима

Під час підвищеного вироблення зазначеного гормону у дорослих спостерігається – акромегалія – розростання деяких частин скелета (кисті, стопи, нижньої щелепи), а також можуть збільшуватися розміри органів травлення (язик, шлунок, кишечник).

У крові плода гормон росту з’являється на 12 тижні, а у 5-8-місячних плодів його приблизно в 100 разів більше, ніж у дорослих. Протягом першого тижня після народження кількість гормону знижується більше, ніж на 50%. У дітей гормон росту виділяється 3-4 рази протягом дня. Загальна його кількість, що виділяється під час глибокого нічного сну, значно більша, ніж у дорослих. У зв’язку із цим фактом стає очевидним необхідність повноцінного сну для нормального розвитку дітей. У хлопчиків збільшення рівня гормону соматропіну в крові спостерігається у 10-11 і у 14-15 років. Рівень гормону росту збільшується у юнаків і дівчат під час виконання роботи аеробного характеру. Із віком секреція гормону росту зменшується.

Передня частка гіпофіза ще продукує кортикотропін (адренокортикотропний гормон - АКТГ). Він діє на кіркову речовину надниркових залоз, а ті в свою чергу виділяють глюкокортикоїди – речовини, що підвищують опірність організму до інфекції. Під час посиленої секреції АКТГ розвивається хвороба Іценко-Кушінга. У хворих спостерігається затримка росту, ожиріння, передчасний розвиток волосся на лобку, гіпертонія, діабет, трофічні порушення шкіри. Під час недостатньої секреції АКТГ виявляються зміни, характерні при гіпофункції глюкокортикоїдів. У хлопчиків вміст у плазмі крові гормону кортикотропіну зменшується у 12-13 років, а у 17-18 років значно збільшується. Секреція АКТГ посилюється під час стресових ситуацій, що сприяє кращому пристосуванню організму до складних умов і його виживання.

Крім названих гормонів передня частка гіпофіза продукує ще тиротропін (тиреотропний гормон – ТТГ) – регулює активність щитоподібної залози. Дія ТТГ на білковий, жировий, вуглеводний, мінеральний і водний обмін здійснюється через тиреоїдні гормони.

Клітини, які продукують ТТГ є на 8-му тижні в ембріонів, а у чотири – місячних плодів ТТГ приблизно в 3-5 разів більше, ніж у дорослих. У перший рік життя дитини, а також у препубертатний період концентрація ТТГ у гіпофізі росте. Максимум секреції гормону досягається у віці від 21 року до 30 років. Із 50 до 80 років секреція гормону зменшується вдвічі.

Передня частка гіпофіза виробляє гонадотропіни – це фолітропін і лютропін. Фолітропін у жіночому організмі викликає ріст фолікулів яєчника, сприяє утворенню в них естрогенів. У чоловічому організмі він впливає на сперматогенез у яєчках. Лютропін викликає овуляцію, сприяє утворенню жовтого тіла в яєчниках жіночого організму. У чоловічому організмі стимулює ріст сім´яних пухирців і передміхурової залози, а також вироблення андрогенів у яєчках. У 3-місячного плода в крові вже є гонадотропіни. У крові плодів жіночої статі, їх концентрація вища, ніж у чоловічої статі. У немовлят концентрація гонадотропінів у крові дуже висока, але протягом першого тижня після народження вона знижується і до 7-8-літнього віку залишається низькою. У пубертатному періоді збільшується секреція гонадотропінів, до 14 років вона зростає у 2-2,5 рази. До 18 років показники фолітропіну і лютропіну досягають дорослих значень.

Передня частка гіпофіза також продукує гормон пролактин (лактотропний гормон). У жінок він стимулює функцію жовтого тіла й сприяє лактації, тобто утворенню і секреції молока. Секреція пролактина починається з 4-го місяця внутріутробного розвитку. Вважається, що він бере участь у регуляції обміну речовин у плода.

У немовлят концентрація пролактина в крові висока. Вона знижується протягом першого року життя, а під час статевого дозрівання зростає, причому у дівчаток сильніше, ніж у хлопчиків. У хлопчиків-підлітків пролактин стимулює ріст передміхурової залози і сім’яних пухирців.

Проміжна частка гіпофіза продукує меланотропний гормон (інтермедін). Він регулює пігментацію шкіри й волосся. Регуляція секреції інтермедину здійснюється рефлекторно дією світла на сітківку ока. У плодів починає синтезуватися на 10-11 тижні, але його функція в розвитку остаточна не ясна. При порушенні функції проміжної частки гіпофіза розвивається альбінізм. Проміжна частка гіпофіза також секретує ліпотропін-гормон, який впливає на жировий обмін в організмі людини.

Задня частка гіпофіза разом з гіпоталамусом у функціональному відношенні становить єдине ціле. Гормони в задній частці гіпофіза не синтезуються. Нейросекреторні клітини ядер гіпоталамуса продукують гормони – вазопресин і окситоцин, які транспортуються в задню частку гіпофіза, тут вони зберігаються, а потім поступають у кров.

Вазопресин, його називають ще антидіуретичним гормоном (АДГ), звужує судини і підвищує тиск крові, також регулює зворотне всмоктування води у ниркових канальцях із первинної сечі. В умовах підвищеної концентрації солей у крові підвищується концентрація АДГ і, як наслідок, сеча стає більше концентрованою, а втрата води мінімальною. Під час зниження концентрації солей у крові секреція АДГ зменшується. Уживання алкоголю ще сильніше знижує концентрацію АДГ, чим пояснюється значний діурез після прийому рідини разом із алкоголем. Різке падіння кров’яного тиску під час крововтрати або шоку різко збільшує секрецію АДГ, внаслідок чого кров’яний тиск підвищується. Захворювання, що виникає під час порушення секреції антидіуретичного гормону, називається нецукровим діабетом. Це сприяє утворенню великої кількості сечі з нормальним вмістом цукру.

