Історія вчень про право і державу

§ 5. Політичні і правові вчення німецького і італійського Просвітництва

Соціально-політичні умови в Німеччині й Італії істотно відрізнялися від умов в Нідерландах, Англії і Франції насамперед наявністю кріпосницько-абсолютистських порядків, слабо консолідованої, боязкої опозиції. У роздробленій на сотні самостійних князівств, пригнічених духовними і світськими феодалами Німеччині, наприкінці XVII ст. зароджується німецьке Просвітництво. У державно-правовій науці ідеї Просвітництва одержали найбільший розвиток у вченнях С. Пуфендорфа, X. Томазія і X. Вольфа.

Самуїл Пуфендорф (1632—1694) — відомий юрист і історик, праці якого видавалися в багатьох європейських країнах. З них виділяються «Право природне і право народів», «Про посади людини і громадянина», присвячені питанням держави і права. Що є найбільш істотним і характерним у його вченні?

Насамперед, Пуфендорф одним з перших німецьких просвітників прагнув відокремити юридичну науку від релігійної схоластики. Право, стверджував мислитель, повинне узгоджуватися із законами розуму і діючого законодавства, а держава не може виникнути без вільної згоди людей.

Синтезуючи погляди Г. Гроция, Б. Спінози, Т. Гоббса, Пуфендорф трактує природне право як сукупність моральних норм, правил, функцією яких є упорядкування людського співжиття, гуртожитку. Це — універсальна соціальна етика, норми якої регулюють поведінку всіх людей. Природний закон — непорушний масштаб справедливості, що зобов´язує піклуватись про інших, всю спільноту. У природному стані нема ні «війни всіх проти всіх», як вважав Гоббс, але є мир, природна свобода і рівність людей. Однак їх незабезпеченість правом, страх перед злом, а головне — прагнення до свободи, до самозбереження примушують створити державу.

Хоча ініціатором державотворення є Бог, однак, за Пуфен-дорфом, держава не може виникнути без вільної згоди людей, їх рішення об´єднатися. Це рішення — дійсна опора, правова основа держави. Об´єднання людей закріплюється договором (pactum), вибір форми правління й обов´язки правителя і підданих (першого — піклуватися про благо народу, останніх — підкорятися владі) — постановою (decretum). З утворенням держави люди добровільно відмовляються від частини свободи волі, рівності, але не власності, свободи переконань і віросповіданьяк сфери їх приватного життя, не допускається й опір владі підданими. Договір передбачав обов´язки кожного не порушувати прав інших людей, визнання інших рівними собі. Кращою формою правління Пуфендорф вважав абсолютну монархію, необхідну для об´єднання Німеччини, хоча допускав наявність при монархові представницького станового органу. Держава, государ повинні захищати безпеку людей, порядок і спокій, не дозволяти церкві втручатися в мирські справи. «Держава є складною моральною особистістю, чия воля сприймається як воля всіх». Закон — наказ законодавця, що встановлює межі природної свободи людини. Елементи раціонального підходу до права і держави у Пуфендорфа сполучалися з виправданням кріпацтва як добровільного договору між паном і залежним селянином, всесилля монарха.

Послідовник Пуфендорфа професор Християн Томазій (1655— 1728) у своїх працях і лекціях прагнув до звільнення юриспруденції з тенет богослов´я.

Слідом за Пуфендорфом, Томазій стверджував: людина — істота суспільна, яка прагне до мирного спілкування й особистого блага. Основа природного права — мораль, що предписує робити те, що відповідає розумній природі людей. Мораль співвідноситься з правом як внутрішній і зовнішній світ людини. Протиріччя між ними запобігаються двома засобами: порадою і наказами. Перше переконує, друге примушує. Примус — ознака права. Примусова влада здійснюється державою.

