Історія вчень про право і державу

§ 1. Захисники абсолютизму. Теорія освіченої монархії

Абсолютизм вимагав нового ідеологічного обгрунтування в дусі часу. Теоретиками абсолютизму в Росії за Нового часу стали українські вчені й ієрархи церкви С Яворський і Ф. Прокопович.

Стефан Яворський (1658—1722) — вчений з європейською освітою, філософ і церковний діяч, поставлений Петром І патріархом, главою Святійшого Синоду, проголосив анафему І. Мазепі, стверджував, що Україна щаслива під високою рукою російського царя. Вітав реформи Петра І, прославляв його як мудрого монарха, обґрунтовував необхідність реорганізації армії, розвитку промисловості і торгівлі, поширення освіти в народі. Яворський виправдував соціальну нерівність, накреслив своєрідну піраміду російського суспільства. У нього на вершині піраміди стояв імператор, а нижче — чотири стани: князі і бояри, що знаходились на державній службі; вищі офіцери армії і флоту; духівництво, а нижче простий народ. Закликав народ до покірності, слухняності, терпляче нести тягар обов´язків перед государем і Богом.

У своїх творах Яворський виступав за підтримку церквою імператора, залишаючи за нею духовну владу в державі. Правда, в останні роки життя почав відходити від авторитарної концепції влади, наполягав на важливості для неї етико-моральних принципів, вказував на порочність «людських законів». Був ініціатором і засновником Слов´яно-греко-латинської академії — першого вищого навчального закладу в Росії.

До числа активних діячів петровських реформ належав і архієпископ Феофан Прокопович (1681—1736). Людина різнобічних наукових знань, власник однієї з найбільших бібліотек у Росії (до 30 тис. томів) прагнув звільнити пізнання від схоластичних канонів, поєднати доводи розуму, досвіду історичного і народного, «неложного слова божьего». Він гостро критикував католицьку церкву за переслідування науки, спроби насадження католицизму на Правобережній Україні.

Розмірковуючи над природою суспільних і політичних явищ (права, держави, її форм, влади), Прокопович звертається до першоджерел — природних законів, «від Бога покладених». їх зміст, на його думку, складають такі принципи розуму: любити і боятися Бога, берегти своє життя, приумножувати рід людський,не робити іншим того, чого не бажаєш собі, шанувати батьків. Совість, здоровий глузд учать діяти людину розумно, зважено, творити добро. Він вважає, що саме це допомогло людям у природному стані перебороти хаос, сваволю («чорне безправне море»), кровопролиття, що перетворювали їх у «неприборканих звірів», знайти порятунок в об´єднанні, у державотворенні. Згідно з Прокоповичем, саме розум і прагнення людей до добра відповідно до промислу Божого, змусили людей укласти угоду про державотворення.

Таким чином, тут помітне слідування Гроцию, Пуфендорфу, незгода з Гоббсом. Посилання ж на «промисел Божий», що подвигнув людей укласти договір про державотворення, безперечно йде від віри, офіційної посади Прокоповича. Український мислитель першим в історії російської політичної думки поставив проблему походження держави в дусі природно-правової теорії.

Національною особливістю народної угоди у Прокоповича виступає рішення народу про заснування верховної влади у формі необмеженої монархії. Наділяючи такою владою правителя, народ назавжди відмовився від своїх прав і свободи на його користь, говорячи: «ти володієш нами до загальної користі нашої». Мислитель обґрунтовує таке рішення тим, що «влада верховна від самого єства початок», «монархи бозі суть», государ «самому токмо Богу відповідь дає». Тепер «усіх законів главізна» — шанування державної влади, як принцип природного права, тому що совість людська «Бога заради влади боятися примушує».

Тому суспільний договір, за Прокоповичем, ні за яких умов і ніким не може бути порушений. «Хто противиться владі, противиться Богу самому». Оскільки народ передав монарху свою загальну волю «у віки», він зобов´язаний оберігати «закони і статути без усякого застереження» і не може судити монархові справи. Навіть якщо самодержець «переміниться в злого», народ, вважає мислитель, не може повернути (змінити) свою загальну волю, тому що вона є одночасно і воля Бога. Люди втрачають право на спротив і непокору. Таким чином, суспільний договір, що заснував верховну владу, у трактуванні Прокоповича є суто однобічним і не підлягає перегляду. На його сторожі стоїть сам монарх і весь державний апарат. Відчужуючи свій суверенітет, народ передає його назавжди монарху. Його влада абсолютна і непорушна.