Антидіуретичний гормон гіпофіза починає виділятися на 4-му місяці ембріонального розвитку, максимум його виділення доводиться на кінець першого року життя, потім антидіуретична активність нейрогіпофіза починає падати до досить низьких величин, й у віці 55 років вона приблизно в 2 рази менша, ніж у однорічної дитини.

Окситоцин-гормон викликає скорочення гладеньких м’язів матки і міоепітеліальних клітин грудних залоз. Під час лактації окситоцин впливає на утворення молока. У фізіологічних умовах грудні залози в першу добу після пологів починають виділяти молоко, і в цей час дитина вже може ссати. Акт ссання служить сильним стимулом для рецепторів соска. Від цих рецепторів нервовими шляхами імпульси передаються в нейрони гіпоталамуса, які є одночасно й секреторними клітинами, що виробляють окситоцин. Останній із кров’ю переноситься до міоепітеальних клітин грудних залоз. Під час їх скорочення молоко видавлюється в протоки. З окситоцином зв’язана й активація родової діяльності. На початку родової діяльності секреція окситоцину підвищується, що викликає слабкі скорочення матки. Ці скорочення збуджують численні механорецептори у матці, від яких сигнал передається в гіпоталамус. Нейросекреторні клітини гіпоталамуса секретують нові порції окситоцину, завдяки чому скорочення матки підсилюється. Остаточно цей процес переходить у пологи, у ході яких плід і плацента виходять. Після виходу плоду подразнення механорецепторів і секреція окситоцину припиняється.

Для дітей у перші місяці життя дія вазопресину не має істотного значення, лише з віком його значення в утриманні води в організмі збільшується. Матка і грудні залози починають реагувати на окситоцин тільки після завершення періоду статевого дозрівання, тобто після тривалої дії на матку статевих гормонів – естрогенів і прогестерона, а на грудну залозу - гормону передньої частки гіпофіз – пролактина.

Маса гіпофіза немовляти становить 100-150 мг, а розмір 2,5-3мм. На другому році життя він починає збільшуватися, особливо у віці 4-5 років. Після цього до 11 років ріст гіпофіза вповільнюється, а з 11 років знову прискорюється. До періоду статевого дозрівання маса гіпофіза становить 200-350 мг. У 20 років його вага становить 0,5-0,7г (табл.18). Після 60 років його вага зменшується.

Гіпоталамо-гіпофізарна систем. Гіпоталамус (hypothalamus), або підбугрова ділянка – це базальна частина проміжного мозку (рис.78). У сірій речовині гіпоталамуса виділяють понад 30 пар ядер, які групуються в передню, медіальну і задню гіпоталамічні ділянки. Частина ядер є скупченням нейросекреторних клітин, інші утворені поєднанням нейросекреторних клітин і звичайних нейроцитів. У передній гіпоталамічній ділянці розташовуються супраоптичне і паравентрикулярне ядра, які утворені нейросекреторними клітинами. Аксони цих клітин проходять крізь гіпофізарну ніжку в задню частку гіпофіза, де і закінчуються. У цих ядрах виробляються нейрогормони – вазопресин і окситоцин, які накопичуються в задній частці гіпофіза, (нейрогіпофіз), а звідти поступають у кров.

Зараз доказано, що кожне з ядер – супраотичне і паравентрикулярне – секретують і вазопресин, і окситоцин. Дрібні нейроцити ядер медіальної гіпоталамічної ділянки виробляють рилізинг-фактори і статини, які поступають в аденогіпофіз.

Таблиця 18. Динаміка маси (г) ендокринних залоз від народження до юнацького віку

Ендокринні

залози

Етапи онтогенеза

Новонароджені

1 рік

5-6

років

10-12

років

16-18

років

Гіпофіз

0,10-0,15

0,45-0,52

0,4-0,5

0,65-0,7

0,7-0,8

Епіфіз

0,007-0,009

0,006-0,007

0,07-0,075

0,1-0,2

0,2-0,4

Щитопод. зал.

5-6

2-2,1

7,5-10

14- 18

20-30

Прищитоподібна залоза

(кожна)

0,01-0,012

0,02-0,03

0,04-0,06

0,06-0,09

0,01-0,05

Загруднинна залоза

10-12

11

-

35-40

20-25

Надниркова

залоза

8-10

3,5-4,5

4,5-6

10-14

10-13

Острівці

підшлункової залози

5-10% від

об´ єму всієї

підшлункової залози

1% від об´єму всієї підшлункової залози

-

-

3% від об´єму твсієї під шлунко-

вої залози

Яєчко

0,2-0,3

0,64- 1

0,93-1,5

1,5-2

15-25

Яєчник

0,1 5-0,2

0,6-1

1-2

2-4

5-6

Зв’язок між гіпоталамусом і передньою часткою гіпофіза забеспечує спеціальна система кровообігу, яка транспортує ці гормони із гіпоталамуса в передню частку гіпофіза.

Аденогіпофіз передає ці сигнали у вигляді тропних гормонів периферичним ендокринним залозам. Рилізинг-фактори стимулюють секрецію гіпофізом тиротропіну, лютропіну, кортикотропіну, пролактину, фолітропіну, соматотропіну і меланотропіну. Статини гальмують секрецію сомато- і меланотропіну, пролактину. Фізичне навантаження є значним стимулом для гіпоталамуса,оскільки збільшує виділення усіх гормонів передньої частки гіпофіза. Синтез гормонів задньої частки гіпофіза починається в ядрах гіпоталамуса на 3-4 місяці внутріутробного періоду, а на 4-5 місяці вони виявляються у гіпофізі. Вміст цих гормонів у гіпофізі та їхня концентрація у крові поступово збільшуються до моменту народження дитини. У дітей перших місяців життя вазопресин не має істотного значення, лише з віком його значення в утриманні води в організмі збільшується. Матка й молочні залози починають реагувати на окситоцин тільки, після завершення періоду статевого дозрівання.

