Історія вчень про право і державу

§ 3. Демократичний ідеал Я. Козельського, Г. Сковороди, О. Радіщева

Більш радикальні відповіді на проблеми, що хвилювали сучасне їм суспільство, давали Я. Козельський, Г. Сковорода, О. Радіщев.

Український і російський філософ-просвітник Яків Козельський (бл. 1728—1794) мав воістину енциклопедичні знання. В своєї «філософії повчальній» відстоював тезу, що люди не народжуються доброчесними чи порочними, добрими чи злими. Ці якості вони набувають під впливом виховання і суспільства. В упорядкованому суспільстві всі люди повинні допомагати одне одному творити добро, відноситися до інших так, як би кожний бажав, щоб відносилися до нього. Однак у силу неоднорідності людей у суспільстві існують розбрати, протиріччя, боротьба, приводом до яких часто є недосконалі звичаї і закони.

У своїх міркуваннях Козельський дотримувався концепції природних прав людини і договірного походження держави. В його пра-ворозумінні становить інтерес чітко проведений ним поділ права і закону. Право він класифікує на чотири види: божественне (від самого Бога, вічне, необхідне, для всього живого); загальне, яке він ділить на натуральне (природне) і всесвітнє, чи право народів; громадянське. Природне право, пояснював філософ, має своїм джерелом розумну природу і потреби людини. Всесвітнє —j «правость» у міжнародних відносинах для взаємного благополуччя. Громадянське право — правость між громадянами і суспільством для їх взаємної користі. Усі закони, що видає держава, повинні відповідати цим видам права: «якщо закони не будуть на них засновані, то вони не можуть бути справедливі». Для Козельського такими законами були, зокрема, акти, що закріпачують селян. Вони суперечать ідеї природного права і не відповідають «правости» закону.

Закон — правило або веління, за яким людина зобов´язується діяти страхом покарання чи надією нагороди. Правило без зобов´язання Козельський називає порадою. Закон зобов´язує «шукати добра і тікати від зла», зобов´язує тільки того, кому він відомий і посильний для виконання. Громадяни повинні знати закони. Чим менше законів, тим їх легше знати і виконувати. Добрим законам допомагають добрі звичаї і навпаки. Звички до пороків не швидко викорінюються покаранням. Мислитель формулює важливий висновок про творчу роль законів: «пороки народні скриті в самих законах, і коли хто хоче винищити пороки в якому народі, не переміняючи творящих їх законів, той шукає неможливого». Законодавець — «батько народу», що дає йому закони. Одна «повчальна філософія» не виправить вдачу у народу.

Я. Козельський згодний з концепцією суспільного договору Ж.-Ж. Руссо, але його суть і наслідки трактує по-своєму. Через договір із суспільством людина втрачає природну свободу, рівність, але набуває моральну свободу, моральну і законну рівність, що робить її паном над собою. «Слухняність предписании законам є свобода». Його концепція суспільного договору містить ідеї рівності громадян перед законом і взаємної відповідальності верховної влади, посадових осіб і громадян за дотримання умов договору. У суспільстві і державі філософ цінує гармонію взаємної користі, її відповідність природі людини.

Як рівноправна сторона, члени суспільства мають право розірвати договір і укласти новий. Він за право спротиву несправедливій владі (коли люди «так скривджені, що образа їх варта по справедливості війни») і фактично виправдує селянські повстання. І все-таки свою надію пов´язує з урядовими реформами в Росії, з реформою законодавства, поширенням освіти і правових знань.

Юриспруденцію Козельський визначав як «знання всіх можливих прав або правостей». Політику — як «науку справляти праведні наміри самими найздібнішими і притому праведними засобами в дійство». Юриспруденція вчить бути доброчесним. Він розрізняє юриспруденцію як знання права, що грунтується на справедливості, і легіспруденцію як знання законів, що не завжди відповідають справедливості.

Філософ високо цінував принципи правління і закони республіки, сформульовані Ш.Монтеск´є. І хоча Козельський спочатку був прихильником концепції освіченої монархії, у «Философических предложениях» він формулює однозначний висновок: «У республіканському правлінні загальна користь є підставою всіх людських чеснот і законодавств». З чотирьох форм правління, названих тут — демократична, аристократична, монархічна і деспотична — перевага явно віддається першій, у якій з´єднується користь «кожної людини із загальною користю всіх». Але реалії російського самодержавства змушують Козельського обмежитися побажанням справедливих законів.