Обґрунтовуючи перевагу абсолютної монархії, Прокопович стверджував: форми правління залежать від народної угоди. Його наслідком можуть бути не тільки монархія, але і демократія, аристократія чи їх «змішаний склад». Республіки (демократія й аристократія) не викликають у нього схвалення. Він вважає їх неприйнятними для Росії. Його аргументи: по-перше, демократія («народодержавство») — недосконала форма правління і руський народ віддав перевагу монархії. До того ж, як показав досвід, у демократії «часті бувають смути і заколоти народні». По-друге, в аристократії загострюються незгоди серед правлячих, їх своєкорислива боротьба руйнує державу. По-третє, республіки можуть існувати «хіба в малому народі», на невеликій території і не годяться для Росії.

Відкидаючи демократію й аристократію, Прокопович прийнятною для Росії визнає тільки монархію. Він виділяє виборну і «наследную» монархії, показує недоліки першої і переваги другої. Виборна чи обмежена монархія, на його думку, не гарантує стабільності в державі, веде до «безперестанних нещасть», адже монарх може бути усунутий від влади, не піклується про процвітання держави, тому що позбавлений можливості піклуватися про свого спадкоємця. Для Росії, вважає архієпископ, самою «многополезной» є абсолютна, спадкоємна монархія. У чому він бачить її переваги? Його аргументи: вона гарантує централізоване управління, єдність держави, мир і порядок у ній, а народу «беспеча-лие» і «блаженство». В особі абсолютного монарха країна має «стража і захисника, і сильного поборника закону, ... від внутрішніх і зовнішніх небезпек», «пристанище і захист кожної людини». В «Правде воли монаршей во определение наследника державы своей...» він обґрунтовує право монарха призначати гідного спадкоємця престолу, хто справи, початі їм, завершить, існуюче зміцнить, задумане виконає, нажите багатство примножить.

Таким чином, політичним ідеалом Прокоповича є спадкоємна абсолютна монархія. Права самодержця необмежені: він має право і повинен регулювати всі сторони життя і побуту, у т.ч. «всякі обряди громадянські і церковні, зміни звичаїв» тощо. Піддані ж повинні «без заперечення і ремствування усе від самодержця повеліваеме виконувати». Тим самим архієпископ вітав і виправдовував усі реформи і нововведення Петра І.

Абсолютна монархія, вважав Прокопович, не обмежується, а зміцнюється церквою: «сам Христос велить даяти кесарева кесареві». Аргументуючи пріоритет царської влади, він нагадує: царське слово «на слові божиєм засновано»; навіть всесвітні собори церкви веліннями царів скликались; «різні веління і статути» царя поширюються і на церковний клір. Як натхненник нового церковного права, безпосередній автор ряду юридичних актів, Прокопович виявив себе істинним новатором. Спираючись на теологічні доктрини церковної патристики, в офіційних урядових законопроектах, проповідях, своїх творах оголосив війну церковним догмам, московській старовині, боярському консерватизму, зло висміював «російське чекання чудес», віру в мощі, забобони, вимагав очищення церкви від безграмотних попів, розпусти і моральної деградації. Таврував і доводив гріховність папи римського.

І останнє — про теорію освіченої монархії, ідеал государя — «поборника закону» у Прокоповича. Як вважав мислитель, цар і закон — головні ознаки добре влаштованої держави. «Ні царя, ні закону» — додержавне, безвладне становище. Без них народ — «грубе народище безглаве». Він визнає природну рівність людей, соціальні нещастя від майнової і правової нерівності в суспільстві (убогість, лиходійство, хабарництво і т.п.), вважає їх переборними за допомогою добрих законів, боротьби проти неуцтва шляхом активного насадження освіти.