Регуляція секреції ядер гіпоталамуса з боку ЦНС здійснюється лімбічною системою (мигдалеподібні ядра, гіпокамп) і ретикулярною формацією середнього мозку. Крім того, на нейросекреторну діяльність гіпоталамуса роблять вплив імпульси, що поступають від шийних вузлів симпатичних стовбурів, а також гормони шишкоподібного тіла.

Шишкоподібне тіло, або епіфіз (corpus pіneale) – це непарний орган, зв´язаний структурно і функціонально з надбугровою ділянкою проміжного мозку. Епіфіз розташований між верхніми горбками покришки середнього мозку і прикріплюється повідцями до обох зорових горбів (рис.78). Довжина шишковидного тіла у дорослої людини 8-15мм, ширина – 10мм, товщина - 4-6мм. Зовні шишковидне тіло вкрите сполучнотканинною капсулою, від якої всередину залози відходять трабекули, ділячи паренхіму залози на часточки. У центрі часточки розташовані великі залозисті клітини паренхіми – пінеалоцити, периферією – гліальні клітини (гліоцити). Функція пінеалоцитів має чіткий добовий ритм: уночі синтезується гормон мелатонін, удень – серотонін (табл.19). Основний гормон епіфіза мелатонін впливає на пігментні клітини шкіри, викликаючи їх посвітлення, крім того пригнічує розвиток статевих залоз, попереджує передчасне статеве дозрівання, бере участь у регуляції електролітного і вуглеводного обміну, також бере участь у регуляції циркадного циклу організму, впливає на сон. Циклічна активність, яка пов’язана із зміною дня і ночі, є своєрідним біологічним годинником організму.

У пубертатному періоді концентрація мелатоніна знижується більше, ніж у 10 раз, а виділення його із сечею збільшується. Серотонін – є попередником мелатоніну. Третій гормон гіпофіза це, гломерулотропін – стимулює секрецію альдостерону кірковою речовиною надниркових залоз.

Секреція цієї залози залежить від освітлення, тому вважають, що швидкість кровотока в судинах епіфіза набагато більша, ніж в інших відділах мозку. Речовини, що перебувають у крові, досить легко проникають у тканини залози через численні пори в стінках капілярів. Через них проходять також і секреторні речовини із клітин епіфіза в кров. До епіфіза підходять закінчення симпатичних нервів від нейроцитів, що лежать у верхньому шийному ганглії.

Проміжний мозок

Рис.78. Проміжний мозок:1 – мозолисте тіло; 2 – таламус; 3 – гіпота-ламус; 4 – середній мозок; 5 – мозочок; 6 – зорова хіазма; 7 – гіпо фіз; 8 – міст; 9 – спиний мозок; 10 - епіфіз

Таблиця 19. Ендокринні залози, їх гормони, органи мішені та основні функції

Ендокринні залози

Гормон

Орган-мішень

Функції

Гіпофіз (передня

частка)

Гормон росту

Усі клітини тіла

Забезпечує ріст і розвиток усіх тканин тіла в період статевого дозрівання Впливає на обмін білків, жирів та вуглеводів

Тиреотропний гормон

Щитоподібна залоза

Підвищує секрецію тиреоїдних гормонів - тироксину та трийодтироніну

Адренокортикотропний гормон

Кіркова речовина надниркової залози

Регулює секрецію гормонів кіркової речовини надниркової залози - глюкокортикоїдів та мінералокортикоїдів

Пролактин

Грудні залози

Стимулює розвиток грудних залоз та секрецію молока

Фолікулостимулюючий гормон

Яєчники, яєчки

У жінок викликає ріст фолікулів яєчника, сприяє утворенню в них естрогенів. У чоловіків впливає на сперматогенез у яєчках

Лютеінізуючий гормон

Яєчники,яєчки

У жінок викликає овуляцію, сприяє утворенню жовтого тіла в яєчниках. У чоловіків стимулює ріст сім’яних міхурців і передміхурової залози, а також, виробленню андрогенів у яєчках

Гіпофіз

(задня

частка)

Антидіуретичний гормон або

вазопресин

Нирки

Звужує судини і підвищує тиск крові, регулює зворотне всмоктування води у ниркових канальцях з первинної сечі

Окситоцин

Матка, грудні залози

Стимулює скорочення м`язів матки, секрецію молока

Гіпофіз

(середня

частка)

Меланотропин

(інтермедин)

Шкіра, волосся

Пігментація шкіри та волосся

Щитоподібна залоза

Тироксин, трийодтиронін

Клітини тіла

Впливає на білковий, водно-сольовий і жировий обмін, ріст, диференціацію тканин

Кальцитонін

Кістки

Регулює концентрацію іонів кальцію в крові

Прищитоподібні залози

Паратгормон або паратиреоїдний гормон

Кістки,

нирки,

кишечник

Діє на нирки. кістки, кишковий канал. Регулює концентрацію іонів кальцію у міжклітинній рідині

Надниркові залози

(мозкова

речовина)

Адреналін

Більшість

клітин тіла

Прискорює розщеплення глікогену. Збільшує кількість

глюкози в крові. Збільшує частоту і силу серцевих скорочень,

посилює кровоток у скелетних м’язах

Норадреналін

Теж саме

Звужує артеріоли та венули, тим самим підвищуючи тиск крові

Надниркові залози

(кіркова

речовина)

Мінералокортикоїди

(альдостерон)

Нирки

Затримують натрій і виводять калій крізь нирки

Глюкокортикоїди

(кортизол)

Більшість

клітин тіла

Регулюють метаболізм жирів, білків та вуглеводів,

протизапальна дія

Андрогени і естрогени

Яєчки, яєчники, грудні

залози

Розвиток статевих ознак

Підшлункова залоза

Інсулін

усі клітини тіла

Знижує вміст глюкози в крові, стимулює синтез глікогену у

печінці

Глюкагон

Теж саме

Збільшує концентрацію глюкози у крові, стимулює розщеплення білків і жирів

Соматостатин

Острівці

Лангерганса,

шлунково-кишковий тракт

Пригнічує секрецію інсуліну та глюкагону

Яєчки

Тестостерон

Статеві

органи, м´язи

Забеспечує розвиток статевих ознак у чоловіків, характер

оволосіння тембр голосу,

розвиток м´язів

Яєчники

Естроген

Статеві

органи,

жирова

тканина

Розвиток жіночих статевих ознак і органів, регулює

менструальний цикл,

сприяє накопичуванню жира

Шишкоподібне тіло або епіфіз

Мелатонін (синтезується уночі)

Статеві залози, сітківка,

гіпоталамус.