Держава, за Томазієм, створюється людьми, а не Богом. Це — «природне суспільство», яке має верховну владу заради громадянського благополуччя. Межі впливу державної влади розглядаються в трьох вимірах — моральному, політичному і правовому. У сфері моралі діє тільки порада: роби те, що ти бажаєш, щоб інші робили для тебе. У політиці — порада і наказ: роби іншим те, що ти бажаєш, щоб вони робили для тебе. У праві діє тільки наказ: не роби іншим те, чого ти не бажаєш собі. Таким чином, право в державі набуває імперативного (повеліваючого)і заборонного характеру, тут діє наказ держави. Проте мораль обмежує сферу дії права — держава не повинна зазіхати на духовну свободу особистості, свободу переконань. Мислитель засуджував практику поліцейської держави. Головним завданням права вважав звільнення держави від впливу церкви. Одним з перших вказав на відмінність моралі від норм права, додержання яких забезпечується заходами державного примусу.

Як і Пуфендорф, Томазій вважав кращою формою держави монархію. Основа влади монарха — згода народу. Допускав його право на спротив у випадку порушення монархом умов суспільного договору, допущення їм очевидних несправедливостей.

Більш консервативне тлумачення природно-правових ідей, аналогію поліцейської держави допускав енциклопедист німецького Просвітництва, професор природного і міжнародного права університету в Галле Християн Вольф (1679—1754).

Моральний закон, за Вольфом, — робити добро й уникати зла. Він відповідає прагненню людей до удосконалення душі, тіла, суспільства. Людина зобов´язана діяти за моральним законом. Право виникає з моральних обов´язків. «Немає права, — писав мислитель, — без моральності зобов´язання, що йому передує, у якому воно коріниться і виникає. Є вроджені людські права, тому що є вроджені людські обов´язки». Оскільки від природи люди рівні, вони мають рівні права. Жодна людина не має влади над іншими, адже всі люди вільні. Прагнення людей до удосконалення породжує право на життя, працю, освіту і наукові дослідження, без чого немає удосконалювання.

Позитивні закони, згідно з Вольфом, — вираження природного закону і права індивіда, що міститься в них, є міра свободи, потрібна для виконання обов´язків. Така інтерпретація сенсу законодавства виправдувала дозування государями своїм підданим свободи, необхідної для виконання їх обов´язку перед державою. Право у Вольфа — свобода дій для виконання обов´язків. Його рамки визначаються владою держави.

Походження і сутність держави Вольф трактував у дусі своїх попередників як результат угоди між родинами. Верховна влада — складова воля її контрагентів. Жорстка правова регламентація й контроль над суспільним і особистим життям, економікою і вихованням, родиною і релігією під опікою мудрого морального монарха, вважав німецький просвітник, забезпечує свободу індивідуальних дарувань і щасливе життя підданих. Монарх повинен використовувати свою владу для загального блага, бути доброчесним, знати науку управління державою, не творити сваволю. Пруський король Фрідріх II, який претендував на роль передового монарха в Європі, писав Вольфові, що задача королів — здійснювати ідеї філософів. Вольф підкреслював користь станового представництва в монархіях, право народу на спротив владі при її замаху на природні закони.

Таким чином, якщо в Англії і Франції природно-правова доктрина стала ідейною зброєю, змістом гасел у боротьбі проти феодального абсолютизму, то в Німеччині вона перетворилася в засіб раціоналізації існуючого режиму, пропаганди культу держави і правопорядку.

Італійські просвітники Дж.Віко і Ч.Беккаріа свою критику феодально-кріпосницьких порядків, впливу клерикалізму на науки поєднали з оригінальним вченням про право.

Джамбаттиста Віко (1668—1744) у своїй головній праці «Підстави нової науки про загальну природу націй» (1725 р.) перший серед мислителів Нового часу розвивав філософію історії, розкрив об´єктивний характер історичних закономірностей. Теорію коловороту історичних типів держави, розроблену Полівієм, він екстраполював на історію націй. Віко установив її циклічність, закономірності висхідної зміни державно-правових інституцій. На його думку, трьом епохам історії (божественній, героїчній, людській), аналогічним віку людини (дитинству, юності, зрілості), відповідають бездержавність, підпорядкування жерцям; аристократична держава; демократична республіка або представницька монархія. Згідно з Віко, історична не тільки держава, але і право,як мірило, норма свободи і справедливості. Він висунув плідну ідею зміни правових норм у ході історичного розвитку суспільства і держави, і тим самим на сторіччя випередив теоретиків історичної школи права.