Торкається Козельський і питань кримінального і цивільного права. Його кримінально-правова теорія близька до теорій західноєвропейських просвітників — Ш.Монтеск´є, Ч.Беккаріа. Основну увагу він звертає на причини злочинів, вбачаючи їх не тільки у властивостях окремої людини, але і, головним чином, — у неналежному устрої суспільства. «Як у механіці, — пише він, — малою силою можна подіймати велику вагу, так і в управлінні суспільством через знищення одного головного пороку можна відвернути безліч інших, від нього залежних...».

Метою покарання, за Козельським, є запобігання злочинів. Але запобігти злочинів можна не стільки застосуванням покарань, скільки таким суспільним ладом, який виключав би можливість злочинів. Робить висновок: «що стосується людей, які крадуть, будучи спонукувані крайністю нестатку й іншими нестройностями, то в такому випадку мало видно їх винності...». Покарання повинне бути невідворотним і співмірним, «пропорційним образі», визначене правосудцям. Застосування смертної кари Козельський вважає за можливе лише за вбивство.

У галузі цивільного права приділяв найбільшу увагу праву власності. Він розрізняє «такі речі, якими всі люди без розбору ко-ристатися можуть...», тобто приналежні суспільству, і «речі, що можуть складати приватну власність». До першого відносить воду, повітря, надра і т. д. До других — наприклад, будинок, побудований «своїм коштом». Допускає можливість відчуження власності двома способами: «подарунком і розміною» (тобто «купів-лею-продажем»).

Оригінальні думки в «Философических предложениях» і з питань міжнародного права і зовнішньої політики. Зовнішню безпеку держава черпає з внутрішнього добробуту. Засоби зовнішньої безпеки — добре і справедливе обходження з іншими народами, небажання шкодити їм, наявність доброго війська. «Збереження праведних законів, велика сталість і твердість у дотриманні добрих звичаїв» приносять більше величі державі, ніж нові завоювання.

Я. Козельський писав, що його «Философические предложения» суперечать «нинішнім звичаям», а тому не уникнуть осуду. Рішучий противник макіавеллізму в політиці, заявляв: «Макіа-веллі не вмре, проклинати його будуть дуже голосно, а наслідувати дуже тихо».

Демократичний, антикріпосницький напрямок просвітницьких ідей був характерний і для філософії Григорія Сковороди (1722—1794). Його по праву вважають засновником українськоїкласичної філософії. Помітне місце у світогляді філософа займали його політико-правові погляди. Що найбільш примітне в них?

В основі філософської системи Сковороди — концепція трьох світів: макрокосм (Всесвіт), мікрокосм (людина) і світ символів (Біблія). У людині, писав філософ, поєднуються дві «натури»: видима і невидима. Головне в людині — її духовність, «серце». «Сердце есть существом человеческим, а без него он чучелом и пнем есть ... Без зерна орех ничто же есть, а без сердца — человек». І перш ніж пізнати світ, потрібно пізнати себе. Самопізнання ключ до істини, розуміння свого призначення, місця в суспільстві. Щастя людини — у пізнанні. її розум — інструмент пізнання. Тому філософа сучасники часто називали «Українським Сократом».

Принцип «пізнай себе» потребує усвідомлення людиною своїх здібностей до певного роду занять. Пізнавши себе, вона правильно вибере свою професію, працю — «тільки природна праця солодка». Моральний ідеал Сковороди — високоморальний, духовний індивід, що знайшов себе, своє місце в суспільстві, сенс життя в праці («Жизнь и дело есть то же»). «Сродный труд» — джерело гармони в суспільстві, де кожний має право і повинен трудитися за здібностями. Якщо чабан має природжені здібності адміністратора, — він має право бути губернатором. Суспільству користь, якщо губернатор, більш здатний до чабанства, стане чабаном. Таким чином, розумний суспільно-політичний устрій відповідно до філософії Сковороди повинен вибудовуватися на основі принципів, виведених із природи людини. Серед них — «неравное равенство»: нерівність здібностей доповнюється юридичною рівністю в державі.