Попереджає передчасне статеве дозрівання, регулює циркадний цикл організму, впливаючи на сон

Серотонін (синтезується удень, попередник мелатоніну)

Шлунок, судини

Посилює моторику шлунку, звужує судини

Гломерулотропін

Надниркові залози

Стимулює секрецію

Альдостерону кірковою речовиною надниркових залоз

Загруднинна залоза або

тимус

Тимозин

Клітини тіла.

Контролює обмін кальцію і фосфору в організмі

Тимопоетин

Кровотворні

органи

Впливає на кровотворення

Фактор росту

Скелет

Регулює ріст скелету

Нирки

Ренін

Кіркова

речовина

надниркових залоз

Регулює тиск крові

Еритропоетін

Кістковий мозок

Утворення еритроцитів

Зачатки епіфіза з´являються на 6-7 тижні ембріонального розвитку. Клітини. що утворюють епіфіз, розвиваються з макроглії. Судини в епіфізі виявляються на 3–му місяці. Очевидно, у цей час епіфіз уже функціонує. У новородженого маса епіфіза становить 7 мг. Відразу після народження вона зменшується, а потім наростає до 10-14 років (100-200 мг). У дівчинок ця залоза трохи більша, ніж у хлопчиків. Після 20 років форма, вага й розміри залози остаються постійними (0,2-0,4 г).У шишкоподібному тілі у дорослих людей, особливо в старечому віці, на місці залозистої тканини відкладаються фосфорнокислі й вуглекислі солі кальцію, саме мозковий пісок. Ці відкладення додають шишкоподібному тілу певну схожість з тутовою ягодою або ялиновою шишкою, у звязку з чим тіло одержало свою назву.

Щитоподібна залоза (glandula thyreoіdea) розміщена в передній ділянці шиї, нижче від під’язикової кістки, і прикриває собою бічну поверхню гортані та передньобічну поверхню трахеї (рис.79). Залоза складається з двох часток і перешийка. Від перешийка іноді відходить угору пірамідальна частка. Зовні щитоподібна залоза покрита волокнистою капсулою, яка утворює зв’язки, що сполучають орган з гортанню і трахеєю. Всередину залози від капсули прямують сполучнотканинні перегородки, що підрозділяють тканину залози на часточки, які у свою чергу складаються з фолікулів. Стінки фолікулів зсередини вистилають епітеліальні клітини кубічної або циліндричної форми - тироцити. У просвіті фолікулів скупчується колоїд (рис.79).

Щитоподібна залоза

Рис.79. Щитоподібна залоза: А – зовнішня будова: 1 – щитоподібний хрящ; 2 – щитоподібна залоза; 3 – трахея; Б - мікроскопічна будова щитоподібної залози: 4 – артерії; 5 – фолікул; 6 – колоїд, в якому знаходять ся гормони; 7 – залозисті клітини –тироцити

У клітинах фолікулів синтезується високомолекулярний білок тиреоглобулін, що містить велику кількість залишків амінокислоти тирозину. Цей білок здатний приєднувати йод. Із їжею в організм людини поступає йод, який всмоктується кишечником у кров і переноситься до клітин щитоподібної залози. У клітинах фолікулів тиреоглобулін приєднує йод – відбувається синтез гормонів залози – тироксину (тетрайодтироніну – Т-4) і трийодтироніну (Т-3). Синтезовані гормони зберігаються в порожнині фолікулів у стані колоїду, при необхідності виводяться в кров. Невелика кількість гормонів щитоподібної залози розщеплюється в печінці і нирках. За рахунок цього може покриватися невелика частина добової потреби людини в йоді (близько 50 мкг).

Гормони щитоподібної залози (табл. 19) виконують важливі функції: стимулюють обмін речовин в організмі, підсилюють біосинтез білка, впливають на вихід із клітин катіонів натрію і надходження в них катіонів калію, підвищують активність багатьох ферментів, що беруть участь у вуглеводному обміні, стимулюють роботу мітохондрій, збільшують теплообмін. Також роблять стимулювальний вплив на діяльність надниркових, статевих і грудних залоз.

Під час гіпофункції щитоподібної залози знижується рівень енергетичного обміну, порушується білковий обмін, затримується ріст, зменшується частота серцевих скорочень, розвивається недоумкуватість.Таке захворювання називають кретинізмом.

Тиреоїдні гормони можуть вироблятися в нормальних кількостях тільки при достатньому вмісті йоду в їжі. У жителів регіонів, де природного йоду недостатньо (у воді, повітрі, їжі), тканина щитоподібної залози розростається (гіпертрофія) і виникає хвороба, яку називають ендемічним зобом. У цих місцевостях необхідно включати йод до раціону у вигляді харчових добавок, наприклад у вигляді йодованої солі.

Гіперфункція щитоподібної залози проявляється посиленням енергетичного обміну, збільшенням частоти серцевих скорочень, схудненням, підвищенням збудливості, у важких випадках підвищується температура тіла, з’являється витрішкуватість. Таке захворювання називають базедовою хворобою.