Закони, «у народі користь творящі», на думку Прокоповича, підлягають безумовному виконанню, до чого люди примушуються природним законом, «на серцях їх написаному». «Страж і поборник закону» — цар і державна влада. Закони самодержців «акі презерватива» служать «повчанню доброго і до відділення злого». Державна влада охороняє закони, піклується про загальну користь, добробут народу, його виховання. Вона покликана стримувати пристрасті людей, регулювати їх відносини, охороняти підданих і їх майно. Відстоюючи законність у всіх сферах державного життя, Прокопович проте ставить царя над законом, тому що «монархи суть Боги». Монарх — освічений самодержець, писав Прокоповичу, що, як філософ на троні, діє «праведно», мудро, піклується про правосуддя, поширення освіти, викорінення забобонів.

Отже, Феофан виступив одним з перших теоретиків освіченої монархії. Він збагатив українську і російську політико-правовудумку новими висновками про походження держави, оригінальною концепцією природного права і суспільного договору. Архієпископ став новатором у світській і релігійній освіті, у перетворенні церковних проповідей на засіб морального і правового виховання народу. Його лекції «Про риторичне мистецтво» учили мистецтву судового захисту, доказів у кримінальному процесі.

А співвітчизники Прокоповича, викладачі і випускники Киє-во-Могилянської академії, хто не поривав з Україною, продовжували демократичну традицію в богослов´ї, філософії, літературі. До славної плеяди вчених Могилянської академії належав Михайло Козачинський (1699—1755), український філософ, письменник, педагог і церковний діяч, хто плідно розробляв філософію права.

Заперечуючи забобони, філософ високо цінував науку, науковий пошук, що приносять людині нові знання. Високо цінував вчення М. Коперника — Г. Галілея. В обґрунтуванні своїх етичних поглядів посилався на Сократа, Агриколу, Е. Роттердам-ського, Г. Гроция, концепції природного права.

У трактаті «Суспільна політика» Козачинський звернувся до правових і політичних проблем. Використовуючи положення з творів Т. Аквінського про закони, розглядав природне право як інтегральну частину людської природи, пізнавану лише людським розумом. З природних прав людини виділяв право на життя, свободу совісті, приватну власність, право вибору. На його думку, де немає вибору, там немає і свободи, оскільки вона є фундаментом будь-якої форми правління. Чинність природного закону представлялася йому настільки обов´язковою і необхідною, що порушити його не міг навіть Бог, у противному випадку він суперечив би сам собі. Природне право, згідно з Козачинським, це природні закони, вкладені Богом у серця людей. Це — частина природи людини, відображення в ній вічного закону, тобто законів природи, підвладних пізнанню і розуму людини.

Закони, що діють у суспільстві, філософ поділяв на людські (суспільні) і канонічні. Звернув увагу на можливу розбіжність, ато й протиріччя людських законів природним. Недосконалість людських законів допомагає виправити божественний закон.

Слідом за Аристотелем, Аквінським Козачинський виправдував соціальну нерівність, вважаючи її природньою. На відміну від інших філософів права вважав, що саме суспільний (громадянський) стан є природним для людини, тому що тільки в ньому «природа людини, тобто її розум, а відповідно і природні права можуть розвиватися найбільше повно». Такий по суті демократичний погляд, відповідно до якого чинність природного закону не припиняється, а підсилюється в суспільстві, заперечував (як робив це і Спіноза) відчуження природних прав громадян на користь державної влади внаслідок суспільного договору. Ця концепція у Козачинського різко дисонувала з концепціями апологетів абсолютизму і пізніше використовувалася вітчизняними мислителями для обгрунтування вимог громадянських прав і свобод.

М. Козачинський, слідом за Г. Гроцием, вивчав проблему права народів, першим в українській літературі провів класифікацію війн на зовнішні, внутрішні, громадянські, оборонні, агресивні тощо. Його концепція природних прав людини і громадянина вплинула на філософію Г. Сковороди.

Обгрунтування самодержавства з використанням ідей Просвітництва продовжили російські мислителі В. Татіщев, І. Посошков, М. Щербатов, політичні погляди яких відрізнялися більшим раціоналізмом, програмною проблематикою їх вчень. Теоретичною основою їх поглядів були концепції природного права і договірного походження держави.