Сучасне йому суспільство філософ засуджує: у ньому, як у бездуховної людини, превалює зло, жадібність, користь. Самодержавну, кріпосницьку систему він називає «миром темным, миром прескверным». Він засуджує спосіб життя панів, їх моральну низькість, прагнення до наживи. Його широко відома поема «Всякому городу нрав и права» стала народною піснею і була використана І. Котляревським у п´єсі «Наталка-Полтавка» як пісня Возного. Сковорода засуджує кріпосне право, застарілу феодальну систему. На його думку, зосередження багатства у небагатьох, різка соціальна нерівність — шлях до загибелі держави: «Из сего родника родятся измены, бунт... падения государств...». Станові привілеї, сваволю і беззаконня розглядав як суперечні людській природі, природному праву і законам. Правий бідняк краще неправого багатого: «лучше голый да правый, нежели богатый беззаконник».

Особливий гнів у Сковороди викликало існуюче неправосуддя. Засуджуючи нерівність у суді, формалізм судочинства, він оцінює діюче право як право сильного. «Не тот прав, кто в существе прав, а кто ведь не прав по исте, но казаться правым умеет и один только выд правоты имеет... Ныне, когда нищ, тогда и бедняк, и дурак».

У своїх поетичних творах Сковорода — ворог самодержавства, тиранії. «О мире! Мир бессовестный! Надежда твоя в царях! Мниш, что сей брег безнаветный! Вихрь развеет сей прах...», — писав він у пісні «Хто серцем чистий і душою». Для нього і «здоровый хлебороб счастливейший от больного царя. Нет, даже лучший и от здорового царя». Визнавав свободу вищим благом людства і «главной мерой» життя, писав, що проти свободи багатство — ніщо. Оспівував Б. Хмельницького як героя Визвольної війни: «Будь славен вовек, о муже избрание, Вольности отче, герою Богдане!».

Г. Сковорода обґрунтовував своє уявлення про суспільно-політичний ідеал, ідею «горней республики» (тобто «духовної республіки»), «християнском государстве» (імовірно, за типом ранньохристиянських громад). Республіка за своєю сутністю є первісною формою влаштування людського суспільства. В його республіці майбутнього відсутні майнова нерівність, гніт, тріумфують свобода, рівність і любов, «сродность труда». Закони тут зовсім «противны тиранским», які забезпечують права всіх громадян. Громадський мир і злагода, взаємна повага, колективізм життя і праці, на його думку, приведуть до поступового відмирання законів. При республіканському ладі всі посади, до самих вищих, будуть виборними за принципом «сродности труда», що стане запорукою гармонії особистих і суспільних інтересів і умовою успішного функціонування всіх органів у державному механізмі.

Сповідуючи любов до простого мужика, народу, філософ залишався вірний сформульованому ним ще в юності кредо: «А мой жребий с голяками»!

Події пугачовщини, Французької революції налякали урядові кола в Росії, загострили пошуки шляхів подолання соціально-політичної кризи. Поряд з теоретичними моделями освіченої монархії, різних форм і конституційних обмежень з´являється революційно-демократична теорія О. Радіщева.

Олександр Радіщев (1749—1802) своєю книгою «Подорож з Петербурга до Москви» і одою «Вольность» переполошив сановну столицю й імператрицю Катерину II, що побачила в них «розсіювання зарази французької...». На думку імператриці, автор — «бунтівник, гірше за Пугачева». Який же зміст політичної доктрини цього співака «російського бунту», «вольності»?

Феодально-кріпосницька дійсність самодержавної Росії у світлі ідей Просвітництва, французької Декларації прав людини і громадянина жахала Радіщева. Його знаменита «Подорож» починається словами: «Я взглянул окрест меня — душа моя страданиями человечества уязвленна стала». Мандрівник з Петербургу до Москви бачить моторошну і безпросвітну картину поміщицького «звірообразного самовладдя» над беззахисними селянами — «чудище обло, озорно, огромно и лаяй». Кріпосне право протиприродне, тому воно є не правом, а насильством, і, отже, являє собою порушення природних законів, якому поневолені вправі протиставити силу.