У стінках фолікулів між тироцитами і базальною мембраною, а також між фолікулами розташовані великі світлі клітини – парафолікулярні тироцити (С-клітини), які виробляють третій гормон щитоподібної залози – кальцитонін (рис.80). Він регулює в організмі обмін кальцію. Його секреція підсилюється під час зростання концентрації кальцію у крові. Внаслідок цього зменшується вихід кальцію з кісток. Фізіологічним стимулом для секреції кальцитоніна служить також прийом їжі й пов’язане з ним підвищення вмісту в крові гормонів шлунково-кишкового тракту (гастрина, глюкагона). У результаті підвищеного виділення кальцитоніна кальцій, що надійшов з їжею, швидко відкладається в кістках. Якщо кальцитоніна за якимось причинами виробляється занадто багато, то припиняється руйнування кісток, але концентрація кальцію в крові не знижується. У юнаків у 18 років у крові гормону кальцитоніну в декілька разів більше, ніж у дітей 7-10 років.

Щитоподібна залоза розвивається з непарного зачатка – глоткового епітелію на межі між щелепною і під’язиковою зябровими дугами на 3-4 тижні ембріонального розвитку. На 7 тижні в ній починається формування фолікулів, до 11 тижня вони вже здатні накопичувати йод. Із третього місяця починається секреція тироксину в кров. Гормони щитоподібної залози мають важливе значення у розвитку плода, з ними зв’язані процеси росту й диференцировки тканин, особливо ЦНС і нейроендокринних систем (гіпоталамус-гіпофіз-наднирники). У плода при надлишку гормонів або недостатньої кількості порушується розвиток ЦНС і процес окостеніння. Недостатня функція щитоподібної залози плода може бути частково компенсована гормонами материнського організму, однак після народження дитини дефіцит гормонів стає небезпечним для його росту й розвитку та призводить до кретинізму.

Маса залози у новонародженого – 5-6г(табл.18). Вона трохи зменшується до 6 місяця (2-2,5г), а потім починається період швидкого її збільшення, що триває до п’яти років.Із 6-7 років швидкість збільшення маси щитоподібної залози вповільнюється. У період статевого дозрівання маса залози знову швидко збільшується (у 11-15 років її маса15г). Із 16 до 20 років досягає розмірів залози дорослої людини (20-30г). Максимум активності щитоподібної залози досягається у період із 21 року до 30 років, після чого вона поступово знижується. Це обумовлено не тільки падінням кількості тиреотропного гормону гіпофіза, але й зниженням із віком чутливості до нього щитоподібної залози.

Синтез і секреція тиреоїдних гормонів залежить від статевих гормонів. Статеві гормони тестостерон і естрогени впливають на щитоподібну залозу безпосередньо, а також через гіпоталамус і гіпофіз. Естрогени переважно стимулюють, а тестостерон гальмує активність залози. Регуляція функцій щитоподібної залози забеспечується центральною нервовою системою, особливо корою півкуль великого мозку і тиротропіном (гормоном передньої частки гіпофіза).

Прищитоподібні залози (glandulae parathyreoіdeae) мають вигляд округлих або овальних невеликих тілець, розташованих на задній поверхні бічних часток щитоподібної залози (рис. 80). Розміри їх коливаються: довжина – 4-8мм, ширина – 3-4мм, товщина – 2-3мм. Число цих тілець непостійно і може змінюватися від 2 до 7-8 ( в середньому 4, по дві залози позаду кожної бічної частки щитоподібної залози). Їх загальна маса 0.1-0.35г. Прищитоподібні залози відрізняються від щитоподібної залози світлішим забарвленням. Від навколишніх тканин прищитоподібні залози відділяються власною фіброзною капсулою, від якої всередину залоз проникають сполучнотканинні прошарки. Останні містять велику кількість кровоносних судин і ділять прищитоподібні залози на групи клітин. Ці групи утворені епітеліальними клітинами - паратиреоцитами. Клітини продукують паратиреоїдний гормон або паратгормон, який вперше був виділений в 1924 році. Паратгормон діє на три органи-мішені: кістки, кишечник, нирки, регулює фосфорно-кальцієвий обмін. Він активує остеокласти – клітини кісткової тканини, що руйнують кістку, при цьому в кровоток надходить вільний кальцій.

Прищитоподібні залози

Рис.80. Прищитоподібні залози: 1 – верхні прищитоподібні залози; 2 – нижні прищитоподібні залози; 3 – трахея; 4 – щитоподібна залоза; 5 – щитоподібний хрящ

Іншими словами, паратгормон діє як антагоніст гормону щитоподібної залози – кальцитоніна. Речовина кісткової тканини розпадається, і його компоненти виділяються із сечею, як і надлишок фосфату. Наслідком руйнування кісткової тканини є погроза виникнення переломів кісток. Під дією паратгормона збільшується активний транспорт і усмоктування кальцію в кишечнику за умови нормального вмісту вітаміну D у їжі. Під час дефіциту вітаміну D у дітей може порушуватися мінералізація кісток. Вона супроводжується їх розм’якшенням і скривленням і призводить до розвитку рахіту.

Гіпофункція прищитоподібних залоз зустрічається рідко. Її причиною може бути хірургічне видалення прищитоподібних залоз під час операцій на щитоподібній залозі Характерними ознаками низької секреції паратгормона є зниження рівня кальцію, підвищення фосфору і, як наслідок, тетанія – сильне згинання кінцівок, судорожні припадки. У дітей іноді розвивається спазм гортані, при якому скорочення голосових зв’язок може привести до смерті від ядухи. Порушується також ріст зубів, волосся, нігтів. Гіперфункція у більшості випадків є наслідком ниркової недостатності. Порушується утворення вітамін-про-гормона, тому кальцій погано всмоктується в кишечнику. У результаті тривалої кальцієвої недостатності постійно секретується паратгормон, що супроводжується резорбцією кісток і їх демінералізацією (виникає важке захворювання фіброзна остеодистрофія).

Прищитоподібні залози починають розвиватися на 5-6 тижні ембріонального розвитку, тоді ж починається секреція паратгормона. Його функція у плода така ж, як і у дорослих: підтримка нормальної концентрації кальцію в організмі. Цей процес незалежний від організму матері. Маса залози у новонародженого 10мг (таблиця1). У рік її маса становить 20-30 мг. У 5 років ця маса подвоюється, а до 10 – збільшується в три рази.У дітей прищитоподібні залози функціонують активно до 7-10 років З 10 до 12 років відбувається інволюція головних клітин залози, у залозі з´являється жирова тканина. Із віком у залозі кількість жирових клітин збільшується, а обсяг залозистих клітин скорочується.