Використовуючи праці античних авторів, а також європейських мислителів — Гроция, Гоббса, Локка, Пуфендорфа та ін. Василь Татіщев (1687—1750) відстоював теорію природного права, розглядав державу як результат суспільного договору з метою забезпечення безпеки народу і «пошуків загальної користі». Договір він розглядав історично: на його думку, з договору шлюбу виник другий договір між батьками і дітьми, потім — панами іслугами. Зростаючі родини утворили співтовариство і потрібен був глава, яким і став монарх. Історик засуджував рабство і холопство як суперечні «закону християнському». Кріпосне право розглядав як договірне і вважав неприпустимим і небезпечним його розрив однією стороною. Закликав поміщиків піклуватися про селян, розвиток їх господарств, вводити полегшені податі.

Князь Михайло Щербатов (1733—1790) у своїх роздумах про походження держави виходив із природної рівності всіх людей. Виникнення нерівності, власності, володарювання зводив до особистих якостей людини. Уклавши договір про утворення держави, слідом за Локком писав Щербатов, люди поступилися лише «частиною своєї свободи і своїх вигод», зберігши в державі не-відчужувані свободи.

Форми правління і закони держави Татіщев і Щербатов ставили в залежність від розмірів території країни, її клімату, ступеню забезпечення безпеки і чисельності населення. Симпатії обох були на боці обмеженої монархії, хоча Татіщев захищав і обґрунтовував самодержавство. «Великі ж і від сусідів неубезпечені держави без самовладного государя бути й у цілості зберігатися не можуть», — робив він висновок з російської історії. І все-таки допускав можливість створення дворянських представницьких установ для підготовка законів і обговорення найважливіших проблем.

Для Щербатова найбільш привабливою бачилась англійська конституційна монархія, достоїнства якої — в поділі влади і визначенні їх компетенції законами. Засуджуючи абсолютизм («це є мучительство») з тираноборських позицій, Щербатов пропонував передати законодавчу владу дворянським становим зборам і обмежити владу монарха «ґрунтовними законами». Представницький орган — Вищий уряд, у якому зосереджена законодавча і судова влада. Місцеве управління — виборні органи дворянського і купецького самоврядування. Складання законів Щербатов пропонував доручити спеціальній комісії з компетентних людей. Складена ними «Книга законів» повинна двічі проходити всенародне обговорення, щоб «кожен громадянин не позбавлений був дорогоцінного дару допомагати своїми порадами тому законодавству, під яким він і чади його жити повинні». Закони повинні бути відомі народу, їх необхідно вивчати у всіх навчальних закладах. На думку Татіщева, у Росії відсутня відповідність природних і позитивних законів внаслідок неуцтва і помилок законодавців і пропонував підготувати нове «Уложення» замість діючого застарілого «Соборного Уложения» 1649 р. Він надавав великого значення дотриманню законів, вважаючи, що «в державі не персони керують законом, а закон персонами».

Закон, писав Татіщев, повинен відповідати таким вимогам: 1) виклад законів загальнонародною мовою, короткий і виразний; 2) виконуваність закону; 3) узгодженість законів (несуне -речність законодавства); 4) своєчасне і широке оголошення закону, «адже хто, не знаючи закону, приступить, той за законом засуджений бути не може»; 5) збереження звичаїв давніх, якщо вони не суперечать загальній користі.

Але реформування законодавства, підвищення ролі закону в житті держави були неможливі без вирішення назрілих і гострих соціально-правових проблем: права станів, кріпосне право. В. Татіщев наполягав на встановленні юридичного й економічного статусу основних станів у Росії, що додає міцності її державному ладу. Він обґрунтовує станову структуру, що історично склалася в Росії, виправдує привілеї дворянства державною службою. Однак головним показником державної могутності вважав «багатолюдність і багатство», «а багатству корінь — купецтво і рукоділля» (тобто ремісництво). Купецтво повинне бути поставлене в державі на почесне місце: воно подібно серцю в людському тілі.