Як стан, «найпротивніший людській істоті», Радіщев розглядав і самодержавство, органічно зв´язане з кріпосним правом. Цар — «преступник из всех первейший», головний винуватець зла, що відбувається. Він не вірив у можливість появи на троні освіченого монарха: «Просвещенных монархов нет и не будет. Истина страшна для него и он всеми силами стремится скрыть от народа правду». На відміну від Ш.Монтеск´є мислитель ставить знак рівності між монархією, деспотією і тиранією — у них однакова організація влади, рабство народу. У розділах «Подорожі» зображені слуги самодержавства, казнокради, бездушні бюрократи, самодури, у яких відсутній зв´язок і з народом, і з монархом.

Вперше в історії російської політико-правової ідеології Радіщев висунув концепцію народної революції. На його думку, свободу народжує не освічена монархія і її кріпосники, а жахи кріпацького становища: «Из мучительства рождается вольность». Він застерігає: «Страшись, помещик жорстокосердный, на челе каждого из твоих крестьян вижу твое осуждение». Соціально-політичний ідеал Радіщева — республіка вільних і рівноправних власників. Історичними прикладами він прагнув довести здатність російського народу до республіканського правління. У Новгородській республіці бачив втілення ідей безпосередньої демократії — «народ в собрании своем на вече был истинным Государем». Оскільки у великій державі здійснення безпосередньої демократії неможливе, мислитель припускав створення в Росії союзу невеликих республік: «Из недр развалины огромной возникнут малые светила; незыблемы свои кормила украсят дружества венцом». Єдине джерело влади — народ: «Соборная народа власть есть власть первоначальная, а потому власть высшая, единая, состав общества основати или разрушить могущая».

Основою суспільства буде приватна власність, яку Радіщев вважав природним правом людини, забезпеченим первісним суспільним договором. Власність — один із предметів, який людина мала, вступаючи в суспільство. Тому в майбутнім суспільстві межа, що відокремлює громадянина в його володінні від іншого, глибока й усіма зрима і свято шанована. Мислитель, противник феодальної власності на землю, першим у Росії висунув принцип — земля повинна належати тим, хто її обробляє.

Розроблена Радіщевим програма передбачала такий державний лад, який зможе забезпечити народу його священні природні права — свободу думки, слова, діяння. Він дотримувався демократичних принципів, утверджуючи рівну залежність усіх громадян від закону, організацію правосуддя у вигляді системи земських судів, що обираються громадянами республіки. Визнавав законом тільки ті правові акти, що є виразом народної волі.

Слідом за європейськими просвітниками автор «Подорожі» виступає пристрасним проповідником миру між народами, енергійно повстає проти грабіжницьких і згубних воєн, застерігає: якщо придбав пустелю, то вона зробиться могилою для твоїх співгромадян.

Погляди Радіщева одержали свій розвиток у революційно-демократичних проектах декабристів.

Висновки

Таким чином, українські і російські просвітники зробили помітний крок від теологічного до юридичного світогляду, раціоналізму. Антифеодальна спрямованість вчень, їх просвітніх ідей парадоксально сполучалися з ідеологією «освіченого абсолютизму», апологією кріпацтва. Водночас у вченнях, особливо другої половини XVIII ст., загальноприйнятими підходами в обгрунтуванні походження права і держави стає природно-правова концепція, доктрина суспільного договору, обмеження монархії станово-представницькими органами, конституційного монархічного правління, реформи законодавства і суду. Під впливом Просвітництва і демократичних традицій гетьманщини у філософії Я. Козельського, Г. Сковороди відкидалася станово-кріпосницька система, допускалася можливість її насильницького знищення, формулювався демократичний ідеал з позицій гуманізму і природного права. О. Радіщевим вперше в російській літературі засуджувалось кріпосне право, була висунута концепція народної революції, обґрунтовувалась її неминучість. У творчості мислителів XVIII ст. проявилися охоронна (консервативна) тенденція і перші паростки лібералізму і радикалізму. їх наростаюче протистояння складе основний зміст течій у російській політико-правовій ідеології XIX ст.