Загруднинна залоза, або тимус (thymus) розташована у верхньому відділі переднього середостіння, попереду перикарда, дуги аорти, лівої плечоголовної і верхньої порожнистих вен, позаду груднини (рис.71). З боків до залози прилягають плевральні мішки з легенями. Залоза складається з правої та лівої асиметричних часток, з’єднаних пухкою сполучною тканиною (рис. 81).

Зовні залоза покрита тонкою сполучнотканинною оболонкою, від якої в глибину залози відходять перегородки, які розділяють її на окремі часточки (їх розміри від 1 до10мм). У кожній часточці розрізняють кіркову речовину (зовні) і мозкову речовину (всередині). У кірковій речовині міститься велика кількість лімфоцитів і лімфобластів, під час поділу яких утворюються нові Т-лімфоцити. Клітини кіркової речовини виділяють біологічно активні речовини, що стимулюють розвиток Т-лімфоцитів. Їхнє остаточне дозрівання відбувається в периферичних лімфоїдних органах, куди вони доставляються кровотоком. У мозковій речовині містяться лімфоїдні і ліпоїдні клітини, а також концентричні тільця (тільця Гассаля), що складаються із розташованих коловими шарами клітин епітелію. Як ендокринний орган, тимус виробляє близько 23 біологічно активних речовин, які проявляють різносторонні ефекти: стимулюють лімфопоез, впливають на диференціювання лімфоцитів, надають протипухлинну дію, підтримують тонус скелетних м’язів, впливають на обмінні процеси в організмі (табл.19).

Схематичне зображення загруднинної залози

Рис. 81. Схематичне зображення загруднинної залози (тимусу)

Так, залоза виробляє гормони: тимозин – контролює обмін кальцію і фосфору в організмі тимопоетин-І, тимопоетин-ІІ – впливають на кровотворення, фактор росту – регулює ріст скелета, інсуліноподібний фактор – впливає на вуглеводний обмін.

Одночасно тимус є центральним органом імунної системи людини. Із кровотворних стовбурних клітин, що надійшли з кров’ю із червоного кісткового мозку в тимусі дозрівають і диференціюються Т- лімфоцити, які відповідають за реакції клітинного і гуморального імунітету.

Вважають, що загруднинна залоза регулює мінеральний, а саме кальцієвий обмін. Після видалення тимуса кістки стають м’якими, легко ламаються, з’являється м’язова слабкість і психічні розлади. У дітей під час збільшення тимуса виникає дуже небезпечний стан – тиміколімфатичний статус, який може несподівано проявитися різким зниженням артеріального тиску і навіть гострою серцевою недостатністю, що є небезпекою для життя. Під час гіпертрофії загруднинної залози можливе виникнення захворювань системи крові: лейкозу і анемій. Функціонування тимуса регулюється гіпоталамо-гіпофізарною системою через соматотропний гормон.

Закладка залози відбувається на 4-6 тижні ембріонального розвитку. Розвивається у вигляді парного випинання епітелію з вентральної частини третього глоткового (зябрового) карману. У новонародженого її маса становить близько12г, у 10-15 років - 37.5г. Із 16 років починається інволюція органа – поступове зменшення залозистої тканини, заміна її жировою (табл.18). Найбільшим змінам піддається кіркова речовина. Маса тимуса у 50-90 років – 13.4г.

Підшлункова залоза (pancreas) – належить до залоз змішаної секреції, складається з двох частин: екзокринної (виробляє підшлунковий сік) та ендокринної (виділяє у кров гормони). Лежить позаду шлунка. Маса 60-100г, довжина 15-22см. У залозі розрізняють головку, тіло і хвіст. Головку залози охоплює підкова дванадцятипалої кишки, а хвіст досягає воріт селезінки (рис.82).

Ендокринну функцію підшлункової залози виконують острівці Лангерганса-Соболєва, відокремлені від решти екзокринної частини залози тонкими сполучнотканинними прошарками. Панкреатичні острівці є у всіх відділах підшлункової залози, але найбільше їх в області хвоста. Величина острівців складає від 0,1 до 0,3мм, а загальна кількість коливається від 1 до 2млн. і більше, при цьому їх об’єм не перевищує 3% від об’єму всієї підшлункової залози. Острівці складаються з клітин ендокриноцитів декількох видів. Переважають бета - клітини (60-80%), вони виробляють гормон інсулін, менше альфа – клітин (10-30%), вони синтезують гормон глюкагон, D-клітини підшлункової залози складають 10% і секретують гормон соматостатин, РР-клітини складають 2-5% і виробляють панкреатичний поліпептид (рис 82). Інсулін регулює обмін глюкози в організмі. Інсулін бере участь у перетворенні надлишків глюкози в жирні кислоти. Під впливом інсуліну одержувані з їжею білки розщеплюються до амінокислот. Інсулін забезпечує транспорт амінокислот у клітини. Крім того, інсулін стимулює сам процес біосинтезу білка. Під час гіпофункції підшлункової залози знижується вироблення інсуліну, що призводить до розвитку цукрового діабету. Для нього характерні високий вміст цукру у крові й посилене його виведення із сечею, споживання великої кількості води, втрата ваги й м’язова слабість, посилений розпад білків і ліпідів, наявність у сечі й крові кетонів і кислот.

Схема будови ендокринної частини підшлункової залози

Рис. 82. Схема будови ендокринної частини підшлункової залози

Глюкагон за своїми функціями є антагоністом інсуліну. Він стимулює розщеплення глікогену в печінці (але не в м’язах), забезпечує швидке підвищення рівня глюкози в крові. Під дією глюкагона, печінка більш активно поглинає амінокислоти із крові й використовує їх для синтезу глюкози.Соматостатин пригнічує секрецію гіпофізом гормону росту – соматотропіну, а також виділення інсуліну і глюкагону бета і альфа клітинами. Панкреатичний поліпептид стимулює виділення шлункового та підшлункового (панкреатичного) соків.