Цю думку поділяв і розвивав інший прихильник «купецької справи», автор адресованої Петрові І «Книги о скудости и богатстве» Іван Посошков (1652—1726). З´ясовуючи причини народних злиднів й існуючого беззаконня, він пропонував надати купцям «право вільного торгу, упорядкувати внутрішні мита,надати купцям заступництво і допомогу». Усі надії Посошков покладає на царя: «Ми ж монарха свого почитаємо яко Бога».

У центрі його міркувань — проекти організації промисловості, торгівлі, сільського господарства і станової організації в країні. Він — прихильник тотальної державної регламентації виробництва, праці, торгівлі, закликав царя указами змусити усіх працювати, «жити дбайливо і нічого дарма не витрачати». Як і Татіщев, Посошков не сумнівався в необхідності дворянства і його привілеїв, але робив наголос не на правах, а на обов´язках дворян.

М. Щербатов вбачав у становому устрої суспільства міцність суспільних підвалин, тому що «змішання станів» може призвести в остаточному підсумку до загибелі держави. Пропонував визначити правовий і соціальний статус кожного стану, його належне коло занять.

Ідеологи станової монархії вибудовували цілу систему доводів проти скасування кріпосного права в Росії: без опіки і керівництва освіченого і мудрого поміщика ледачий і неосвічений мужик неминуче загине («була б йому воля загибеллю» — писав Татіщев). Посошков йшов ще далі — виступав за розширення кріпосного права як засобу проти злиднів: щоб селяни не «лежебочили», а своєю працею примножували багатство. Захистити селянські господарства від поміщицького розорення і сваволі він пропонував царським указом, щоб поміщик не мав права вимагати понад належного. «Щоб не говорив природний закон, залишимо краще селян у Росії в тім стані, у якому вони перебувають протягом кількох століть», — писав Щербатов. Він негативно відносився до просвіти народу, що, на його думку, веде до духу непокори.

Але Татіщев приділяв освіті, її організації і поширенню серйозної уваги. Він розділяв переконання свого часу про всесилля освіти, законів, розумного уряду. Тому пропонував визначити законами, предписаниями усе, що становить інтерес для держави, передбачити організацію освіти по губерніях. І. Посошков, що осягав науки головним чином шляхом важкої і довгої самоосвіти, більше інших захисників російського самодержавства цінував світло знання. Освіта народу у нього виступає головною гарантією правопорядку, правосуддя, подолання «закоренілої давньої неправди» — тяганини, хабарництва, неправосуддя.

В «Книге о скудости и багатстве» викладається проект устрою «прямого правосуддя», яке б здійснилося суддями-чиновниками держави, що одержують жалування. Автор пропонує посаду судді надавати «низкородним людям», що у справах іскусні і страх Божий у собі мають. Така реформа суду зробила би суд доступним усім станам, а хлібороба і купця, убогого і багатого — рівними перед ним. Він передбачає удосконалення судової процедури — перевірка затримок, права сторін, порядок розгляду, протокольні записи «судоговоріння» і т.п.

На удосконалювання судоустрою і судочинства наполягав у своїх роботах і Татіщев, пропонував допускати на судові посади лише осіб з відповідною професійною підготовкою. Торкаючись питань організації судочинства, Щербатов висловив ряд прогресивних ідей, що активно обговорювалися західноєвропейськими юристами, — про відкритість і гласність процесу, участі захисту. Як і Беккаріа, він заперечував проти вільного тлумачення змісту закону суддями і вимагав їх точного дотримання. Виступав за те, щоб у Росії ніхто, «навіть самий найпідліший лиходій» не карався без суду і щоб кожен підданий міг бути заарештований тільки в законному порядку. Князь засуджував жорстокі покарання, наполягав на їх зм´якшенні в законах.

Отже, українська і російська політико-правова думка у XVIII ст. зробила значний крок вперед, зблизившись з загальноєвропейською: від богословського обгрунтування абсолютизму до теорій освіченої монархії, природного права, суспільного договору, ідей Просвітництва. Найбільш повно ідеї Просвітництва відбилися в проекті державних і правових реформ С. Дес-ницького.