Історія вчень про право і державу

§ 2. Вчення Г. Гегеля про право і державу

Грандіозну філософську систему, що охоплює всю сукупність теоретичних знань того часу, створив видатний німецький філософ Георг Гегель (1770—1831). Ключем до розуміння гегелівської філософії є його робота «Феноменологія духу», де на основі діалектики обґрунтовані висновки про роль праці у формуванні людини´і її свідомості, шлях до тлумачення процесу пізнання як суспільного й історичного розвитку. Основними частинами його філософської системи є: логіка, «натурфілософія» (філософія природи) і філософія духу. Остання частина містить у собі суб´єктивний дух (антропологія, феноменологія, психологія), об´єктивний дух (до йоґо сфери віднесені всесвітня історія, вчення про право і державу) і абсолютний дух (мистецтво, релігія, філософія). У «Філософія історії» вчення про всесвітню історію представлено як єдиний закономірний поступальний процес.

Вчення про право і державу викладено головним чином у роботі Гегеля «Філософія права». Науку про право він розглядає як частину філософії. («Наука про право є частина філософії»). Задача філософії ним бачилася в тім, щоб осягнути право і державу як продукти розумної діяльності людини, що одержали своє втілення в реальних суспільних інститутах. На його думку, філософія права не повинна займатися ні описом існуючого, чинного законодавства (це предмет позитивної юриспруденції), ні складанням проектів ідеальних кодексів і конституцій на майбутнє. Вона повинна розглядати розумність права, осягнути істину про право і моральність. Задача науки про державу, за Гегелем, —- осягнути і зобразити державу як щось розумне в собі. Не конструювати державу такою, якою вона повинна бути, але як повинна бути пізнана.

Своє розуміння предмета і методу філософії права і держави Гегель виразив у знаменитому афоризмі: «Що розумно, то дійсно, і що дійсно, то розумно». Теоретики Нового часу по-різному трактували його, але гегелівська теза про тотожність розумного і дійсного має на увазі не все існуюче, а лише необхідне, розумне і сутнісне в ньому. Ідеї Гегеля — це суть речей, понять.

Тому предметом філософської науки про право у Гегеля виступає ідея права — єдність поняття права і його здійснення, наявного буття. Ідея права є свобода, буття свободно!´ волі, прояв природного права. Він відкидає концепції, що визначали право як взаємне обмеження індивідами своєї свободи в інтересах загального блага. Відповідно до його вчення справжньою свободою володіє загальна (а не індивідуальна) воля. Вона вимагає, щоб суб´єктивні устремління індивіда були підлеглі моральному обов´язку, права громадянина співвіднесені з його обов´язками перед державою, свобода особистості — погоджена з необхідністю.

Поняття «право» вживається в гегелівській філософії в трьох основних значеннях: 1) право як свобода («ідея права»); 2) правояк певна ступінь і форма свободи (ділення права на абстрактне, мораль і моральність у сфері родини, громадянського суспільства і держави); 3) право як закон (позитивне право).

  1. Визначаючи право як свободу, Гегель вважає, що воно є наявне буття свободи, «право є взагалі свобода як ідея».
  2. Абстрактне (формальне) право — право абстрактно вільної особистості. Особистість, за Гегелем, припускає взагалі правоздатність. На цій стадії позитивне право ще не виявило себе, його еквівалентом є формальна правова заповідь: «Будь особою і поважай інших як осіб». Свою реалізацію свобода особистості знаходить насамперед у праві власності. Філософ обґрунтовує формальну правову рівність людей — вони рівні саме як вільні особистості — власники. Одночасно з цим він підкреслює неприпустимість перетворення у власність самої людини. «У природі речей полягає абсолютне право раба добувати собі свободу». Гегель відкидає платонівські проекти осуспільнення майна, урівняння власності.

В опосередкованій формі власність виявляється в договорі осіб-власників, у злочині і покаранні за його порушення (неправо, обман і злочин). Спосіб, форма захисту прав особистості, справедливості, здійснюваної в державі, є покарання. Злочин — свідоме порушення права, і покарання є, за Гегелем, не тільки засобом відновлення порушеного права, але і правом самого злочинця як вільної особистості.

Друга ступінь і форма свободи — сфера моралі. В ній абстрактні і негативні предписания формального права наповнюються позитивним змістом. На даній ступені свобода виявляється в здатності індивідів здійснювати усвідомлені дії (намір), ставити перед собою певні цілі і прагнути до щастя (намір і благо), спів-мірювати свою поведінку з обов´язками перед іншими людьми (добро і совість). «Добро — це реалізована свобода, абсолютна кінцева мета миру».