Ендокринна частина підшлункової залози починає формуватися на 5-6 тижні ембріонального розвитку, коли її клітини розділяються на екзо- і ендокринну частини. На третьому місяці ембріонального розвитку спочатку виділяються бета-клітини, а потім стають видимими альфа-клітини. Наприкінці 5-го місяця вже сформовані острівці Лангерганса. У крові плода інсулін визначається на 12 тижні, але до 7-го місяця його концентрація низька. Надалі вона різко підвищується й утримується до народження. У плода інсулін і глюкагон діють на вуглеводний обмін. Інсулін разом із гормоном росту регулює ростові процеси.

У дітей перших двох місяців життя відносне число острівців Лангерганса більше, ніж у наступні періоди розвитку: вони становлять 6% маси всієї залози, а наприкінці першого року життя на їхню частку доводиться тільки 1%. Таке співвідношення ендокринної та екзокринної частин підшлункової залози зберігається до 40-50 років. Із віком також змінюються розміри острівців: у новонароджених вони становлять 50мкм, від 10 до 50 років-100-200мкм, після 50 років розмір острівців зменшується.

Вікові зміни функціональної активності підшлункової залози пов’язані зі зміною її структури. У дітей перших шести місяців життя інсуліну виділяється у два рази більше, ніж у дорослих. У дітей та юнаків від 10 до 16 років рівень інсуліну в крові хвилеподібно змінюється. Під час фізичного навантаження (30 хвилин і більше) рівень інсуліну в крові знижується, а глюкагону збільшується, але концентрація глюкози в плазмі крові залишається постійною. Після 40 років активність ендокринного апарату підшлункової залози падає. Так, у старості в залозі розростається сполучна тканина, і збільшується число клітин, що синтезують глюкагон (альфа-клітини) за рахунок зменшення числа клітин, що виробляють інсулін (бета-клітини). Зменшення секреції інсуліну з одночасним відносним збільшенням кількості глюкагона створює несприятливі умови для обміну вуглеводів і може бути причиною розвитку в цьому віці цукрового діабету.

Надниркові залози (glandula suprarenales) – парні утворення (права і ліва) розташовані у заочеревинному просторі безпосередньо над верхнім кінцем відповідної нирки, на рівні 11-12 грудних хребців (рис.71). Права надниркова залоза лежить дещо нижче, ніж ліва. Права залоза трикутної форми, ліва – пів місяцевої (рис. 83). Довжина надниркових залоз 40-60мм, висота – 20-30мм, товщина – 2-8мм, маса кожної 12-13 г. Залоза має три поверхні, передню, задню і ниркову, два краї – верхній і медіальний. Поверхня надниркових залоз злегка горбиста, на передній поверхні є глибока борозна – ворота органу, через які з нього виходить центральна вена залози. Зовні залоза вкрита фіброзною капсулою, від якої в глиб органу йдуть численні сполучнотканинні трабекули. Залоза складається з двох шарів: зовнішнього (кіркового) і внутрішнього (мозкового). Кіркова речовина надниркової залози темно-бурого кольору, складається з трьох зон: клубочкової, пучкової і внутрішньої – сітчастої. Клубочкова зона утворена дрібними клітинами – адренокортикоцитами, що розташовані у вигляді клубочків. Пучкова зона сформована великими світлими клітинами-адренокортикоцитами, заповненими краплинками ліпідів.

 Схематичне зображення розташування надниркових залоз

Рис. 83. Схематичне зображення розташування надниркових залоз

У сітчастій зоні дрібні клітини, адренокортикоцити, містять у собі пігмент. Перераховані зони відособлені функціонально, оскільки клітини кожної з них виробляють гормони, що відрізняються один від одного не тільки хімічним складом, але і фізіологічними діями (табл.19). Так, мінералокортикоїди (альдостерон) виділяється клітками клубочкової зони. Глюкокортикоїди (кортикостерон, кортизол, гідрокортизол, кортизон) – утворюються в пучковій зоні. Статеві гормони-андрогени, близькі за будовою і функціями до чоловічого статевого гормону тестостерону, естрогени (жіночі статеві гормони) виробляються клітками сітчастої зони.

Клітини клубочкової зони секретують мінералокортикоїди. Ці гормони в епітеліальних клітинах канальців нирок активують ферменти, які підвищують ефективність натрієвого насоса, завдяки чому збільшується реабсорбція натрію і хлору, знижується реабсорбція калію, що веде до його втрати організмом. Подібні зміни виникають у клітинах епітелію кишок, слинних і потових залоз. Зменшення кількості альдостерону спричиняє нестачу натрію і надлишку калію в цитоплазмі клітини, у зв´язку з чим підвищується осмотичний тиск у цитоплазмі, збільшується надходження води з міжклітинного простору у клітину. Це призводить до гідратації клітин і згущенню крові. Збільшення кількості альдостерону призводить до затримки натрію, підвищенню осмотичного тиску у міжклітинному просторі, куди переходить багато води. Тканини набрякають. Одночасно збільшується кількість плазми, підвищується кров’яний тиск. Секреція мінералокортикоїдів контролюється АКТГ.

Клітини пучкової зони секретують глюкокортикоїди. Ці гормони регулюють вуглеводний, білковий і жировий обмін. Під впливом глюкокортикоїдів збільшується вміст цукру в крові, активується глікогеноліз, пригнічується гліколіз, прискорюється дезамінування амінокислот і перетворення їхніх безазотистих залишків у вуглеводи. Процес розщеплення білків переважає над процесом їх синтезу. Однак у різних тканинах це проходить по-різному. У лімфоїдній тканині спостерігається посилене руйнування білків, у м’язах їх синтез пригнічується, а у печінці синтез білків, особливо ферментів, прискорюється. Посилюється мобілізація жиру з жирового депо і використання його в енергетичному обміні. Глюкокортикоїди діють також протизапально, що проявляється у гальмуванні утворення колагену-речовини сполучної тканини, зменшенні кількості тучних клітин, зниженні проникності капілярів. Регуляція утворення і виділення глюкокортикоїдів здійснюється гіпоталамо-гіпофізарною системою.