Серед італійських просвітників XVIII ст., хто засуджував сваволю і беззаконня феодалів, поклав початок «освітньо-гуманістичному» напрямку кримінального права і процесу, був юрист і публіцист Чезаре Беккаріа (1738—1794). Його головна праця «Про злочини і покарання» (1764 р.) містить критику феодального правосуддя, карного судочинства і нові принципи кримінального права і процесу, засновані на ідеях гуманізму і законності.

Закони, за Беккаріа, «не що інше, як договори вільних людей», що об´єдналися в суспільство, щоб користатися свободою спільно, спокійно і безпечно. «Сукупність усіх частин свободи, пожертвуваних на загальне благо, — говориться в його творі, — склала верховну владу народу, а суверен став законним її хранителем і розпорядником». Він повинен забезпечувати людям загальне благо, безпеку і справедливість. Засновані на ній закони держави повинні мати на увазі «найвище щастя для максимально більшого числа людей». Це — мета державних законів. Італійський просвітник обурений тим, що закони насправді служать інструментом бажань феодальної верхівки: вони несправедливі, закріплюють станові привілеї, нерівність перед законом, право сильного. Існуючі закони, писав він, «служать тільки для прикриття насильства», допомагають приносити народ «в жертву ненаситному деспотизму». Іншою причиною несправедливих законів Беккаріа називає приватну власність, що дає одним владу і благополуччя, іншим — убогість і безправ´я. Право власності — «не необхідне право». Він прихильник урівняння матеріального становища людей, пов´язує свої надії з освіченим монархом, що піклується про своїх підданих, про усунення злиднів і нерівності, покровительствує наукам і мистецтву, освіті і моральності народу. Він видає справедливі і мудрі закони, перед якими усі будуть рівні і які забезпечать права людини.

Законність, за Беккаріа, забезпечується, по-перше, свободою громадян. Свободу він трактує як право робити усе, що не суперечить законам. Це право він називає «священним політичним догматом». По-друге, дотриманням законів самою владою, без чого, за його переконанням, нема «законного суспільства». Всякий прояв влади людини над людиною, що не випливає з абсолютної необхідності, є тиранічним.

Право видання законів, а рівно і право покарання, вважає Беккаріа, належить лише суверену як представнику суспільства, об´єднаного суспільним договором. Право карати за злочини ґрунтується на необхідності захищати від зазіхань окремих осіб загальне благо. Мислитель формулює важливі висновки: 1) Тільки закони можуть установлювати покарання за злочини і право їх видання належить лише законодавцю; 2) В інтересах усіх («і знатного, і самого убогого») дотримуватись законів. Суверен може видавати лише загальні закони, але не може судити за їх порушення. Це — завдання суду, який з´ясовує факти; 3) Покарання ж, визначене судом, не може виходити за межі, встановлені законом, інакше воно порушує справедливість і умови суспільного договору; 4) Влада тлумачити кримінальні закони не може належати суддям. Останні одержують закони від суверена як хранителя загальної волі і повинні в точності застосовувати закон. Беккаріа проти розрізнення духу і букви закону, оскільки воно ставило б обвинувачуваного в повну залежність від «пристрастей і слабостей судді». Тлумачення закону — справа законодавця.

Злом вважав Беккаріа і темноту законів. Воно досягає крайніх меж, якщо закони, на його думку, написані «на чужій народу мові», що робить залежною свободу громадян. Чим більше осіб приймає закони (тобто законодавців), тим менше злочинів.