Третя, вища ступінь розвитку ідеї свободи — моральність, коли відбувається справжня реалізація свободи. У ній абстрактне право і мораль набувають свою дійсність і конкретність. Тут поняття свободи об´єктивується в наявному світі у виді родини, громадянського суспільства і держави. Вступаючи в різні співтовариства, індивіди свідомо підкоряють свої вчинки загальним цілям.

3. Право як закон. Перетворення «права в собі» в позитивне право шляхом законодавства додає праву форму всезагальності і визначеності. Предметом законодавства можуть бути лише зовнішні людські відносини, але не їх внутрішня сфера. «Система права, — визначає Гегель, — є царство реалізованої свободи».

Розрізняючи право і закон, він виключає їх протиставлення: мова йде лише про вищу ступінь конкретизації права. Водночас філософ визнає, що зміст права може бути перекрученим в процесі законодавства. Не все, дане у формі закону, є право, тобто правомірне, розумне. З іншого боку — недосяжне і шкідливе прагнення, на його думку, надати праву абсолютно закінченої, досконалої форми, адже «існує постійна потреба в нових правових визначеннях». Закон це конкретна форма виразу права, предписуюча його безпосереднє застосування. Право як свобода стає законом, вважає Гегель, набуває загальнообов´язкового характеру за умови обнародування закону, його здійснення через публічне судочинство, суд присяжних.

Позитивна наука про право, говориться в «Філософії права», є історична наука. Слідом за Монтеск´є, Гегель стверджує, що в законах відображається історичний досвід, національний характер даного народу, ступінь його історичного розвитку, природні умови життя і т.п.

Г. Гегель розрізняє громадянське суспільство і державу. Громадянське суспільство, пише філософ, є диференціація (розрізнення) між родиною і державою. Розвиток громадянського суспільства настає пізніше, ніж розвиток держави, воно створене «лише в сучасному світі». З погляду поняття права — це необхідний етап, з його взаємозв´язком особливого і загального, сфера реалізації особливих, приватних цілей і інтересів окремих особистостей. «У громадянському суспільстві кожний для себе — ціль, все інше для нього ніщо. Однак без співвідношення з іншими він не може досягти своїх цілей у всьому їх обсязі: ці інші суть тому засоби для мети особливого». Таким чином, громадянське суспільство гармонізує інтереси своїх членів, додає їм характеру загальності. Воно являє собою об´єднання індивідів «на основі їх потреб і через правовий устрій як засіб забезпечення безпеки осіб і власності».

По-сучасному звучить і сформульований філософом принцип громадянського суспільства: воно «повинно захищати свого члена, відстоювати його права, а індивід у свою чергу зобов´язаний дотримуватись права громадянського суспільства». Він попереджає про небезпеку бідності і багатства, зниження «відомого рівня існування» членів суспільства. Це веде до втрати почуття права, виникає чернь, а з нею — зло, обурення, спрямовані проти багатих, суспільства, уряду і т.д. Гарантувати громадянський правопорядок покликані закони й установи (суд, поліція, корпорації).

У структурі громадянського суспільства Гегель виділяє три стани (корпорації): субстанціальний, або землеробський, промисловий (фабриканти, торговці, ремісники) і загальний (чиновники).

Внаслідок різниці інтересів індивідів, їх об´єднань, станів громадянське суспільство нездатне все ж самостійно врегулювати виникаючі соціальні протиріччя. Для цього необхідна політична влада — держава як підстава суспільства. Філософ відкидає ідею природного стану і договірного походження держави: договір має місце лише в приватно-правових відносинах і не може бути джерелом державності. Отже, в противагу поширеній у суспільствознавстві думці, що суспільство є механічна сума індивідів наділених розумом, незалежною волею — вихідного суспільного розвитку, Гегель переконливо доводив: особистість є продуктом розвитку сім´ї, громадянського суспільства, держави, обумовлена ними і зобов´язана їм. Держава як загальне і ціле має зверхність над окремим і одиничним: доля людини мало важить на терезах історії.