Статеві гормони надниркової залози-андрогени і естрогени- виділяються сітчастою зоною кори незалежно від статі особи. Ці гормони мають велике значення у розвитку статевих органів у дитячому віці, коли секреторна функція статевих залоз мало виражена. Після досягнення статевої зрілості значення цих гормонів невелике.

Під час гіпофункції кори надниркових залоз розвивається адисонова хвороба (бронзова хвороба), її характерні прояви – інтенсивна пігментація шкіри, слабкість, виснаження, гіпотонія, різного роду порушення функцій органів травлення. Ці симптоми є наслідком втрати організмом значної кількості солей,зниженням обміну міклітинної рідини,зменшенням кількості глюкози у крові, відкладанням у шкірі великої кількості меланіну.

Мозкова речовина складається переважно з хромафінних клітин, які забарвлюються у жовто-бурий колір від хромових солей, а також містить нервові клітини і безм’якушеві волокна. Розрізняють два види хромафінних клітин: епінефроцити (виробляють адреналін) і норепінефроцити ( виробляють норадреналін).

Адреналін прискорює ритм і підвищує силу сердечних скорочень, звужує дрібні артерії, за винятком судин серця і мозку, підвищує артеріальний тиск, збуджує симпатичну частину автономної нервової системи , під його впливом прискорюється розщеплення глікогену і збільшується кількість глюкози в крові. Адреналін діє ліполітично, що підвищує вміст жирних кислот у плазмі крові та забеспечує введення їх у ланцюг окисного обміну. Бронхи розширюються, що зменшує їхній опір повітряному потоку в легенях. Пригнічує секреторну і рухову функцію травного каналу, підвищує збудливість рецепторів зорового, слухового і присінкового аналізаторів. Норадреналін впливає на організм аналогічно, тільки на деякі функції діє протилежно. Наприклад, уповільнює частоту скорочень серця, знижує його хвилинний об’єм. Норадреналін є медіатором, що здійснює передачу нервового імпульсу з нервового закінчення (аксона симпатичного нейроцита) на ефектор (м’яз, залозу), тоді як адреналін це гормон і не являється медіатором. На виділення адреналіну та норадреналіну впливають деякі фактори, а саме: психологічний стрес, фізичне навантаження. Так, під час тривалого фізичного навантаження (більше 3 годин), вміст у крові адреналіну та норадреналіну збільшується. Як показали дослідження останніх років, крім адреналіну й норадреналіну, клітини мозкової речовини наднирників виробляють пептиди: соматостатин, енкефалін, які впливають на нервову систему й шлунково-кишковий тракт.

Зачатки кіркової речовини наднирників уперше виявляюься на початку 4-го тижня ембріонального розвитку. Вже у місячного ембріона наднирники масою рівні, а іноді й перевершують нирки. Утворення мінералокортикоїдів (альдостерона) починається у чотирьох місячного плоду, а синтез глюкокортикоїдів (кортизола) у другій половині ембріонального періоду. У новонародженного маса наднирників становить 8-10г(табл.18). До шостого місяця вона трохи зменшується, після чого починає збільшуватися. Особливо різке збільшення наднирників відзначається в 6-8 місяців і 2-4 роки. Збільшення маси наднирників триває до 30 років. В однорічної дитини остаточно сформовані клубочкова, пучкова й сітчаста зони кори наднирників. Раніше всього формується пучкова зона, яка зберігає свою високу функціональну активність до старості. Клубочкова зона досягає максимального розвитку в період статевого дозрівання. До старості клубочкова й сітчаста зони різко зменшуються.

Для мозкової речовини наднирників характерно пізніше формування й повільний розвиток в онтогенезі. Наприкінці 3-го початку 4-го місяця ембріонального розвитку в тканину наднирника вростають хромафінні клітини й починається синтез норадреналіну. Адреналіну у плода утворюється мало.

У немовлят мозкова речовина розвинена відносно слабко. Збільшення кількості клітин відбувається в період із 3 до 4 років і з 7 до 8 років. У 10 років мозкова речовина масою перевершує кіркову речовину. Утворення гормонів зростає протягом першого року життя, а у віці від 1 до 3 років формується його добова і сезонна циклічність. Виділення норадреналіну має два піки: з 9 до 12 років і з 18 до 21 року, адреналіну менше виділяється вночі. Навесні утворення гормонів підсилюється. Надалі секреція гормонів збільшується й залежить від рухливості дітей, їхніх емоційних реакцій, дії можливих подразників.

Параганглії (paraganglіа) – скупчення гормонально активних клітин, що мають спільне походження з вузлами симпатичної частини автономної нервової системи. Складаються з хромафінних клітин, аналогічних за своєю будовою клітинам мозкової речовини надниркових залоз. Найкраще розвинені у дітей. Досить рано відбувається сполучнотканинне їх переродження. Розрізняють наступні параганглії: міжсонні, поперековий аортальний, надсерцевий. Міжсонний параганглій має розмір 8х3х2 мм, розташований у місці розгалуження загальної сонної артерії на зовнішню і внутрішню. Поперековий аортальний параганглій міститься на передній поверхні черевної аорти, має вигляд тонкої смужки розміром 15х3 мм, добре розвинений у новонароджених і грудних дітей, на 2-3-му році життя зникає. Надсерцевий параганглій непостійний, розташований між аортою і легеневим стовбуром. Параганглії трапляються також на підключичній і нирковій артеріях.

При збудженні вони виробляють катехоламіни: адреналін і норадреналін.