Ч. Беккаріа виділяє злочини проти суспільства, особистої безпеки громадян як найбільш тяжкі, вважає істинним мірилом злочинів шкоду, нанесену ними суспільству. Причину злочинності бачив у соціальних умовах, злиднях, зіткненнях інтересів людей, породжуваних пристрастями.

Мета покарання, згідно з Беккаріа, лише в тому, щоб перешкодити винному знову нанести шкоду суспільству й удержатиінших від здійснення того ж. Воно повинно бути співмірне злочину, справляти найбільш сильне і тривале враження на душу, а не на тіло злочинця. Тому італійський просвітник протестував проти поширених у феодальній Європі катувань, болісних покарань, закликав до обмеження смертної кари. Він відстоював рівність усіх перед законом, можливість покарання тільки за діяння, визначені законом як злочинні.

Смертна кара, вважає Беккаріа, не є правом, тому що не випливає з умов суспільного договору. Страта — це «війна нації з громадянином», вона ні корисна, ні необхідна для суспільства. Він допускав застосування смертної кари тільки у двох надзвичайних випадках: 1) коли навіть позбавлений волі громадянин своєю могутністю і зв´язками загрожує безпеці нації і встановленому способу правління; 2) якщо його смерть буде єдиним засобом втримати інших від здійснення злочину. Мислитель пропонував замінити страту довічним рабством. На його думку, завдання законів — пом´якшити вдачу людей, а не подавати приклади жорстокості. Аргументація Беккаріа на користь скасування смертної кари, гуманізації законодавства — практично перший в історії переконливий виступ такого роду.

Краще попереджати злочини, ніж карати, переконаний Беккаріа. У цьому він бачив головну мету всякого доброго законодавства, що є мистецтвом «вести людей до можливо більшого щастя». Безліч заборон — не попередження злочинів. Він закликає до ясності законів, до того, щоб уся сила нації в них була зосереджена на її захисті, її русі від рабства до свободи. Попередженню злочинів служать так само, вважає Беккаріа, знання, повага до законів з боку і влади, і підданих, нагородження і заохочення доброчинності, удосконалювання виховання громадян. Отже, його політико-правова програма виходить з принципів розумності, гуманності й законності.

Ідеї італійського просвітника були сприйняті класичним напрямком кримінально-правової науки і карним законодавством різних країн, стали вираженням назрілих потреб суспільного розвитку.

Істотними досягненнями німецьких і італійських просвітників став розвиток ними природно-правової теорії, республікансько-демократичних ідей, класичної теорії кримінального права.

Висновки

Таким чином, століття Просвітництва стало часом найвищого розвитку гуманістичних і раціоналістичних начал у вченнях про право і державу, у критиці феодалізму, феодальної нерівності і деспотизму, віри в торжество розуму, свободи і рівності, у всевладдя народу і всесилля розумного закону. Доктринам природного права, прав людини і громадянина, суспільного договору, поділу влади, теорії демократії та ін. були надані класичні форми. Вагомим був внесок європейських просвітників у розробку принципів лібералізму, захист таких універсальних цінностей, як свобода, честь і гідність людини, що оберігаються законами, в теорію правової держави. Вчені Нового часу відроджують уявлення про «політичне суспільство», «політичну свободу», природні права людини — цю своєрідну азбуку свободи. Гуманістичні політико-правові ідеї Просвітництва ідеологічно підготували Французьку революцію, що стала початком відліку нової епохи. Діячі революції першими спробували реалізувати великі ідеї, розвинути їх, з огляду на нові і несподівані повороти політичних подій. їх досвід показав: 1) дистанція між теорією і практикою може бути дуже значною, а результати не-передбачувані; 2) ігнорування одних ідей і гіперболізація інших веде до негативних результатів; 3) нігілізм у праворозумінні і особливо у правозастосуванні, порушенні прав людини і громадянина неминуче веде до трагічних наслідків, у т.ч. і для самих ідеологів революції. Уроки Французької революції стануть предметом подальших теоретичних пошуків.