У вченні Гегеля про державу розумна держава саме і постає моральним цілим, ідейно-політичною єдністю, що знімає протиріччя в правовому громадянському суспільстві. Гегелівська розумна держава — «є дійсність моральної ідеї», тут свобода «досягає свого вищого права», вона є «дійсність конкретної свободи». Отже, така держава — втілення ідеї розуму, свободи і права. «Держава — це хід Бога у світі; її підставою служить влада розуму, що здійснює себе як волю». Держава, зауважує філософ, — не витвір мистецтва, вона знаходиться у світі сваволі, випадків і оман. Легко виявляти недоліки в конкретних, поганих державах, важче осягати позитивне в них. Саме на позитивному, розумному «у внутрішньому організмі самої держави» і зосереджується філософ.

Реальна розумність внутрішнього державного устрою, вважає Гегель, виявляється в поділі влади. Політична держава в йоговченні підрозділяється на законодавчу владу, урядову і владу государя. Погоджуючись з ідеєю Локка і Монтеск´є, так само вважає поділ влади в державі гарантією публічної свободи, але виступає за їх рівновагу і живу єдність. Вершиною такої єдності він називає конституційну монархію.

Інші форми правління — монархія, аристократія і демократія, на думку Гегеля, — свідчення ще не розділеної єдності влади, не досягнутого «внутрішнього розрізнення (розвинутої організації всередині себе), а отже, глибини і конкретної розумності».

Законодавча влада, за Гегелем, — влада визначати і встановлювати загальне, «стосується законів як таких». Законодавчі збори покликані забезпечувати представництво громадянського суспільства, його станів. Верхня палата формується за спадковим принципом з дворян, нижня обирається громадянами по корпораціях, об´єднаннях тощо. Автор «Філософії права» відстоює принцип публічності станового зібрання, як виховуючого видовища для громадян, виразника громадської думки, здорового глузду, що містить принцип справедливості. Його політичний ідеал відображав прагнення німецького бюргерства до компромісу з дворянством і встановлення конституційного ладу в Німеччині шляхом реформ «зверху».

Урядова влада, куди Гегель відносить і владу судову, визначається як влада підводити особливе під загальне. її задачі — виконання і застосування рішень государя, існуючих законів, збереження установ, заходи, спрямовані на загальну користь і т.п. Підтримка законності, гарантії від зловживань влади філософ вбачає в ієрархії влади в державі, її рівновазі, контролі за нею зверху і знизу. Але головну надію все-таки покладає на державних чиновників — «середній стан», «осередок державної свідомості і видатної освіченості».

Влада государя поєднує державний механізм у єдине ціле, додає загальності державному ладу і законам.

Ідея держави у Гегеля проявляється:

1) як безпосередня дійсність, конкретна держава зі своїм державним ладом і правом;

2) у відносинах між державами як зовнішнє державне право;

3) у всесвітній історії.

Вищий момент ідеї держави в гегелевському вченні являє собою ідеальність суверенітету (всередині та із зовні). На думку вченого, держави відносяться одна до одної як самостійні, вільні і незалежні індивіди. Сферу міждержавних відносин він трактує як галузь прояву зовнішнього державного права.

Г. Гегель критикує кантівську ідею вічного миру. Формулюючи принципи міжнародного права, філософ стверджує, що договори, на яких засновані зобов´язання держав стосовно одна одній, повинні виконуватися. Але вважає, що війну не слід розглядати як абсолютне зло і зовнішню випадковість: війна очищає дух нації. Тим самим він виправдував війну Німеччини з наполеонівською Францією.

Всесвітня історія як прогрес у свідомості і свободи в гегелівській філософії являє собою, по суті, історію суверенних держав, прогрес у державних формуваннях. Відповідно до цього всесвітня історія розпадається, за Гегелем, на чотири всесвітньо-історичних царства: східне, грецьке, римське і німецьке. їм відповідають форми держави — східна теократія, антична демократія й аристократія, сучасна конституційна монархія. «Схід знав і знає тільки, що один вільний, грецький і римський знає, що деякі вільні, німецький світ знає, що усі вільні».

Таким чином, сконструйована Гегелем розумна держава як конституційна монархія являє собою правове утворення, як реалізація ідеї свободи. Недоліки гегелівського етатизму усе-таки виявляються у вивищенні держави над індивідом і громадянським суспільством, у недооцінці прав і свобод особи, хоча державні механізми в його ідеальній державі функціонують лише в правових формах. Саме в цьому його відмінність від звичайних етатистських, тоталітаристських теорій держави. Прогресивні положення, що містить гегелівське вчення про державу, стали теоретичною основою як ліберальних концепцій, так і його консервативних інтерпретацій.